Перші сторінкиФредерік Бакман: «Моя бабуся просить їй вибачити»

The Village Україна публікує перші сторінки з художніх книг, які виходять українською мовою.

Фредрік Бакман — шведський блогер, журналіст і письменник. Його романи «Чоловік на ім’я Уве», «Моя бабуся просить їй вибачити» та «Брітт-Марі була тут» перекладені двадцятьма п’ятьма мовами світу.

Книжка «Моя бабуся просить їй вибачити» стала бестселером у США, Німеччині, Норвегії, Ісландії, Південній Кореї та Японії. Українською роман виходить у вересні у видавництві #книголав.

---

---

ТЮТЮН

Кожен, кому виповнилося сім років, заслуговує на супергероя. Так уже воно ведеться. А якщо хтось із цим не згоден, то нехай перевірить, чи все в нього гаразд із головою. Ось як каже Ельзина бабуся.

Ельзі сім років, скоро буде вісім. Вона розуміє, що не дуже відповідає своєму віку. Ельза знає, що вона інакша, не схожа на своїх ровесників. Директор її школи каже, що їй не слід «вибиватися з шеренги», і тоді вона зможе «краще порозумітися з однолітками». Інші дорослі зауважують, що вона «занадто доросла, як на свій вік». Та Ельза знає, що, іншими словами, це означає «страшенно зарозуміла, як на свій вік», бо так їй кажуть лише тоді, коли вона виправляє чиюсь вимову слова «дежавю» або критикує невміння пояснити різницю між «рахую» та «вважаю». Тож цим розумакам тільки й лишається відбутися ущипливим зауваженням «занадто доросла, як на свій вік» із натягнутою посмішкою, адресованою її батькам. Так, ніби Ельза якась розумово відстала, ніби вона раптом викрила їх, виявившись не такою тупою, як належить бути у сім років. Ось тому в неї зовсім немає друзів, крім Бабуні. Бо всі інші семилітки в її школі тупі настільки, наскільки потрібно для семирічного віку.

А от Ельза не така.

Не треба зважати на те, що там думають усякі дурні, каже їй Бабуня. Бо всі найкращі люди — інакші: подивися лишень на супергероїв. А якби суперздібності були нормою, то їх би мали всі.

Бабуні сімдесят сім років, скоро буде сімдесят вісім. Вона також не відповідає своєму віку. Будь-хто скаже, що вона стара, дивлячись на її обличчя, схоже на пожмакану газету - таку, як ото запихають у мокрий черевик, але ніхто не звинувачує Бабуню в надмірній дорослості. «Зухвала», — кажуть іноді люди Ельзиній мамі, занепокоєні або розлючені, коли Мама зітхаючи питає, скільки вона має заплатити за вчинену Бабунею шкоду. Або коли від диму Бабуниної цигарки в лікарні спрацьовує пожежна сигналізація, і Бабуня починає сікти та рубати на всі боки, обурюючись, до чого ж «усі стараються сьогодні дотримуватися цієї чортової політкоректності!», — у відповідь на прохання охоронців загасити цигарку.

Або коли вона якось зліпила сніговика в садку Брітт-Марі й Кента прямісінько під їхнім балконом та одягла його у справжній костюм, і здавалося, наче хтось упав із даху. Або коли оті манірні людці почали калатати в усі дверні дзвінки, бо їм, бачте, заманулося побалакати про Бога, Ісуса й небеса, а Бабуня вийшла на балкон у розстебнутому халаті й дала по них чергу із пейнтбольної рушниці. Брітт-Марі тоді ніяк не могла вирішити, що її обурило більше: пейнтбольна пальба чи відсутність на Бабуні будь-якого одягу під халатом, але про всяк випадок повідомила в поліцію і про те, і про інше.

Такі тепер часи, думала собі Ельза, що люди вважають Бабуню зухвалою, як на її вік.

