Перші сторінкиЯк протистояти пропаганді та ботам

The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.

Підтримай The Village!

Donate

«Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності» – книжка про величезну індустрію маніпулювання нашими думками, рішеннями, бажаннями, про нові та старі інструменти залякування і брехні, які використовують політики й наркомафія, релігійні фанатики й популісти, і що можна їм протиставити.

Ця книжка про інформаційні війни, ботів і погоничів ботів, про тролів і хакерів, про фейкові новини і втрату прозорої політичної дискусії. А ще – про ХХ століття, про його інтелектуальний спадок, про Холодну війну і КҐБ, про втрачену ілюзію, що більше інформації означатиме більше свободи та глибші дискусії, про пошук надії.

Пітер Померанцев. «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності». Уривок

#Arrest Maria Ressa!

Деякий час спілкуючись із Марією, я зауважив, як їй некомфортно бути героїнею історії. Вона була надто ввічлива, щоби сказати мені про це прямо, але я зауважив, як вона завжди переводила тему інтерв’ю зі своєї персони на роботу своїх журналістів, на пригоди інших. Це вона впродовж своєї кар’єри завжди була тією, хто висвітлює події: спершу як голова Південноазійського бюро CNN, потім, коли очолювала новини в одній із найбільших телемереж Філіппін, і зрештою, як засновниця та CEO Rappler. І ось тепер не тільки я беру в Марії інтерв’ю в її кабінеті, поки вона намагається поспіхом пообідати сендвічами з консервованими сардинами й арахісовим маслом (філіппінська місцева їжа), також тут команда документалістів з англомовної редакції катарського телеканалу Al Jazeera, яка усюди супроводжує Марію, фільмуючи її битву з Дутерте та дезінформацією.

Знімальна група Al Jazeera спитала, чи можуть вони записувати, як я беру інтерв’ю у Марії, і поки вони лаштувалися на підлозі в кутку зі своїми величезними камерами, я дедалі ніяковів. Я ж також звик бути тим, хто спостерігає й редагує, і щоразу, коли стаю предметом чийогось контенту, ловлю себе на тому, що трохи переживаю, як то все потім змонтують і як подадуть. Коли я сам був продюсером документальних фільмів, то навчився створювати для своїх героїв відчуття, що вони дуже важливі, навіть трішки безсмертні в той момент, коли я їх записую, знаючи, що згодом редагуватиму і зможу переформатувати матеріал. Остаточний варіант буде коректним, але ж як часто трапляється болісний провал між уявленням людини про себе та тим, як її зображено, між тією реальністю, що постає після редагування, та іншою, яку герой бачить як правдиву. Того дня в Манілі я заспокоював себе тим, що зможу повернути собі контроль над наративом, коли писатиму про знімальну групу Al Jazeera у книжці, яку ви зараз читаєте. Отже, так ми й сиділи: одна група журналістів знімала, як представник іншої групи бере інтерв’ю у ще однієї журналістки. Робота журналістів полягає в тому, щоби повідомляти інформацію про реальність, про те, що відбувається.

Утім, як показує історія Марії, тепер інформація сама по собі є тим, що відбувається. Марія народилася в Манілі, але коли їй виповнилося десять, мама перевезла родину до США, де Марія виявилася найменшою, найтемнішою дівчинкою в місті Елізабет штату Нью-Джерсі, а також достатньо здібною, щоби першою у своїй сім’ї здобути університетську освіту (у Принстоні). Вона повернулася на Філіппіни за Фулбрайтівською стипендією 1986 року – вивчати політичний театр, а виявилося, що потрапила у розпал революційного повстання проти Маркоса, де найбільша політична драма розгорталася просто на вулицях. Вона приєдналася до CNN, коли та ще була незначним кабельним телеканалом з великою ідеєю – стати першою глобальною новинною телевізійною мережею. На CNN найважливішою була постать репортера в кадрі: саме репортер вирішував, які сюжети висвітлювати, коли і як. І Марія теж хотіла таке вирішувати, але вона не подобалася собі перед камерою, не в останню чергу тому, що все життя страждала на екзему, а це означало, що їй треба було викручуватися з макіяжем та операторськими трюками, щоби це приховувати. Та камера Марію любила: її непретензійність і майже дитячий ентузіазм, її величезні, сповнені цікавості очі. Марія стала обличчям CNN у регіоні, розповідаючи про «демократизацію» Південно-Східної Азії у 1990-ті, коли після Маркоса один авторитарний режим падав за іншим.

