Книжки місяця10 нових книжок серпня

Книжка, ледь не кожне оповідання якої викликає сльози, полярні почуття любові до українських захисників і захисниць і лютої ненависті до ворога. «Мотанка» – це проза про досвід проживання війни жінками, як героїнями, так і самими авторками, які в різний художній спосіб діляться ним із читачами. У книжці представлені твори дванадцятьох письменниць, у чому й полягає головна родзинка видання, бо погляд кожної з них – окремий світ образів.

Тож у збірці університетська викладачка замовлятиме дерева, рятуючи життя свого коханого та його побратима, аристократка братиме участь у революції, жриця храму Ахілла зі Зміїного острова позбавлятиме життя жадібних зайд, русалка зупинятиме наступ росіян на Київ, а богиня Мисливиця жорстоко каратиме переродженням вбивць, мерзотників і ґвалтівників… 

Попри описане розмаїття, «Мотанці» не вистачає жанрової варіативності. Левова частка оповідань обігрує тему українського жіночого відьомства, фактично не відриваючись від сучасних реалій, на тлі чого оповідання Світлани Тараторіної, Наталії Довгопол, Наталії Матолінець, Дарії Піскозуб отримують особливе звучання, у якому метафоричність бринить і захоплює. 

За роман «Часосховище» болгарський письменник Ґеорґі Ґосподінов отримав Міжнародну Букерівську премію 2023 року. Якщо переказувати сюжет книжки, вийде історія про двох знайомих: оповідача та психіатра Ґаустіна, які у Швейцарії відкривають клініку, часосховище, для літніх людей, які втрачають памʼять, мають хворобу Альцгеймера, але відчувають себе щасливими й оприявленими, коли потрапляють у кімнати санаторію, стилізовані під ту чи іншу добу, переважно в часи їхньої юності та молодості. Ідея набуває небаченої популярності, аж настільки, що країни Європи вирішують повернутися в минуле…

Та «Часосховище» – твір значно більший за іронію щодо мінливості людської памʼяті, яка залишає нам переважно хороші спогади, за критику суспільства, наприклад, Болгарії, яке готове повернутися в соціалістичне минуле, послуговуючись ностальгією, а не здоровим глуздом. 

Роман Ґеорґі Ґосподінова порушує низку філософських питань: У яку мить повсякдення стає історією? Чи має минуле термін зберігання? Чи можливо минуле оживити, зцілити? Для того, щоб знайти відповіді, письменник стирає кордони простору й часу, надає твору автобіографічних рис, щоб підкреслити його реалістичності, усе більше заглиблюючись у рефлексії оповідача… «Часосховище» – майстерний, мудрий і трохи сумний роман, схожий на краплю бурштину, у якому застигла комашка, як герої книжки – у своїх екзистенційних пошуках. 

«Пачінко» – родинна сага про кілька поколінь етнічних корейців, які жили в Японії, зазнаючи утисків, репресій та інших проявів соціальної несправедливості. Мін Джін Лі, корейсько-американська письменниця, працювала над романом, що приніс їй славу, кілька десятиліть. Це, чесно кажучи, відчувається в плині сюжету, який то динамічно летить уперед, то завмирає на натужних конфліктах і другорядних персонажах. Хоч «Пачінко» й може похвалитися великою популярністю в США, місцем в рейтингу 100 Best Books of the 21st Century від The New York Times і телевізійною адаптацією, знятою для Apple TV+, у цьому романі вгадується книжка, у якій важливо, про що розповідається, а не як це робиться. Тобто тема превалює над формою, через що персонажам бракує складності, а історії – художньої вигадливості. 

Якщо трохи про сюжет, то довга історія «Пачінко» починається із забороненого кохання юної кореянки Санджі до одруженого чоловіка Ко Хансу. Коли вони познайомилися, Японія вже як декілька десятиріч окупувала Корею. Завагітнівши, Санджі розуміє, що осоромила родину, але на допомогу приходить проповідник і чиста душа Пек Ісак, який візьме дівчину за дружину та повезе жити до Осаки. У пари буде двоє синів, тож далі читач спостерігатиме вже за їхніми долями. Як і зазначено на обкладинці, в романі Мін Джін Лі буде кохання, самопожертва, відданість та амбіції, що виникатимуть на тлі війни й інших соціальних зрушень.  

