Перші сторінкиПулітцерівський лауреат – про життя на війні та після неї

The Village Україна публікує перші сторінки з найцікавіших книг, які виходять українською мовою.

У 1955 році роман «Притча» отримав одразу дві нагороди — Пулітцерівську премію і Національну книжкову премію. Твір, у якому дія відбувається в роки Першої світової війни в окопах Франції, став одним з найвидатніших досягнень Вільяма Фолкнера.

Сталося те 1912 року, за два роки до війни; кінь той був скакун-триліток, але такий, що ціна, яку дав за нього на нью-маркетському аукціоні аргентинський король шкір та пшениці, була хоч і нечувана, але не надмірна. Коня супроводжував грум-конюх, власник грошового череса й ґросбуха. Разом із конем він поїхав до Америки, й там протягом двох років відбулися три події, що цілковито змінили не тільки його життя, але й вдачу, і коли 1914 року він повернувся додому, аби вступити до війська, то здавалося, ніби в тій пущі за долиною ріки Міссісіпі, де він перебував протягом перших трьох місяців, на світ з’явився новий чоловік — без минулого, без жалів, без спогадів.

Він не просто брав участь у продажу коня — його втяг­ли до цієї справи. І втягнув не покупець, і навіть не продавець, а сам предмет торгу — кінь — і то так владно, що не могло бути жодних відмовок, не кажучи вже про відмову взагалі. Втяг його не як виняткового (що було можливо) чи хай навіть першокласного грума, в чому не було жодних сумнівів. А річ була в тому, що тут між людиною і твариною виникло не лише взаєморозуміння, а й прихильність виробилася, яка йшла не від розуму до розуму, а від серця до серця й від нутра до нутра. Коли цього чоловіка не бувало поруч або хоча б десь близько, то кінь переставав бути не тільки біговим конем, але й конякою взагалі: робився не те що впертим і норовистим, а здатним на казна-що, бо ж був він здатен на все, й не тільки небезпечним, але, по суті (попри всі затрачені та вкладені в нього зусилля й кошти: тривалий, доскіпливий відбір і поліпшення породи, внаслідок яких він урешті-решт з’явився на світ; продаж за величезну ціну, аби виконати той єдиний ритуал, для котрого й створено його),— нікчемним; тільки один чоловік міг увійти до нього в стайню чи стійло, щоб почистити його чи погодувати; жоден жокей чи тренер не міг наблизитися до нього й сісти в сідло, поки цей чоловік не дасть коневі відповідного наказу; ба навіть коли вершник уже сидів у сідлі, кінь не пускався вскач, поки цей чоловік, голосом чи доторком, не відпустить його.

Тому аргентинець купив і конюха-грума, поклав у лондонський банк певну суму, що мала дістатися йому, коли його відпустять і він повернеться додому. І хто ж його мав відпустити? Та хто ж іще, як не кінь, звісно! І зрештою той кінь таки й звільнив-відпустив їх усіх; старий негр розповідав, як це сталося, адже вони з онуком брали участь у цій бувальщині; до того, як цей грум-конюх увійшов у коневе життя, кінь просто вигравав перегони, а от після його появи став побивати рекорди; за три тижні по тому, як він відчув його руку й зачув його голос, кінь установив рекорд («Перегони називалися «Сілінджер» — уточнив старий негр.— Це було мов наше домашнє Дербі»), досі не побитий, сім років по тому, а на перших своїх південноамериканських змагах, пробувши на березі лише два тижні після півтора місяців морської хитавиці, кінь дав результат, якого навряд чи хто коли й досягне. («Ніде. Ніколи. Жоден інший кінь!» — запевнив старий негр). А наступного дня його купив американський нафтовий барон за таку ціну, що навіть аргентинський мільйонер спасував перед нею; а за два тижні по тому коня зустрів у Новому Орлеані старий негр, по неділях — проповідник, а в будні — конюх і грум у стайнях нового власника, а ще за два дні потяг із товарним вагоном, де їхали кінь та обидва груми, чорний і білий, провалився на підмитому повінню містку; цей нещасливий і непередбачений випадок обернувся двадцятьма двома місяцями, з яких англійський грум вийшов переконаним баптистом, масоном і одним з наймайстерніших чи то найспритніших гравців у кості свого часу.

