Перші сторінкиНікола Тесла – «Мої винаходи»

The Village Україна публікує перші сторінки з найцікавіших книг, які виходять українською мовою.

Це автобіографічна книга про геніального винахідника в галузях електрики та механіки Ніколу Теслу, про його непересічні здібності, роботу над собою, перші спроби та найбільші досягнення, про його погляди на світ і розвиток цивілізації. А ще у книзі є цікаві передбачення щодо майбутнього людства, частина з яких лише недавно почали справджуватися.

Недавно я повертався до свого готелю. Того вечора мороз пробирав до кісток, дорога була слизька, й жодного таксі. За півкварталу позаду йшов чоловік, вочевидь, так само сильно прагнучи дістатися затишку, як і я. Раптом мої ноги злетіли в повітря. Тієї ж миті у голові мені щось зблиснуло, нерви зреагували, м’язи скоротилися, я перекрутився на 180 градусів і приземлився на руки. Я підвівся і пішов далі, ніби нічого й не сталось, аж тут мене наздогнав той незнайомець. «Скільки вам років?» – запитав він, пильно оглядаючи мене. «Та майже п’ятдесят дев’ять, – відповів я. – А що?». «Розумієте, – відказав він, – я бачив, щоб так робили коти, але щоб люди – ніколи». Десь за місяць я хотів замовити нові окуляри й пішов до окуліста, який піддав мене звичайній перевірці. Він недовірливо глянув на мене, коли я легко прочитав найдрібніший шрифт зі значної відстані. Коли ж я сказав, що мені вже за шістдесят, він аж рота роззявив від здивування. Друзі часто відзначають, що мої костюми пасують мені, як рукавички, але вони не знають, що весь мій одяг шиють за мірками, знятими один раз мало не тридцять п’ять років тому. Відтоді моя вага не мінялася ні на фунт.

У зв’язку з цим розповім одну кумедну бувальщину. Якогось вечора взимку 1885 року ми з містером Едісоном, Едвардом Г. Джонсоном, президентом «Освітлювальної компанії Джонсона», та містером Бетчелором, головним інженером, увійшли в невеличку будівлю навпроти №65 на П’ятій авеню, де містились офіси компанії. Котрийсь із них запропонував угадувати, хто скільки важить, і мене примусили стати на ваги. Едісон обмацав мене й сказав: «Тесла важить 152 фунти до унції», – і точно вгадав. Без одягу я важив 142 фунти і важу так досі. Я прошепотів до містера Джонсона: «Як Едісонові вдалося так точно вгадати мою вагу?». «Гаразд, – відповів той, стишивши голос, – я скажу вам по секрету, але нічого не кажіть. Колись давно в Чикаго він працював на бойні й зважував щодня сотні свиней! Ось так». Мій друг, суддя Чонсі М. Деп’ю, оповідав про англійця, якому розказав був один зі своїх авторських анекдотів. Той вислухав зі спантеличеним виглядом і голосно розсміявся… через рік. Я чесно зізнаюся, що мені знадобилося більше часу, ніж тому англійцеві, щоб оцінити Джонсонів жарт.

Отож, моє добре самопочуття – це просто результат обачного й поміркованого способу життя, і, напевно, найдивовижніше те, що протягом юності недуг тричі перетворював мене на безнадійне руйновище, на якому лікарі ставили хрест. Ба більше, через невігластво та легковажність я потрапляв у різноманітні халепи, небезпеки й тарапати, з яких виплутувався немов чарами. З десяток разів я мало не втонув; якось трохи не зварився живцем і ледь уникнув кремації. Мені траплялося бути похованим, загубленим і замерзлим. Якимось дивом я втікав від скажених псів, кабанів та інших диких звірів. Я видужував після страшних хвороб і стикався з такими розмаїтими нещастями, що сьогодні моє здоров’я й бадьорість видаються чудом. Але згадуючи всі ці випадки, я переконаний, що моє виживання було не зовсім випадковим.

Діяльність винахідника за своєю суттю спрямована на порятунок людей. Підкорює він сили природи, удосконалює пристрої чи створює нові вигоди та зручності – він підвищує безпеку нашого існування. Також винахідник краще за звичайних людей уміє захистити себе в небезпеці, бо спостережливий і тямовитий. Коли б я не мав більше ніяких доказів того, що мені властиві ці риси, то знайшов би їх у своєму-таки особистому досвіді. Читачі зможуть розсудити самі, коли я згадаю двійко випадків.