«Виживуть пʼятеро» – детективний трилер британської письменниці Голлі Джексон, зразок вдало написаного new adult fiction, тобто літератури для читацької аудиторії від 18 до 29 років. Утім, якщо роман написаний захопливо, що особливо важливо для жанрової літератури, його із задоволенням прочитає будь-хто. «Виживуть пʼятеро» можна сміливо брати до рук любителям трилерів різного віку, які не поспішатимуть із висновками, знаючи, що події книжки розгортаються в темному-темному лісі… 

За сюжетом роману компанія із шістьох молодих людей, старших школярів і студенів, вирушає на весняні канікули. Уся поїздка, навіть вибір кемпінгового фургона замість літака, побудована так, щоб завдати найменших фінансових одній із дівчат – Ред. Нещасна, самотня, вона втратила маму, залишившись із батьком, який зловживає алкоголем. Поїздка, що мала бути легкою й веселою, перетворюється на справжній жах, коли серед лісу компанію атакує невідомий снайпер. Він вимагатиме видати йому людину, яка має важливу таємницю. Як виявиться, така є в кожного у фургоні… 

«Виживуть пʼятеро» – динамічний роман, який читається на одному подиху, зберігаючи інтригу до кінця. Заразом це книжка про дружбу, кохання, підступність тих, кого вважаєш близькими людьми, і про благородство тих, від кого цього найменше чекаєш. 

«Час закриття» – продовження книжки американського письменника Джозефа Геллера «Пастка-22», що стала класикою. Між цими двома романами – понад тридцять років. Не кожен автор наважиться після такої паузи повернутися до читачів із тими самими персонажами. Але Геллер вирішив спробувати. «Я усвідомлював певні обмеження, певні можливості й певні ризики, на які йшов», – зауважив письменник в одному інтервʼю, пояснюючи, чого йому вартувало створення «Часу закриття».

Тож від подій, описаних у «Пастці-22», тобто від Другої світової війни, мине 50 років. Колишні учасники бойових дій Йосаріан, Майло Майндербайндер, Семмі Зінґер і капелан Теппмен житимуть у мирі, зустрічаючи старість, приймаючи її чи вважаючи за ворога, споглядаючи, як змінюється суспільство, що втрачає пам'ять про велику війну… У Джозефа Геллера знову вийде написати емоційно багатий і складний твір, у якому є як сатира, так і споглядальна мудрість. «Урешті все закінчується», – говорить нам автор. Але його непокоїть, що людина залишає по собі – творчість, дітей, кохання, дружбу… «Час закриття» вийшов цілком окремим твором, написаним в особливому авторському стилі Джозефа Геллера, який умів вкладати глибокі сенси навіть у буденні ситуації. 

Восени 2022 року британське видавництво Thames & Hudson видало книжку Treasures of Ukraine: A Nation’s Cultural Heritage – артвидання, над яким працювала група авторів – істориків мистецтва, мистецтвознавців. Вони мали пояснити англомовному світу, що саме так запекло захищає Україна від російських загарбників. Написана лаконічно й чітко, так, щоби читач з-за кордону зрозумів її зміст без додаткового занурення в енциклопедії, прекрасно ілюстрована, ця книжка розповідала про трипільську кераміку та скіфське золото, іконопис 6 століття й декоративно-прикладне мистецтво Київської Русі, про фортеці й храми, розквіт книгодрукування та козацьке бароко, український авангард – і так аж до творів сучасного мистецтва авторства Павла Макова, Арсена Савадова, Влади Ралко й інших. 

Процеси культурної деколонізації, поглиблені повномасштабною війною, цікавість до минувщини власної країни, що пробудилася в багатьох українцях, засвідчили необхідність у появі перекладу Treasures of Ukraine: A Nation’s Cultural Heritage. Тож дещо адаптована вже під вітчизняного читача, вийшла книжка «Скарби України: Культурна спадщина нації» з передмовою Андрія Куркова, тематичними матеріалами Андрія Пучкова, Діани Клочко, Максима Яременка, Аліси Ложкіної, Мирослави Мудрак, Олександра Соловйова, Вікторії Бурлаки та Крістіана Раффенсперґера з 267 ілюстраціями. 

«Мета цієї книжки полягає в тому, щоб переконати вас інакше думати про спеку», – пояснює американський журналіст-еколог Джефф Ґуделл. Автор зауважує, що люди звикли асоціювати прикметник «гарячий» із чимось привабливими, сексуальним, модним. Та коли йдеться про кліматичну кризу, звичні слова набувають іншого сенсу. «Спека, про яку я тут говорю, – це [...] діяльна сила, здатна погнути залізничні колії та вбити вас ще до того, як ви усвідомите, що ваше життя в небезпеці», – зауважує Ґуделл. 