Була спокуса дивитися на все це через призму перемоги у Холодній війні, і багато хто спокушався, як на лінійну оповідь про щоразу більший простір свободи, яку, здавалося, підтверджувала кожна наступна політична зміна. Атаки терористів 11 вересня 2001 року рознесли цю спрощену історію у друзки.

Марія не була така здивована. Вона вільно володіла місцевими діалектами, знала, як мало доброго принесла «демократія» у незмінно бідні села та міські нетрі. Коли вона інтерв’ювала рекрутів в Аль-Каїду та їхні сім’ї, її вразило, яким нормальним було їхнє походження й минуле, якою далекою спочатку була для більшості з них чистота фундаменталізму. Те, що вдалося зробити Осамі бен Ладену, – зібрати дуже різні гризоти дуже різних груп і дати їм ілюзію, що, об’єднавшись глобально, вони можуть зробити світ кращим, треба тільки позбутися невірних. У 2005 році Марія пішла з CNN. Згодом вона зрозуміла, що дуже вчасно. Мережа змінювалася, репортерів просили розповідати про свої почуття, а не тільки про факти, заробляння грошей перетворилося на дедалі нав’язливішу мотивацію. Марію цікавило розслідування тероризму, а не бути зіркою у ­реаліті-шоу-версії новин.

Дев’ятого червня 2008 року, коли вона керувала новинною редакцією найбільшої філіппінської телевізійної мережі, Марію розбудив дзвінок її зоряної репортерки Сес Дрилон: «Маріє, це все моя вина... Нас викрали. І вони хочуть грошей». Попри заборону Марії, Дрилон домоглася інтерв’ю з ісламістськими повстанцями, і її разом з двома операторами викрало пов’язане з Аль-Каїдою угруповання Абу Сайяф.

Наступні десять днів Марія працювала день і ніч, допомагаючи координувати зусилля з порятунку, які завершилися тим, що сім’ї Дрилон вдалося зібрати суму, яка задовольняла вимоги викрадачів.

Коли заручників звільнили, Марія почала з’ясовувати, ким були викрадачі. Вона дізналася, що вони були пов’язані з бен Ладеном через три ланки. Це вкладалося в картину, яку вона спостерігала, відколи почала висвітлювати поширення Аль-Каїди з Афганістану в Південно-Східну Азію. Ідеологію поширювали мережами, і ваша лояльність залежала від місця розташування всередині мережі. Щоби побачити, чому й як поширювалася ідеологія Аль-Каїди, потрібно було розуміти внутрішні зв’язки між людьми замість просто вивчати ідеї та соціоекономічні чинники.

Той самий клубок особистих і соціальних проблем міг мати цілком інший вияв, якщо натрапляв на іншу мережу. І Марія зрозуміла, що на зміну цим фізичним мережам швидко прийшли соціальні.

У 2012 році Марія створила Rappler, перший філіппінський винятково онлайновий новинний сайт. Вона хотіла, щоби її глибоке розуміння мереж стало в пригоді. Rappler не просто повідомляв про поточні події, а й залучав ширшу онлайн-спільноту, яка могла організовувати спільнокошт для важливих справ. Він збирав украй необхідну інформацію для допомоги жертвам повеней та ураганів знайти притулок і допомогу.

Замість олдскульних журналістів Марія взяла на роботу двадцятилітніх, які краще розбиралися у соціальних медіа. Коли ви заходите в помаранчево-прозорий відкритий офіс Rappler’а, одразу помічаєте, який молодий, до того ж переважно жіночий, його штат, хіба з невеликою компанією старших журналістів, які приглядають за ними з дрібкою материнської суворості. У Манілі їх називають «реплерами».