Протягом шістнадцяти з тих двадцяти двох місяців п’ять організованих нарізно, але наполегливо спрямовуваних на одну й ту ж саму ціль пошукових груп федеральної поліції, поліції штату, поліції залізничної, аґентів страхової компанії та приватних детективів того нафтобарона ганялись за чотирма особами: скаліченим конем, англійським грумом, старим негром і дванадцятирічним хлопчиком, що виступав у ролі жокея,— у всіх напрямах у басейні ріки Міссісіпі поміж Ілінойсом, Мексиканською затокою, Канзасом та Алабамою, де триногий скакун брав участь у перегонах на короткі дистанції в глухих містечках і майже щоразу вигравав; старий негр розповідав про це поважно й незворушно, безжурно й спокійно, непослідовно, мовби уві сні; й небавом зв’язківець — тепер, коли спливло п’ять літ по тих подіях,— добачив у всьому цьому те ж саме, що й заступник начальника федеральної поліції: не викрадення, а пристрасть, жертвоприносини, обожнення, не зграю злодіїв, що втекли зі скаліченим скакуном, чию вартість навіть ще до каліцтва уже давно перекрили видатки на переслідування, а безсмертний, блискучий епізод легенди про любов, яка увінчує славою буття людини. Вона виникла, коли перші діти людини, які стали нерозлучною парою, назавше покинули світ, і в тій легенді, подібно до її прототипів, нерозлучні та безсмертні на брудних і закривавлених сторінках цієї хроніки все так само кидали виклик небесам: Адам і Ліліт, Паріс і Єлена, Пірам і Тісба й всі інші неувічнені Ромео з їхніми Джульєттами; найдавніша і найблискучіша на світі бувальщина, яка ненадовго увібрала в себе й кривоногого, лайливого англійського грума, немов якого Паріса, чи Лохінвара, чи й хоч би кого зі славетних викрадачів; приречене славне шаленство любовної історії, яку переслідувало не відкрите провадження, за якою гналася навіть не лють власника-мільйонера, а власний спадковий фатум, адже бувальщина чи там легенда, бувши безсмертна, не повинна ставати набутком однієї з пар, а кожна така пара мусить пройти, повторити її, своєю власною фатальною, одиничною чергою.

Старий негр не розповідав, як вони це зробили, а сказав тільки, що вони це зробили, от ніби коли справу зроблено, то вже й не важить, як, неначе коли щось треба зробити, то це й робиться, а потім труднощі, злигодні, ба навіть неспромога вже нічого й не важать: як витягли ошалілого, скаліченого коня з вагона й спустили в затон, де кінь міг пливти, поки йому підтримували голову над плесом…

— Ми знайшли човна,— розповідав старий негр.— Якщо це можна було назвати човном. Видовбаний з колоди, він перевертався, коли ступиш у нього ногою. Називають їх пірогами. Люди там не розмовляють, а лепечуть, як і тут. Потім випливли з того затону й сховалися так безслідно, що вранці, коли прибули залізничні детективи, їм здалося: повінь занесла всіх трьох, пропали безвісти!

Сховалися ж вони на пагорку, острівці посеред болота, менше ніж за милю від місця катастрофи, куди вже наступного ранку прибув робочий потяг із бригадою для відновлення містка й шляхів, і то саме звідтіля (Першої ночі вони сховали коня у воду так глибоко, як тільки могли, й старий негр зостався доглядати його. «Я тільки напував його, тулив грязевого тампона до його пораненого стегна й відганяв мошкару, мух та москітів»,— сказав старий негр) над ранок третього дня повернувся грум, привізши в пірозі талі з маркою залізничної компанії, харч для коня та для їх трьох, брезент для колиски й шини, та ще паризького гіпсу для накладення шин. («Я знаю, про що ви хочете запитати,— мовив старий негр.— Де він узяв гроші на те все? А роздобув так само, як і човна».— І розповів: англійський грум, що раніше не від’їздив від Лондона далі Епсома чи Донкастера, але, як не як, за два прожиті в Америці роки зробився баптистом і масоном, лише за два тижні в носовому кубрику американського вантажного корабля з Буенос-Айреса відкрив чи то виявив у собі взаєморозуміння з гральними костями й прихильність до них, а коли повернувся на місце катастрофи, взяв талі просто завдяки тому, що надибав на них, а що місцем його призначення був вагон, де спала бригада робітників-негрів, він побудив їх, після чого цей білошкірий у незвичних, заляпаних болотною багнюкою бриджах і чорношкірі в спідніх сорочках, робочих штанях із саржі чи й геть без одежі порозсідалися на розстеленій ковдрі під закопченим ліхтарем, із купюрами, монетами, під постукування костей) і в такій пітьмі, що хоч в око стрель,— він не прихопив ліхтаря, тож світла не було, та й засвічувати світло було небезпечно, та й не потрібне було воно йому,— недбало, ба навіть зневажливо, позаяк він від десяти літ знав будову конячого тіла, як сліпий знає кімнату, з котрої боїться вийти (не прихопив би він і ветеринара, адже він нікому, крім старого негра, не дозволив би доторкнутися до коня, навіть якби сам кінь це дозволив), вони коня підвісили, вправили кістку й наклали шину.