250 років споживання палива, що наповнює атмосферу вуглекислим газом, можуть призвести до підвищення глобальної температури на понад 3,3 градуса до кінця століття. Про наслідки таких змін і застерігає автор. Перестороги Джеффа Ґуделла подані як історії пересічних людей, репортажі про молоду родину із Сан-Франциско, що загинула від спеки під час походу, про Анжалай – жінку з індійського міста Ченнай, життям якої керує температура повітря, про кліматологиню Фредеріка Отто з Великої Британії, якій доводилося боротися за можливість вивчати кліматичні зміни, бо не так давно в актуальність цього мало хто вірив… Ці розповіді супроводжуються дозованими науковими даними, щоб читач міг зробити висновки й підготуватися, принаймні морально, до того, що палюче тепло внесе свої корективи в існування людства.  

«Колективну свідомість не залишає міф про те, що за своєю природою люди егоїстичні, агресивні та схильні до паніки. – пише голландський історик, письменник і журналіст Рутґер Бреґмен. – Насправді ж усе навпаки». Автор книжки «Людство. Оптимістична історія» переконаний, що всі ми доволі порядні, що «під тиском кризи, коли падають бомби чи підіймається паводок, ми, люди, проявляємо себе з найкращого боку». Тож Рутґер Бреґмен спробує розвинути непопулярну з багатьох описаних ним причин тему порядності таких складних і неоднозначних мешканців планети Земля. 

Щоб похитнути «доктрину вродженого егоїзму людей» – священну традицію західного світогляду, автор розповідає реальні історії, наприклад, про шістьох хлопчиків і не здичавіли чи американських солдатів, які не стріляли у ворогів під час Другої світової війни. Бреґмен додає багато наукових досліджень із психології, палеонтології, антропології, дискутує з Філіпом Зімбардо та не погоджується з Томасом Гоббсом… Коротко кажучи, «Людство. Оптимістична історія» – захоплива книжка, яка подає якщо не революційно новий погляд на людство, то такий потрібний нині багатьом із нас – позитивний. 

Книжка американського журналіста, публіциста та режисера має передісторію. 2014 року Себастьян Юнґер із двома військовими та фотографом вирушив у подорож довжиною в майже 600 км, щоб дізнатися, чи можна очистити памʼять, свідомість людей від війни. Про все, що відбувалося під час цієї мандрівки, він зняв документальну стрічку. А коли минуло сім років, Юнґер написав «Свобода» – есеїстику про це, на думку автора, переоцінене поняття, яким часто маніпулюють. 

«Головне питання людською свободи полягає в тому, що групи з достатнім, щоби захищатися від інших, рівнем організації також мають достатньо сильну організацію, щоби пригнічувати своїх. – пише автор. – Владою так легко зловживати, що можна фактично сказати, що концентрація влади не сумісна зі свободою». Також Себастьян Юнґер обстоює думку про силу малих груп людей, переплітаючи свої роздуми з історіями про корінних мешканців Північної Америки, боротьбу чорногорців з Османською імперією, гравців у покер та ірландських революціонерів. «Свобода» – доволі медитативне читво, сповнене несподіваних поворотів авторської думки, за плином якою цікаво спостерігати. 

Настане час, коли нашу галактику, Чумацький Шлях, поглине чорна діра. Усе, що ми знали й любили, перетвориться на скупчення електронів і радіаційний слід. «Ніщо не є постійним. – пише Браян Ґрін. – Ніщо не є абсолютним». У своїй книжці американський фізик, професор Колумбійського університету, спеціаліст із теорії струн, шукає відповіді на доволі широкий спектр концептуальних запитань, що виходять за межі точних наук. 

Як людина, розуміючи власну смертність, ставиться до нескінченності всесвіту, як філософськи осмислює це? Що таке ентропія, яку роль вона зіграла у виникненні всесвіту? Чи могли молекули еволюціонувати? Чи здатна фізика пояснити, що таке свідомість і самосвідомість? Як виникла мова? Чому людина, прагнучи безсмертя, звертається саме до творчості, мистецтва? Політ думки Браяна Ґріна дійсно високий. Ерудиція автора, у книжці якого знайшлося місце й Жану-Полю Сартру, і Стівену Гокінгу, й Отто Ранку, вражає. Енциклопедичне, захопливе, написане лаконічно, з гумором і науковою пристрастю, «До кінця часів» є зразком тієї науково-популярної літератури, яка демонструє справжню силу розуму, здатного поєднати, здавалося б, непоєднувані речі.