На початку президентської кампанії, що спиралась переважно на соцмережі, Дутерте і Rappler видавалися хорошою парою. Телеканали не сприймали його серйозно. Коли Rappler проводив перші на Філіппінах передвиборчі президентські дебати у фейсбуці, Дутерте єдиний з кандидатів не полінувався прийти. Це була легка перемога. Опитування онлайн-спільноти Rappler’а показало, що Дутерте був попереду. Його меседж – здолати наркоторгівлю – чіпляв.

Репортери Rappler’а ловили себе на тому, що повторюють його суперфрази про «війну з наркотиками». Згодом, коли Дутерте почав свою бійню, вони шкодуватимуть, що вживали термін «війна». Це давало змогу нормалізувати його дії: якщо це «війна», то втрати стають виправданими.

Проблеми почалися зі свисту. На прес-конференції Дутерте свиснув репортерці одного з телеканалів. Репортерка Rappler’а сказала йому вибачитися. В онлайн-спільноті Rappler’а з’явилося безліч коментарів, що їй треба з більшою повагою ставитися до президента.

Або «І мама твоя шльондра». Реплери були заскочені. Така манера спілкуватися не була притаманна їхній спільноті. Вони списали це на рудименти сексизму: хай коли жінка закликає чоловіка до відповідальності за свої вчинки, її атакують.

Тим часом мова Дутерте не обмежувалася непристойностями. Він назвав Папу і президентів США сучими синами. Запитав у журналіста, який йому не подобався, чи не тому той ставить жорсткі запитання, що в його дружини неприємно пахне піхва. Хвалився, що має двох коханок.

Жартував, що ліпше би сам зґвалтував гарну жінку, викрадену за часів його мерства, а не її викрадачі. На телебаченні Дутерте заявляв, що хоче з’їсти печінки терористів, посипаючи їх сіллю, що коли його військові зґвалтували трьох жінок кожен, він узяв би їхні вироки на себе.

Я трошки заглибився у лінгвістичний контекст цих заяв, відвідуючи комеді-клуби в Кесон-Сіті: там звечора під телебашти національних телеканалів підтягувалися неповнолітні повії та ледібойз. Ведучі комедійних шоу навмання вибирали жертв з аудиторії та розпікали їх на предмет розміру члена чи їхньої ваги – усе це перед цілими їхніми сім’ями, які тим часом реготали над приниженням родичів.

Саме вкраплення цієї мови Дутерте вживав у нестримному потоці своїх брудних жартів. Таке використання гумору є спільним для когорти лідерів-чоловіків по всьому світу. Російський президент Владімір Путін запам’ятався виступом, у якому обіцяв «замочити у сортирі» терористів. Американський президент Доналд Трамп вихвалявся, що хапав жінок «за піхву». Чеський президент Мілош Земан закликав «насцяти на обвуглені залишки Рима». Бразильський президент Жаїр Болсонару сказав політикині, що вона «надто огидна», щоб її зґвалтували, і що чорношкірі активісти мають повернутися «назад в зоопарк». Тим часом у Британії політик Найджел Фарадж, відомий антиіммігрантськими виступами, заливав пивом свій безрозмірний зяючий писок, реготав і розкидався грубими жартами про «китайозів».

Вони використовують цей туалетний гумор, щоби продемонструвати, яким вони є «антиістеблішментом», нібито їхня «антиелітистська» політика знаходить вираження через відмову від усталених моральних і мовних норм. Коли брудні жарти використовують слабкі, щоби насміхатися з сильних, вони можуть у такий спосіб спустити постаті владоможців на землю, просигналізувати, що їхнє правління не вічне. Саме тому часто за грубі жарти переслідували. Наприклад, 1938 року мій прадід по татовій лінії спустився в їдальню величезної харківської фабрики, де він працював бухгалтером, випив, розповів анекдот про яйця голови президіуму Верховної Ради, а на нього одразу донесли, його заарештували, і врешті він загинув у трудовому таборі на Волзі.