А ще кажуть, що Бабуня божевільна, хоча насправді вона геній. Просто вона трохи дивакувата. Колись Бабуня була лікарем, отримувала нагороди, про неї писали в газетах, і вона їздила в найстрашніші місця світу в той час, як усі звідти тікали. Бабуня рятувала життя і боролася зі злом по всій землі. Як і личить супергерою.

Але одного прекрасного дня хтось вирішив, що вона застара, щоб рятувати життя, хоч Ельза все ж дуже підозрює, що «занадто стара» означало «занадто божевільна». Цього «хтося» Бабуня називає «суспільство» і каже, що тільки через те, що всі сьогодні мають дотримуватися дурної політкоретності, їй більше не дозволяють робити операції людям. І що вся катавасія була насправді тому, що «суспільство» забороняє куріння в операційних, а хто б зміг працювати в таких умовах?

Отож тепер Бабуня переважно живе собі вдома, доводячи до сказу Брітт-Марі й Маму. Брітт-Марі мешкає на поверх нижче Бабуні й одночасно — на поверх нижче Ельзиної мами, бо Ельзина мама живе поряд із Ельзиною бабусею. А Ельза, відповідно, також сусідить із Бабунею, адже Ельза живе разом зі своєю Мамою. Звісно, якщо не рахувати кожні другі вихідні, коли вона гостює у Тата і Лізетт. Ну й, певна річ, Джордж — також Бабунин сусід, бо він мешкає разом із Мамою. Тобто доволі людно.

Та повернімося до нашої розповіді: рятувати життя й доводити людей до сказу — це і є суперздібності Бабуні. Що, певно, робить її трохи дисфункціональним супергероєм. Ельза так думає, бо вона подивилася значення слова «дисфункціональний» у Вікіпедії. Люди віку Бабуні описують Вікіпедію як «енциклопедію, тільки в мережі!», Ельза описує енциклопедії як «аналоги Вікіпедії». Ельза знайшла слово «дисфункціональний» в обох джерелах, і означає воно, що щось функціонує не зовсім так, як належить. і це найбільше подобалося Ельзі в її бабусі.

Та, мабуть, не сьогодні. Бо вже пів на другу ночі, Ельза добряче втомилася, і найбільше їй зараз хочеться лягти спати. Та якраз цього й не станеться, бо Бабуня кидалася екскрементами в поліціянта. А це все ускладнює.

Ельза роздивляється маленьку прямокутну кімнату і сонно позіхає — так широко, ніби хоче проковтнути власну голову.

— Я ж казала тобі не лізти на паркан, — бурчить вона, зиркаючи на годинник.

Бабуся не відповідає. Ельза знімає свій ґрифіндорський шарф і кладе собі на коліна. Вона народилася у другий день Різдва сім років тому (майже вісім). Того ж дня якісь німецькі вчені зафіксували найпотужніший за всю історію сплеск гамма-випромінювання з магнетара над Землею. Правду кажучи, Ельза не дуже розуміє, що воно таке «магнетар», кажуть, якийсь вид нейтронної зірки. Але звучить воно, як «Мегатрон». А це ім’я найбільшого поганця в «Трансформерах», що їх невігласи, котрі не читають якісну літературу, називають «дитячими іграшками». Трансформери — це роботи, але якщо дивитися на них із чисто теоретичної точки зору, то можна вважати їх супергероями. Ельза обожнює і трансформерів, і нейтронні зірки, а при слові «гамма-випромінювання» їй чомусь згадується, як Бабуня колись випадково розлила «Фанту» на Ельзин айфон і спробувала висушити його в тостері. Бабуня каже, що Ельза особлива, бо народилася в такий день. А бути особливим — це найкращий спосіб бути не таким, як усі.

Бабуня старанно розкладає маленькі купки тютюну на дерев’яному столі перед собою, а потім загортає кожну в шурхотливий цигарковий папірець.

— Я сказала, що просила тебе не лізти на той паркан!

