Перші сторінкиВікторія Авеярд: «Багряна королева»
Гучний дебют у жанрі фентезі – українською
The Village Україна публікує перші сторінки з художніх книг, які виходять українською мовою.
Вікторія Авеярд – молода американська письменниця і сценаристка. Виросла в маленькому містечку в Массачусетсі. Навчалася сценаристиці в Лос-Анджелесі. За книжку «Багряна королева» Вікторія Авеярд здобула відзнаку «Вибір користувачів соціальної мережі книголюбів Goodreads в номінації “Автор-дебютант Goodreads”». Українською роман виходить у видавництві «Наш формат».
Ярослава Стріха
перекладачка
«Багряна королева» Вікторії Авеярд – перший том тетралогії в жанрі підліткового фентезі. Ця серія стала міжнародним бестселером і перекладена десятками мов. Дія розгортається у постапокаліптичному світі, де в частини людства прокинулися надприродні здібності, й тепер мутанти пригноблюють звичайних людей. Головна героїня роману – сімнадцятирічна Мара – народилася у бідній родині без надприродних здібностей і думала, що нічого доброго на неї в житті не чекає. І як у воду дивилася: коли влада вирішує, що Мара становить загрозу для режиму, дівчина опиняється у вирі революції, партизанської боротьби, політичного дисидентства і кохання, що долає класові бар’єри.
Для молодших читачів «Багряна королева» – посібник про громадянське суспільство і політичну самоорганізацію. Наприклад, книжка демонструє важливість верховенства права і рівності всіх перед законом, особливо при поваленні жаскуватого режиму. При цьому це захопливий пригодницький роман із несподіваними поворотами сюжету, яскравими персонажами, романтичним любовним трикутником і кінематографічними батальними сценами, який напевно сподобається фанам «Голодних ігор» та «Людей Ікс».
***
Я йду до майстерні під блакитним дашком зворохобленими вулицями, сахаючись і від багряних, і від срібних. Зазвичай хаос мені друг: тоді красти легше. Ніхто не зауважить, що мідяки зникли, коли втікає від розлюченого натовпу. Але мені зараз не до Кілорна та двох тисяч крон: тільки б дістатися до Ґіси і вибратися з міста, яке перетвориться на темницю. Якщо вони закриють ворота... Навіть думати не хочу, що буде, якщо застрягну тут, за склом, коли до свободи рукою подати.
Вартові метаються вулицею, ніби не знають, що робити й кого захищати. Хтось починає загрібати багряних і ставити на коліна. Ті тремтять і благають про помилування, раз у раз повторюють, що нічого вони не знають. Руку даю на відруб, я єдина у місті, хто до сьогодні чув про Черлену Сторожу.
Мене прошиває страх. Якщо мене піймають і витягнуть ту дрібочку відомостей, то що вони зроблять з моєю сім’єю? З Кілорном? Із Палями?
Я не дамся.
Я біжу, що є сили, ховаючись за прилавками. На головній вулиці побоїще, але я не обертаюся і мчу через площу. Я проминаю ювелірний магазин і сповільнююся. Одним-одна прикраса порятувала б Кілорна. Проте щойно спиняюся — мені в лице летить град битого скла. Телек не зводить з мене погляду і знову прицілюється. Я не даю йому другої нагоди і кидаюся вперед, пригинаючись за прилавками й ухиляючись від простягнутих рук, а тоді вибігаю знову на площу. Під ногами плюскає — я біжу через фонтан.
Спінена блакитна хвиля валить мене в розбурхану воду. Тут неглибоко, десь півметра, але вода тяжка, як свинець. Я не можу поворухнутися, я не можу випливти, я не можу дихати. Німфа! Мені згадується той бідаха на бульварі, що тонув просто на ногах. Течія лупить мою голову об кам’яне дно, перед очима розквітають зірки й іскри, а тоді все розвиднюється. Здається, шкірою біжить електричний розряд. Навколо мене знову нормальна вода, і я виринаю на поверхню. Повітря вривається в легені, пече горло й ніс, але мені байдуже. Я жива.