Проте коли таку мову невпинно використовують владні мужі, щоби принизити слабших, цей гумор стає дещо лячним. Він прокладає мовний шлях до приниження жертв також і в інший спосіб, туди, де зникають усі норми.

Відколи Rappler почав повідомляти про Дутертові страти без суду і слідства, онлайнові погрози вже не припинялись. У якийсь момент було 90 повідомлень на годину: у них йшлося, що Rappler вигадує ці смерті, що за цим стоять вороги Дутерте, що все це фейкові новини. Ці повідомлення були ніби сарана, що роїлася у вхідних електронної пошти, шмагала по сторінках спільноти сайту, яку Rappler так дбайливо плекав, сподіваючись, що з неї постане інтернетний «колективний розум». Час від часу працівниці Rappler’а перевіряли, хто стоїть за погрозами зґвалтувань: можливо, це фейковий акаунт? До їхнього розчарування виявлялося, що це реальна людина. Людям подобалося. На журналісток Rappler’а кричали у торговельних центрах: «Гей, ви! Ви фейкомети! Ганьба!» Їм докоряли родичі.

Марія тримала оборону від атак. Деякі були такими тупими, що пролітали повз, як-от мемчики з нею у нацистській формі або коменти на кшталт «Маріє, на тебе дарма витратили сперму. Шкода, що твоя мама не зробила аборт!». Інші зачіпали за живе – буквально. Екзема завжди була її слабким місцем. Коли з неї почали насміхатися через стан шкіри, вона спалахувала, не встигаючи виставити собі психологічний захист.

Її першою відруховою реакцією було винуватити себе. Чи вона зробила щось не так? Чи помилилися у репортажі? Вона знову і знову перевіряла усі матеріали на Rappler, але нічого помилкового не знайшла. Тим часом розкрутилися хештеґи #ArrestMariaRessa та #UnfollowRappler.

Уряд порушив проти неї справу. Одним із інвесторів Rappler’а була американська фундація, тож уряд звинуватив редакцію сайту в роботі за вказівками з-за кордону. Кілька членів ради подали у відставку. Рекламні надходження впали. Відтепер Марія ходила містом з тягарем внесеної за неї застави. Перший розгляд справи проти Rappler’а врешті потрапив в апеляційний суд і закінчився мировою угодою. І тоді, коли здавалося, що для Rappler’а вже все позаду, до ­Марії дійшли чутки, що проти неї готують іншу справу.

Під час усіх цих атак на Rappler відповідальна редакторка Марії, Ґленда Ґлорія, видавалася мені найспокійнішою людиною в ньюзрумі. Можливо, це тому, що вона все це вже бачила. Ґленда пам’ятає роки Маркоса. У 1980-ті вона була студенткою журналістики і писала про випадки катувань опозиціонерів. Її хлопця заарештували, бо він мав свою невеличку незалежну поліграфію, до його яєчок під’єднували електроди. Фізичні тортури поєднували з психологічними.

Кінцевою метою було не просто знівечити, але зламати. Професор Альфред МакКой з Університету Вісконсин-Медісон, який вивчав техніки психологічних тортур ЦРУ та клієнтських держав США під час Холодної війни, розповідає історію отця Канґлеона, священника, неправдиво звинуваченого у підривній діяльності та співпраці з комуністами.

Понад два місяці його позбавляли сну і денного світла. Під кінець допиту йому зав’язували очі, відводили у нову камеру і садили на стілець. Він міг чути, як одне за одним входять люди. Потім різні голоси глузували з нього, ніби розігруючи приготовлену п’єсу, яка, коли я читав її 2018 року, передбачала репліки анонімних тролів у соцмережах:

«Отче, як звати сестру, яку ви зустріли у Коледжі Серця Христового?.. Ви її трахаєте? Як воно?» «Як на мене, він не священник. Так, такий тип не заслуговує поваги як священник». «Окей, зніміть із нього сорочку. Ого, дивіться на це тіло. Ти сексуальний. Навіть жінки тут думають, що ти мачо. Ти голубий?»