Бабуня пирхає і порпається в кишенях свого завеликого пальта, шукаючи запальничку. Вона й не збирається перейматися такими дрібницями, бо вона, напевно, взагалі ніколи й нічим не переймається. Хіба що тоді, коли їй кортить курити, а запальнички катма.

— Боже мій, то був якийсь малесенький парканчик! — безтурботно каже Бабуня. — Нема чого зчиняти такий лемент.

— Ти не божкай мені! Це ж ти кидалася лайном у поліціянтів.

— Припиняй метушитися. Ти говориш, як твоя мати. У тебе є запальничка?

— Мені сім років!

— І довго ти цим будеш виправдовуватися?

— Певно, поки мені не стане трохи більше, ніж сім років?

Бабуня бурчить щось на кшталт «Уже й спитати не можна?» і далі нишпорить по своїх кишенях.

— Не думаю, що тут узагалі можна курити, — зауважує Ельза вже спокійніше, колупаючи пальцем довгу дірку в своєму ґрифіндорському шарфі.

— Ще й як можна. Ми просто вікно відчинимо.

Ельза скептично дивиться на вікна.

— Здається, це не ті вікна, що відчиняються.

— Чого це?

— На них ґрати.

Бабуня невдоволено дивиться на вікна. Потім — на Ельзу.

— Ну от, уже навіть у поліційному відділку курити не можна. Господи, це ніби у «1984».

Ельза знову позіхає.

— Ти не даси мені свій телефон?

— Навіщо?

— Дещо перевірити.

— Де?

— У мережі.

— Ти вкладаєш занадто багато часу в той інтернет.

— Ти хотіла сказати «витрачаєш».

— Перепрошую?

— Я маю на увазі, що не можна в такому випадку використовувати слово «вкладати». Ти ж не скажеш: «Я вклала дві години в читання книжки ‘‘Гаррі Поттер і філософський камінь’’», правда ж?

Бабуня лише закочує очі під лоба й простягає телефон.

— Ти чула про дівчинку, яка луснула, тому що забагато думала?

У кімнатку заходить поліціянт, ледве переставляючи ноги. Вигляд у нього дуже втомлений.

— Я хочу зателефонувати своєму адвокату! — тієї ж миті вимагає Бабуня.

— Я хочу зателефонувати своїй мамі! — в один голос із Бабунею вимагає Ельза.

— Тоді я хочу зателефонувати своєму адвокату першою! — наполягає Бабуня. Поліціянт сідає навпроти них і нервово риється у купці папірців.

— Твоя мама вже їде сюди, — каже він Ельзі, зітхаючи. Бабуня театрально хапає ротом повітря так, як тільки вона це вміє робити.

— Навіщо ви подзвонили їй? Ви що, з глузду з’їхали? — протестує вона так, наче поліціянт сказав, що відвезе Ельзу в глухий ліс і покине серед зграї вовків. — Вона нам голови повідриває!

— Ми зобов’язані викликати законного опікуна дитини, — спокійно пояснює поліціянт.

— Я також офіційний опікун цієї дитини! Я бабуся цієї дитини! — перцює Бабуня, підводячись зі стільця й загрозливо розмахуючи незапаленою цигаркою.

— Зараз пів на другу ночі. Хтось мусить потурбуватися про дитину.

— Авжеж я! Я турбуюся про дитину! — випалює, захлинаючись, Бабуня.

Поліціянт стриманим жестом обводить рукою кімнату для допитів, намагаючись люб’язно нагадати, де вони перебувають.

— І як, по-вашому, добре виходить?

Бабуня виглядає ображеною.

— Ну... все було чудово, поки ви не почали за мною ганятися.

— Ви вдерлися на територію зоопарку.

— Це ж був малесенький парканчик...

— Не існує такого поняття, як «малесенький» розбій.