Маленькі, але сильні руки хапають мене за комір, щоб витягнути з фонтана. Це Ґіса. Я ногами відштовхуюся від дна, і ми разом валимося на землю.
— Треба бігти, — волаю я, підхоплюючись на ноги.
Але Ґіса вже мчить поперед мене до воріт і гукає через плече:
— Це ти точно зауважила!
Я мимоволі озираюся на площу. Її затоплює юрма срібних, нипає крамницями, як неситі вовки. Ті нечисленні багряні, які ще тут лишилися, притискаються до землі й благають прощення. У фонтані, з якого я щойно вирвалася, лицем униз плаває рудий чоловік.
Я тремчу, нерви горять. Але ми наближаємося до воріт. Ґіса хапає мене за руку і тягне крізь натовп.
— До дому 15 кілометрів, — шепоче вона. — Ну як, ти добула, що хотіла?
На мене охоплює сором. Я трясу головою: мені не вистачило часу. Я ледве пройшла бульваром, коли надійшли новини.
Я нічого не могла вдіяти.
Ґіса блідне і супиться:
— Ми щось придумаємо, — каже вона, але в її голосі стільки ж розпачу, скільки у моїх думках.
Ворота вже маячать перед нами. Мене охоплює тривога. Варто мені їх перетнути, варто мені вийти, як Кілорн приречений.
Думаю, саме тому вона це і робить.
Не встигаю я її спинити чи відтягнути, як Ґіса вправною рукою тягнеться у чиюсь сумку. І то не просто собі перехожого, а срібного, що мчить до виходу. Срібного зі свинцевими очима, різким носом і рішуче зведеними плечима, від яких аж віє погрозою. Може, Ґіса мисткиня ниток і голок, але вона не злодюжка. Він одразу розуміє, що відбувається. А тоді хтось піднімає Ґісу в повітря.
Це той же срібний. Та їх двоє! Це що, близнята?
— Поганий ти вибрала час, щоби почати оббирати срібних, — кажуть близнята в унісон. А тоді їх стає троє, четверо, п’ятеро, шестеро, й вони зусібіч обступають нас у натовпі. Він робить копії себе. Він клонер.
Мені паморочиться в голові.
— Вона нічого не хотіла, просто дурне дівчисько...
— Я просто дурне дівчисько! — волає Ґіса, намагаючись копнути того клона, який її тримає.
Вони разом починають сміятися, від чого в мене мурашки біжать по шкірі.
Я кидаюся до Ґіси, щоб допомогти їй вирватися, але один із них валить мене на землю. Бруківка вибиває повітря мені з легенів. Я безпорадно намагаюся вдихнути, а інший клон ставить ногу мені на живіт, щоб не рипалася.
— Будь ласочка, — хриплю я, але ніхто мене вже не слухає. Гул у голові наростає, коли всі камери повертаються до нас. Шкірою знову біжить струм, цього разу від страху за сестру.
Вартовий, який впустив нас зранку, підходить до нас із пістолем у руках:
— Що тут коїться? — гарчить він, розглядаючи однакових срібних.
Вони поволі зливаються один із одним, доки не лишається тільки двоє: один тримає Ґісу, другий притискає мене до землі.
— Злодюжку піймав, — каже клон, трясучи сестру. До її честі, вона не кричить.
Офіцер її впізнає, і його суворе обличчя на мить похмурніє:
— Закон є закон, дівчино.
Ґіса опускає голову.
— Закон є закон.
Я пручаюся, хочу запобігти тому, що станеться. Скло іскрить, коли розбурханий натовп розбиває екран неподалік. Проте це не спиняє вартового, який хапає сестру й жбурляє на землю.
Я намагаюся перекричати шум:
— Це я, це я придумала! Мене покарайте!
Але вони не слухають. Їм байдуже.
Я безпорадно спостерігаю, як вартовий вкладає сестру біля мене. Вона дивиться мені у вічі, коли він гатить прикладом її праву руку, трощачи кістки.
ФОТО: Юлія Наконечна