Після цього допит переходить до застосування сили: «Подивимось, що ти за мачо, коли тобі від мене прилетить». (Короткий удар під ребра.) «Гей, не валяйся на столі. Руки перед собою. Отак». (Ще один удар.) «Заберіть табуретку». (Він встає й отримує удар у потилицю, зіщулюється, і сипляться наступні удари...)

Коли Канґлеон погодився на співпрацю, його повезли на телебачення і змусили сказати в ефірі, що він допомагав комуністичним заколотникам, називаючи інших священників, нібито причетних до заколоту.

За Маркоса, згадує Ґленда, уряд мав агентів на кожній фермі, у кожному університеті, церкві, установі. Вони ходили й розповідали вашим колегам, вашим сусідам, вашим друзям, що ви комуніст – навіть якщо ви ним не були – знищуючи вашу репутацію кампанією чуток перед тим, як вас заарештують. Маркос розділяв медіа на «нормальних» журналістів і «комуністів», тож будь-який критик ставав «комунякою».

«Психологічна війна, яку вів Маркос, дуже подібна до того, що відбувається тепер, – каже Ґленда. – Різниця в тому, що нині задля нападок на медіа Дутерте не потрібно використовувати армію. Як це можливо? Технологіями».

Відколи Маркоса скинули, нова філіппінська демократія була далеко не ідеальною: порушення прав людини тривали, журналістське життя, особливо в провінції, коштувало дешево. Проте на відміну від попередників, які намагалися приховувати зловживання своїх режимів і принаймні прикидалися, що дотримуються якихось правил, Дутерте вихваляється вбивствами й атаками на журналістів. Він також реабілітує Маркоса. Дутерте наказав зробити ексгумацію його тіла й влаштував йому військовий похорон з усіма почестями. Він сформував політичний альянс з його сином, Фердинандом «Бонгбонгом» Маркосом, який досі контролює колишню вотчину батька на півночі країни. У мережі з’явилася низка відео, які виправдовують Маркоса щодо його злочинів у 1970-ті роки, стверджуючи, нібито це окремі нездорові елементи в армії вбивали і катували...

Проте навіть якщо відбиток медійних методів Маркоса очевидний, Ґленда вважає, що є важлива різниця у їхніх проявах за цифрової епохи. Тоді ворога було видно. Існувала своєрідна передбачуваність: вони могли вас вбити або ви могли втекти з міста, сконтактуватися з адвокатом, написати правозахисним групам, узяти до рук зброю. Ви знали, хто агенти, хто за вами приходив і чому. У всьому цьому була певна звичність.

А тепер? Ви не могли побачити ворога. Ви не могли сказати, кому саме доводиться протистояти. Вони були анонімні, всюди і ніде. Як боротися з онлайн-натовпом? Ви ж навіть не могли сказати, скільки з них є реальними людьми.

Після кількох місяців цієї навали Марія і реплери заглибилися в те, щоби розібратися в суті наїздів. Тепер у хаосі вони змогли побачити патерн. Спочатку об’єктом атаки стала довіра до них, потім їх почали залякувати. Коли їхню репутацію було підірвано, віртуальні напади перетворилися на реальні ордери на арешт. Вони замислилися, чи проглядався за всім цим цілісний задум.

Спершу їм впали в око корейські поп-зірки. Ті все з’являлися і з’являлися в онлайн-спільноті, коментуючи, які прекрасні Бонгбонг Маркос і Дутерте. Яка ймовірність того, що корейські поп-зірки цікавляться філіппінською політикою? Перевіривши коментарі поп-зірок, виявили, що вони збігаються слово в слово: безперечно, це – фейкові акаунти, найімовірніше контрольовані з одного джерела.

