The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати, і публікує уривок.

Історично жінки майже не мали місця у великому мистецькому каноні. Зважаючи на поступове зростання ролі фемінізму в сучасній культурі, авторка «Неймовірних» пропонує заповнити ці моменти. Захопливо, дотепно, а часом і доволі в’їдливо, американська дослідниця історії мистецтва Бріджит Квінн оповідає про життя і творчість 15 неймовірних художниць і мисткинь із різних країн та епох – від XVII століття і дотепер. Це повчальна і цікава книжка, доповнена репродукціями робіт, а також сучасними портретами героїнь розповідей, які створила популярна американська ілюстраторка Ліза Конгдон.

Український переклад книги виходить у видавництві ArtHuss.

 Відома американська феміністка та правозахисниця Глорія Стайнем писала, що мистецтво завжди було цариною чоловіків, натомість жінкам залишалося тільки ремесло. Тому немає нічого дивного в тому, що з усіх 15 імен, згаданих у книжці Бріджит Квінн, пересічний читач відразу згадає хіба що Луїзу Буржуа. Світлі образи художниці італійського бароко Артемізії Джентілескі чи дивовижної Юдіт Лейстер, представниці золотої доби голландського живопису, переконливо заступили митці-чоловіки. Написати про них, а також про старшу сестру Вірджинії Вулф – Ванессу Белл, талановиту постімпресіоністку, чи Лі Краснер, абстрактну імпресіоністку, яка, на жаль, більш відома як дружина Джексона Поллока, означає хоч трохи встановити історичну справедливість.

Бріджит Квінн обирає дуже достойний пул персоналій. Аж настільки, що їй самій неодмінно кортить пов’язати себе з дивовижними жінками, що робили мистецтво і змінювали світ. Але в авторки «Неймовірних» це виходить менш пафосно і нав’язливо, ніж, скажімо, у Сари Торнтон. Завдяки цьому вийшло легке, пізнавальне чтиво, яке вкотре, але неагресивно, підтверджує суворість і несправедливість фалоцентричного суспільства, а заразом актуалізує питання про необхідність аналогічної популярної літератури і про українське мистецтво.

Анастасія Герасимова

книжкова оглядачка

ВАНЕССА БЕЛЛ

Чарльз Тенслі, як їй пам’яталося, сказав колись, що жінки не вміють малювати, не вміють писати.

Вірджинія Вулф, «До маяка»

Я справді вражена й дещо стривожена (бо позаяк у тебе є діти, то слава по праву належить мені) тим, як у тобі поєднуються чисте художнє бачення та блискуча уява.

Вірджинія Вулф у листі до сестри

НА ПОЧАТКУ 1912-го двоє сестер – Ванесса Белл (дівоче прізвище — Стівен) і Вірджинія Стівен (невдовзі – Вулф) – тихо працювали вдома. Приємно уявляти, як потріскують полінця в каміні. Взимку й на початку весни в Англії зазвичай пронизливо холодно, волого, часом дощить. Звісно, камін мав горіти.

Молодша з них, Вірджинія (так, саме та Вірджинія Вулф), плела на спицях або гачком, сидячи зліва в помаранчевому фотелі. Ванесса ж, старша рівно на два з половиною роки, розклала неподалік своє полотно й малює. На картині Ванесси Белл зображено особливу письменницьку зосередженість її сестри, і те, як вона сплітає між собою кілька ниток, формуючи візерунок і творячи красу – щось корисне та вартісне. Плетіння гачком як передумова писання. Жінки, показує нам картина, за роботою.

Малювання, писання, плетіння гачком. У кожному випадку, жінки працюють.

Але погляньмо на це інакше: одна з найбільших письменниць ХХ століття, відома блискучим умінням відтворювати в тексті незвичайні миті буденного життя, постає тут майже символом рутини, віртуозно переданої на полотні. А картини зі щоденного життя, які з’явилися з-під пензля цієї художниці-модерністки, змусили самовдоволену британську публіку визнати потужну нову візуальну мову (ту, яку вони намагалися ігнорувати як грубе французьке відхилення).

Сестри звертаються до світу зі сестринським посланням. Утіленим засобами споріднених мистецтв. Бінґо!

У портреті Вірджинії помітний вибуховий вплив на творчість Ванесси справила перша постімпресіоністична виставка в Британії, яку два роки тому організував її коханець Роджер Фрай разом із її чоловіком Клайвом Беллом (ще та головоломка! Але бережіть сили: далі буде більше). Знайомство з Сезанном, Ґоґеном, Ван-Ґоґом вразило молоду художницю: «Це був іще один можливий шлях, – писала Белл про побачені картини, – який несподівано звільняв і заохочував відчути себе».