Одного разу мені, чотирнадцятирічному, закортіло налякати друзів, з якими я пішов купатися. Мій план був пірнути під довгу плавку конструкцію й тихенько випірнути з другого боку. Плавати й пірнати я навчився природно, як качка, і був певний, що зможу виконати такий трюк. Отож я занурився з головою, а вже зникнувши з очей, обернувся й швидко поплив до протилежної сторони. Гадаючи, що успішно проминув ту конструкцію, я спробував випірнути, але, на свій подив, наштовхнувся на балку. Звісно, я відразу заглибився і став швидко гребти вперед, доки мені ще ставало повітря.

Піднявшись удруге, я знов ударився головою об балку. Тут мене охопив відчай. Однак, зібравшись із силами, я зробив третю відчайдушну спробу, проте результат був тим самим. Мука затриманого дихання ставала нестерпною, мої думки метались, і я відчув, що тону. Тієї миті, коли все видавалося геть безнадійним, я побачив уже знайомий спалах світла й перед очима постала та конструкція. Я чи роздивився, чи здогадався, що між поверхнею води та дошками, що лежали на балках, є простір, і, майже непритомний, виплив, притиснувся губами до дощок і зміг вдихнути трохи повітря, на жаль, змішаного з водою, через яку мало не захлинувся. Я повторив це кілька разів, наче вві сні, аж доки моє серце, що шалено стукотіло, заспокоїлося і повернулося самовладання. Потім я кілька разів безуспішно пірнав, повністю втративши відчуття напрямку, але врешті мені таки вдалося вибратися з цієї пастки, коли друзі вже вирішили, що я втонув, і шукали моє тіло.

Цим своїм молодецтвом я зіпсував собі купальний сезон, але скоро забув ту науку й за якихось два роки потрапив у ще гіршу халепу. Біля міста, в якому я тоді вчився, на річці був великий млин із загатою. Зазвичай рівень води піднімався над загатою щонайбільше на два-три дюйми, й запливати туди було не дуже небезпечним заняттям, котре я часто собі дозволяв. Якогось дня я сам пішов на річку, щоб, як завжди, досхочу поплавати. Однак, відпливши недалеко від кладки, з жахом помітив, що вода піднялась і швидко несе мене вперед. Я спробував вибратись, але було вже запізно. Проте, на щастя, мені вдалося врятуватись, обіруч учепившись за стіну загати. Дужа течія напирала на мої груди, і я насилу тримав голову над поверхнею.

Ніде не було видно ні душі, й мій голос губився в гуркоті водоспаду. Поволі, але невпинно я виснажувався й знав, що вже недовго зможу витримувати натиск води. Коли вже майже був готовий відпустити стіну й розбитися об каміння внизу, я побачив спалах світла і знайому схему, що ілюструвала принцип гідравліки, за яким тиск рухомої рідини пропорційний до площі, на яку вона тисне, й автоматично повернувся на лівий бік. Наче під дією чарів, тиск знизився, і виявилося, що так опиратися силі потоку було порівняно легко. Але я все ще перебував у небезпеці. Я розумів, що рано чи пізно мене знесе вниз, бо навіть якби хтось мене помітив, допомога ніяк не могла прибути вчасно.

Тепер я однаково вільно володію обома руками, але тоді був шульгою і в правиці мав відносно мало сили. Через це не наважувався перевернутися на другий бік і відпочити, тож мені нічого не залишалося, крім як повільно штовхати своє тіло вздовж загати. Я мав віддалитися від млина, до якого повернувся лицем, бо під ним течія була значно швидшою й глибшою. Це було довге й болісне випробування, і в самому кінці я мало не загинув, бо виявилося, що загата біля берега знижувалася. З останніх сил я таки зумів вибратися і знепритомнів, діставшись до берега, де мене й знайшли. Мало не вся шкіра на лівому боці була обдерта, й минуло кілька тижнів, перш ніж спала гарячка і я одужав. Це лише два з численних випадків, але, напевно, їх досить, щоб показати: якби не мій інстинкт винахідника, я не вижив би й не зміг про це все розповісти.