Бабуня знизує плечима і змітає зі столу невидимий пил, ніби натякаючи, що вони вже тут засиділися. Поліціянт помічає цигарки й підозріло на них дивиться.

— Ой, та перестаньте! Я ж можу тут курити, правда?

Він суворо хитає головою. Бабуся нахиляється вперед, глибоко зазирає йому в очі й усміхається.

— А ви не можете зробити для мене виняток? Навіть для такої старенької, як я?

Ельза дає Бабуні легенького штурхана в бік і переходить на їхню секретну мову. Річ у тім, що Бабуня та Ельза мають свою секретну мову, як заведено між усіма бабусями та їхніми онуками, бо так вимагає закон, каже Бабуня.

Або принаймні мусить вимагати.

— Припини, Бабуню. Це наче незаконно: фліртувати з поліціянтами.

— Це хто сказав?

— Ну хоча б поліція, для початку! — відказує Ельза.

— Поліція мусить захищати громадян, — шипить Бабуня. — Я, між іншим, плачу податки.

Поліціянт дивиться на них так, як і належить дивитися, коли семилітня й сімдесятисемилітня починають сваритися секретною мовою в поліційному відділку серед ночі. Потім Бабуня знову зиркає на поліціянта й починає спокусливо кліпати очима, благально вказуючи на цигарку, але коли він заперечно хитає головою, вона відкидається на спинку стільця й вигукує звичайною мовою:

— Ось воно, ця політкоректність! Це ще гірше, ніж апартеїд для курців у цій чортовій країні сьогодні!

— Як ти це вимовляєш? — питає Ельза.

— Що? — Бабуня зітхає так, як зітхають, коли цілісінький світ проти вас, навіть якщо ви платите податки.

— Ну, цей апартайд, — каже Ельза.

— А-п-а-р-т-а-е-й-і-д, — вимовляє по буквах Бабуня.

Ельза негайно гуглить це на бабусиному телефоні. Вона не відразу знаходить це слово — Бабуня завжди недбало диктує. Тим часом поліціянт пояснює, що вирішено їх відпустити додому, але Бабуню викличуть пізніше для пояснення причин розбою та «інших порушень».

— Яких іще порушень?

— Незаконне водіння, наприклад.

— Тобто «незаконне»? Це моя машина! Мені не треба дозволу, щоб їздити на своїй машині, чи як?

— Не треба, — терпляче відповідає поліціянт, — але у вас мусить бути посвідчення водія.

Бабуня роздратовано здіймає руки. Вона саме збирається виголосити ще одну промову про це «суспільство Старшого Брата», коли раптом Ельза грюкає телефоном об стіл.

— НІЯКОГО стосунку до апартеїду!!! Ти порівняла неможливість курити з апартеїдом, а це зовсім інше. Це навіть БЛИЗЬКО не те!

Бабуня смиренно махає рукою.

— Я мала на увазі... Ну, знаєш, приблизно, щось таке...

— Це взагалі не воно!

— Це була метафора, Господи...

— Лайно собаче, а не метафора!

— Та звідки ти знаєш?

— ВІКІПЕДІЯ!

Бабуня з поразкою в голосі звертається до поліціянта:

— Ваші діти теж так поводяться?

Йому стає ніяково.

— Ми... не дозволяємо дітям самим сидіти в мережі…

Бабуня простягає руки в бік Ельзи — жест, що має означати «От бачиш!», Ельза лише хитає головою і сердито схрещує руки на грудях.

— Бабуню, просто попроси вибачення за те, що кидалася лайном у поліціянта, і ми зможемо піти додому, — пирхає вона секретною мовою, усе ще навмисне засмучена історією з апартеїдом.

— Вибачте, — каже Бабуня секретною мовою.

— Поліціянту, не мені, дурепа ти.

— Я не збираюся просити вибачення у фашистів. Я плачу податки. А дурепа — це ти, — сердиться бабуся.

— На себе подивися.