Важкі чорні контури в її портреті Вірджинії Вулф, вільні, виразні мазки пензля та яскраві контрасти помаранчевого фотеля й блакитнуватого тла засвідчують виразний вплив постімпресіонізму. Але одна риса є суто авторською: Белл зображає сестру – особу, ближчу до неї, аніж будь-хто ще, – без обличчя. Натомість вона показує дещо інше – її позу чи то пак спосіб перебування в цьому світі, не менш неповторний, аніж зовнішні риси. Друзі та родина не раз згадували про те, як швидко у Вірджинії  змінювалися вирази обличчя (це неможливо було зафіксувати на картині чи фотографії), а також про її категоричну нелюбов до позування для будь-яких портретів. Белл розуміла сестру – і її тіло, і душу. Вона проігнорувала риси обличчя, і явила натомість саме осердя її особистості. «Це більше передає суть Вірджинії, аніж будь-що інше», – сказав Леонард Вулф одному критикові через кілька десятиліть по смерті дружини (маючи на увазі інший портрет дружини «без обличчя», який того самого року намалювала його невістка).

Сестри постійно мінялися роллю музи.

Адже під час створення цього портрета Вулф саме працювала над першим романом «Мелімброзія», який потім вийшов друком під назвою «Подорож назовні». Белл постає прототипом одного з головних персонажів книжки, Гелен Амброз. Невдовзві Белл відіграє важливу роль і в шедеврі Вулф «До маяка» (№2 у переліку «Топ-25 найвидатніших британських романів усіх часів»), де художниця, Лілі Бріскоу, – в центрі всієї історії. А ще пізніше Белл з’явиться в образі Сюзен у найекспериментальнішому творі сестри «Хвилі» (№16 у згадуваному переліку).

Але чи були вони схожими? За амбіціями – так, але не більше.

Ванесса була незворушною, замкнутою, – просто-таки явлене самовладання; і, хоча соціально не найтиповіша, вона була, як свідчить її біографка Франсес Сполдінґ, «по-хижацькому материнською». Вірджинія, натомість, була особою яскравою, але тендітною, бездітною та емоційно вразливою. Одна прожила довге життя – інша померла досить молодою. Про одну ми не знаємо майже нічого – перед іншою побожно схиляємося.

***

Від моїх двадцяти до тридцяти років Вірджинія Вулф була для мене літературним ідолом. Мене захоплювало в ній майже все: довершена новаторська проза, гостра й уїдлива публіцистика, мистецька мужність, безстрашна бездітність, божевілля, яке, за моїми тодішніми уявленнями, було ознакою геніальності.

На тридцятилітній ювілей чоловік подарував мені «Щоденник письменниці» Вулф, куплений у легендарній книгарні «Сіті-Лайтс»[1]. Ми саме переїхали в Сан-Франциско, і, окрім фрілансерської роботи, в мене не було жодного серйозного заняття, тож я лежала на рожевому килимі поряд зі ще не розпакованими коробками в будинку у вікторіанському стилі на Оук-Стрит і, не відриваючись, читала її щоденники, кожен запис у яких був для мене наче ковток кисню.

Саме тоді я раптом дізналася, що у Вірджинії Вулф була сестра-художниця. (На свій захист можу лише сказати, що моя освіта в модернізмі була головним чином франко- та німецькоцентричною, із невеликими вкрапленнями норвега Едварда Мунка.) Як одна з дев’ятьох дітей у родині, мені значно затишніше (ніж більшості людей) відчувати гострий лікоть родинної конкуренції. Тривалий час я ходила під враженням від того, що у Вірджинії було аж семеро братів і сестер (двоє хлопців і двоє дівчат були напіврідними), але ніколи не копала глибше. А тепер, на тому рожевому килимі, у будинку, зведеному у вікторіанському стилі, я обдумувала відомий пасаж Вулф про «Шекспірову сестру» з «Власного простору» [2]. Саме тоді я несподівано відкрила для себе талановиту сестру Вулф. Сестру, яка вціліла. Сестру, яка малювала.

Моєю першою думкою було: «Як же це сумно». Що могло бути несправедливішим, аніж жити так близько до генія, бути достатньо здібною, щоб уміти це розпізнати, але самій до геніальності не дотягувати? А сестра Вулф, мабуть, таки не дотягувала, адже досі я нічого про неї не чула. Як же це жахливо, сумно й водночас логічно, що, так давно цікавлячись жінками-художницями, я, мабуть, так нічого й не зрозуміла. Хіба те, що вони надто легко губляться в історії, незалежно від величі свого таланту.

Через кілька тижнів після того, як проковтнула «Щоденник письменниці» (на той час я вже розпакувала всі книжки й розставила їх на полицях), я несподівано з’ясувала, що вагітна. Я вихопила з полиці щоденник Вулф, відкрила на іменному покажчику й перечитала кожну згадку про Ванессу Белл – матір трьох дітей, яка ніколи не припиняла малювати.

 Вартість:

 ArtHuss (українською)

   друкована: 290 ₴