Потяглися тижні, протягом яких зросталося зламане стегно, пошукові групи охороняли всі виходи з болота, прочісували дно затону й, лаючись, чалапали по багну серед змій, мокасинових та гримучих, та алігаторів, хоча вони (переслідувачі) давно дійшли висновку, що кінь загинув — із тієї простої причини, що він мав загинути, бо ж міг бути тільки мертвий, якщо вже досі не знайшовся, та що власник його дістане врешті-решт лише ту втіху, що виллє свій гнів на викрадачів. І раз на тиждень, хай-но трохи споночіє, а пошукові групи подадуться на ночівлю, грум сідав у пірогу й за два-три дні повертався до світанку з новим припасом харчів та фуражу; тепер на це йшло днів два-три тому, що місток нарешті полагодили, й ночами по ньому знову гуркотіли потяги, а бригада робітників (і з нею разом — джерело прибутків) повернулася назад до Нового Орлеану; тож тепер білий сам їздив до того міста провадити професійну гру на оббитих зеленим сукном столах під електричними лампами, й нині навіть старий негр (коняр лише за волею випадку, а за схильністю й покликанням — служитель Господа, заклятий до одержимості ворог гріха, але, очевидячки, він без сумнівів та вагань давно викинув із пам’яті те, що сфера його моральних заповідей повинна містити й прекрасного скаліченого коня, і тих, хто йому служить) не знав, як далеко тому доводилося іноді забиватись, перш ніж знайдеться ще одна ковдра, розстелена під кіптявим ліхтарем, або ж — як останній прихисток — залитий електричним світлом зелений стіл, і, дарма що кості, які лежали у своїй шкіряній чашечці, бували бездоганні, геть як Цезарева жона, прибутки від гри: фішки, гроші — все ж таки прибували, чи то завдяки його талантові, а чи просто потребі в них.