Тепер, ідентифікувавши очевидно фейкові акаунти, вони запустили програму, яка могла обнишпорити інтернет і знайти, хто ще використовує ту саму мову. На це пішло два місяці, але вони знайшли інші акаунти, які повторювали такі самі фрази. Ті виглядали реалістичніше, нібито належали справжнім філіппінцям зі справжніми посадами. Марія і реплери почали досліджувати кожен з акаунтів індивідуально, телефонуючи до їхніх нібито роботодавців. Там ніхто про них і не чув. Загалом вони знайшли 26 добре замаскованих, а проте фейкових акаунтів, які повторювали ті самі меседжі в той самий час, досягаючи трьохмільйонної аудиторії.

Реплери зітхнули з полегшенням: це вже було бодай щось. Відколи вони побачили, як влаштовано атаки, у них з’явилося відчуття реальності. Це була не їхня провина. Хтось це все з ними зробив.

Вони почали категоризувати кожен наратив, використаний групами нападників. У списку були десятки: що медіа корумповані, що Rappler треба бойкотувати, що сенаторку Лейлу де Ліму треба арештувати. Вони перевірили частоту, з якою з’являвся кожен із наративів, ніби серцевий ритм згадок. Виявилося, що піки припадають на періоди перед політичними подіями: наприклад, кількість згадок про «корумповані медіа» зростала на порядки перед виборами, а кількість закликів арештувати де Ліму підскочила перед тим, як за нею прийшла поліція. Наскільки спонтанним це насправді могло бути?

Вони створили те, що Марія називає її «акваріумом з акулами», таку собі радарну систему оповіщення атак в інтернеті, яка попереджає про появу фейкових історій, початок кампаній по дискредитації. Якщо наклепи старі, Rappler може автоматично розіслати спростування, підняти тривогу й мобілізувати на захист свою онлайнову групу підтримки.

У лютому 2018 року реплери зауважили у філіппінському інтернеті незвичне створіння. Воно називалося @Ivan226622. Він репостив статті, мов демон: 1518 текстів про філіппінську політику лише за один тиждень. Фото на іконці мав досить непримітне: філіппінець, який стверджує, що цікавиться комп’ютерами. До його профайлу постійно було причеплено відеолекцію, прочитану в американському університеті на тему «Чи можете ви довіряти пресі?». Тільки от коли ви шукаєте згаданий університет, виявляється, що немає такої академічної інституції, радше самотужки зліплена акредитація, використовувана у відео, які створив ведучий американського ток-шоу.

Проте ще незвичнішою була діяльність @Ivan226622 до того, як він об’явився на Філіппінах. На початках він, мов підірваний, постив про події спершу в Ірані, потім у Сирії. Відтак він переключив увагу на Іспанію і постив сотні статей на підтримку незалежності Каталонії. Статті, які він постив, були з іспаномовного російського державного ЗМІ. Ціла когорта інших акаунтів постила ті самі статті у той самий час.

Викриття @Ivan226622 на початку 2018 року трапилося у час, коли у новинах саме багато говорили про найсумнозвіснішу фабрику тролів у світі – Агентство інтернет-досліджень (АИИ) у Санкт-Петербурзі, в Росії, – яка здобула сумнівну славу, коли виявили її спроби вплинути на вибори президента США на користь Доналда Трампа. Атрибуція – розуміння, хто насправді володіє акаунтом – завжди непроста справа, як-от викриття Ольґіна призвело до того, що невинних людей, просто з дивними інтернет-звичками, звинувачували в тому, що вони нібито «російські тролі». @Ivan226622 зник невдовзі по тому, як Rappler написав про нього, і до того, як хтось зміг з’ясувати, ким він насправді був. Та відколи Родриґо Дутерте познайомився і заприязнився з президентом Путіним, філіппінський уряд почав постійно цитувати російські державні ЗМІ. Чи мала до того стосунок коротка поява @Ivan226622? Це було маленьке нагадування, що Rappler пережив битву на одному з фронтів величезного глобального феномену.