Тепер вони обидві сидять зі схрещеними на грудях руками, демонстративно відвернувшись одна від одної, аж поки Бабуня киває поліціянту і каже звичайною мовою:

— Чи не будете ви такі люб’язні переказати моїй зіпсованій онучці, що якщо вона так поводитиметься, то може просто зараз іти додому пішки?

— Скажіть їй, що я поїду додому з мамою, а вона сама може йти пішки! — випалює Ельза.

— Скажіть їй, що вона може...

Поліціянт підводиться, не мовивши ні слова, виходить із кімнати й зачиняє за собою двері, наче збирається піти в іншу кімнату, запхати голову у величезну м’яку подушку і кричати на все горло.

— От бачиш, що ти наробила? — каже Бабуня.

— Подивися, що ТИ наробила!

Нарешті замість поліціянта заходить габаритна жінка-поліціянтка із пронизливим поглядом зелених очей.

Схоже, що вона не вперше зустрічається з Бабунею, бо всміхається так втомлено, як усі, хто знає Бабуню, і каже:

— Вам краще припинити це робити, у нас повно мороки зі справжніми злочинцями.

Бабуся лишень бурмоче: «А чому б вам не припинити?» — і їх відпускають додому.

Вони стоять на тротуарі, чекаючи на Маму, і Ельза намацує дірку на своєму шарфі. Дірка якраз на емблемі Ґрифіндору. Вона щосили намагається не плакати, але їй не дуже добре вдається.

— Ой, ну перестань, мама його зашиє, — каже Бабуня, намагаючись бути веселою, і легенько вдаряє її по плечу.

Ельза стривожено підводить очі.

— І, знаєш... Ми можемо сказати мамі, що шарф порвався, коли ти намагалася мене зупинити, щоб я не лізла через паркан до мавп.

Ельза киває і знову проводить пальцями по шарфу. Він порвався зовсім не тоді, коли Бабуня лізла через паркан. Він порвався у школі, коли три старші дівчинки, які невідомо чому ненавидять Ельзу, підстерегли її біля їдальні, побили, порвали її шарф і вкинули його в туалет. Їхні кпини й досі лунають в Ельзиних вухах. Бабуня помічає вираз її очей і нахиляється до неї, шепочучи секретною мовою:

— Колись ми візьмемо тих невдах із твоєї школи, відвеземо їх у Міамас і кинемо до левів!

Ельза витирає очі тильним боком долоні та слабко усміхається.

— Я не дурна, Бабуню, — шепоче вона. — Я знаю, що ти робила всі ті штуки ввечері, щоб я забула, що трапилося сьогодні в школі.

Бабуня штурхає ногою кілька камінців гравію і прокашлюється.

— Я не хотіла, щоб ти запам’ятала цей день тільки через шарф. І я подумала, що натомість ти би могла запам’ятати його, як день, коли твоя Бабуся вдерлася в зоопарк…

— І втекла з лікарні, — додає Ельза й усміхається.

— І втекла з лікарні, — каже Бабуня й теж усміхається.

— І кидалася лайном у поліціянта.

— Насправді то була земля! Ну, переважно земля.

— Змінювати спогади — це хороша суперсила, мені здається.

Бабуня знизує плечима.

— Якщо не можеш позбутися чогось поганого, то прикрась його чимось гарненським.

— Нема такого слова.

— Я знаю.

— Дякую, Бабуню, — каже Ельза і притуляється головою до її руки.

І тоді Бабуня просто киває та шепоче:

— Ми лицарі королівства Міамас, ми мусимо виконува-и свій обов’язок.

Бо всі, кому виповнилося сім років, заслуговують на супергероїв. А якщо хтось із цим не згоден, то нехай перевірить, чи все в нього гаразд із головою…

Придбати книгу Фредеріка Бакмана «Моя бабуся просить їй вибачити» можна буде у вересні на сайті видавництва #книголав

Ілюстрації: Анна Шакун