Потім потяглися місяці, протягом яких вони щодня чули не тільки гуркіт потягів по відремонтованому містку, але й пересування пошукових груп (іноді з ними можна було б навіть заговорити, не підвищуючи голосу); пошуки не припинялися ще довго після того, як ті, хто лаявся, чалапав по воді й нажахано відскакував від мокасинових та гримучих змій, що ліниво звивалися чи зловісно сичали, вирішили, що кінь давно пропав, назавжди щез у ненаситних черевах вугрів, щук і черепах, а самі злодії покинули цю місцевість, країну й, можливо, навіть континент, західну півкулю, але все ж таки й далі провадили пошуки, бо залізнична компанія використала для огородження дорогий набір строєних блоків і понад двісті футів дводюймового кабеля; страховій компанії належали банки, пароплавні лінії та роздрібні крамниці від Портленда, штат Мен, до Ореґону, й тому вона не могла дозволити собі втрати коня, навіть коли б він вартий був лиш одного долара, а не п’ятдесяти тисяч; власник коня, цей бездонний гаманець, не пошкодував би вартості шістдесятьох своїх коней, аби тільки помститися викрадачам шістдесят першого скакуна, а федеральна поліція ставила на карту навіть більше, ніж поліція штату, яка могла отримати лише свою частку слави й винагороди: на ній-бо повисла справа, яку треба було закрити. І тут якось-то надійшло повідомлення «Юнайтед Прес», передане напередодні ввечері з Вашингтона заступникові начальника федеральної поліції, про те, що кінь, дорогий, породистий скакун, пересуваючись на трьох ногах та перебуваючи під опікою чи принаймні супроводжуваний маленьким кривоногим чужинцем, що й по-англійському ледве розмовляє, та ще літнім негром-священиком, переміг у перегонах на три ферлонґи у Везерфорді, штат Техас, а за жокея був дванадцятилітній хлопчик-негр. («Ми йшли туди пішки,— розповідав старий негр.— Ночами. Це було потрібно, щоб кінь прийшов до тями. Щоб забув той місток, знову набув форми й став справжнім скакуном. Коли наставав день, ми ховали його в лісі». Розказав він і що було потім — що вони не могли вчинити інакше: після чергових перегонів вони одразу ж, майже не затримуючись, зникали, адже, хай-но триногий кінь виграє перегони, ця вість ураз поширювалася світом, а їм треба було випереджати переслідувачів хоча б на день). Переслідувачі прибули туди з запізненням якраз на один день і довідалися, що негр-священик та буркотливий, пихатий чужинець зненацька з’явилися хтозна й звідки саме вчасно, щоб виставити триногого коня на перегони, чужинець робив ставки, що сягали (на той час) від тисячі до десяти тисяч доларів за нерівних шансів, які становили від одного до десяти й від одного до ста; триногий скакун так рвонув від стовпа, що, здавалося, то бар’єр відскочив назад, а скакав так швидко, що здавалося, ніби всі інші коні беруть участь у якомусь іншому, наступному забігу, й так до самісінького фінішу; жокей, здавалося, зовсім і не керував ним — якщо тільки взагалі хто-небудь (тим паче хлопчик дванадцяти, найбільше тринадцяти літ, скачучи без сідла, з однією попругою, аби триматись за неї,— вивідач бачив ті перегони!) був здатен правувати ним після того, як дано старт: кінь на повній швидкості перетнув рису фінішу і проскакав би й ще коло, коли б білий чужинець, перегнувшись через бар’єр за фінішною рисою, не мовив йому якогось слова так тихо, що його розчути годі було й за п’ятнадцять футів.

Наступним місцем, куди переслідувачі прибули, спізнившись уже на три дні, був Віллоу-Спрінґс, штат Айова, потім у Басірус, штат Огайо, а за три місяці, зі спізненням чи не на три тижні — в ледь приступну долину посеред гір Східного Теннесі, таку віддалену не лише від залізниці, а й від телеграфу з телефоном, що кінь брав участь у перегонах, і вигравав усі, десять днів поспіль, перш ніж переслідувачі про це довідалися; безперечно, саме там білий грум і вступив, і був прийнятий до ордену масонів, бо ж там вони вперше затрималися на довше, ніж один день; кінь дістав нагоду спокійно брати участь у перегонах протягом десяти днів, аж поки дізналися про це переслідувачі, а як переслідувачі покинули ту долину, то відставали від коня вже на двадцять днів, адже за два тижні терплячих розпитувань по всій тридцятимильній, оточеній горами улоговині вони знову, як і за першого зникнення втікачів, не спромоглися знайти нікого, хто б чув про триногого коня, двох чоловіків та хлопчика, чи, тим паче, бачив би їх.

І коли до переслідувачів дійшли чутки, що кінь перебуває в Центральній Алабамі, він уже й зник звідти, і знову сховався на Заході; просуваючись по штатові Міссісіпі, вони відставали вже на місяць, а тим часом переслідувані перевезлися через ріку Міссісіпі в штат Арканзас, а передихи робили, мов птахи, хоча це годі було назвати ширянням, адже кінь бажав скакати знову з негаданою, неймовірною швидкістю (і за неуявленних, неймовірних ставок, адже, згідно з повідомленнями й чутками, ці двоє, літній чорношкірий служитель Бога та білий лихослов, котрий, якщо й міг бути служителем, то тільки Володаря Пітьми,— виграли десятки тисяч доларів); здавалося, їхнє світське турне по Америці було надто вже забарне, непомітне для ока, і тільки в ці неймовірні хвилини біля білої огорожі скакун і троє причетних до нього людей ставали видимими.

фото на обкладинці: Юлія Наконечна

Ілюстрації: Анна Шакун