Книжки місяця10 нових книг серпня

Челучи Он’ємелукве-Онубія «Син роду»

«Видавництво Анетти Антоненко»

Переклад з англ. Л. Котляр

Нігерійська література – унікальний світ образів, історій та манери оповіді. Все це разом майже завжди створює дивовижне поєднання магії складної буденності з красою людських почуттів. Тому, на наш погляд, кожен новий переклад українською нігерійських авторів та авторок заслуговує на увагу. 

Отже, Челучи Он’ємелукве-Онубія – нігерійсько-канадська письменниця. «Син роду» – її дебютний і поки що єдиний роман, що вийшов 2019 року. Це книжка про те, якими непередбачуваними можуть бути людські долі, це історія про нігерійських жінок, часто безправних перед звичаями, соціальною нерівністю та стереотипами, це твір про прагнення любові, ненависть і прощення. 

За сюжетом  «Сину роду» дві жінки стають жертвами викрадення. Вони опиняються в тісній комірчині. А поки чекають на викуп, розповідають одна одній історії свого життя. Починає Нвабулу. Залишившись сиротою у руках злобної мачухи, з дванадцяти років вона почала працювати служницею. Нвабулу стала жертвою сексуального насилля, потім вперше закохалась, але її почуттям скористався багатий лицемір, який відмовився від дівчини, вагітної його дитям. Через витівки мачухи та потурання старійшин роду у Нвабулу вкрали дитину. Пізніше жінка вийшла заміж, народила знову, змогла відкрити власне ательє. Однією з її клієнток стала удова місцевого багатія Джулі. Це наша друга бранка і героїня. Здобувши університетську освіту, вона працювала вчителькою й мала коханця, якого хитрістю оженила на собі. Збрехавши, що вагітна, Джулі видала чужу дитину за свою, але виростила цього хлопчика у великій любові. Та поки Джулі слухала історію Нвабулу, зрозуміла, що її багаторічній брехні настає кінець… Тут зупинимось і не видаватимемо подробиць, бо фінал роману достойний нерозголошення й щирих емоцій читача. 

Марта Веллс «Всі системи: небезпека» 

«Жорж»

Переклад з англ. А. Пітика, К. Пітик

Коли за написання наукової фантастики береться антропологиня, може вийти книжка про слабких і недосконалих людей та спродукованих ними ж істот, які ризикують стати кращими версіями своїх творців. Можливо, справа не так в освіті відомої американської прозаїкині Марти Веллс, як в її баченні майбутнього взагалі, але повість «Всі системи: небезпека» вийшла саме такою – присвяченою темі свободи волі результату технологічного прогресу людства, який може вийти з-під контролю, бо не бажає, щоб інші вказували, чого він хоче і вирішували за нього.  

Йдеться про оповідача повісті – вбивцебота – конструкта, який складається з людської частини та частини бота, робота. Хоча сам себе він називає «цілісною збентеженою сутністю». Вбивцебот існує у світі, де панують корпорації, що контролюють дослідження планет часто з метою пошуку ресурсів. Його мета полягає у технічному супроводі таких місій, охороні, аналізі інформації. Вбивцебот долучається до роботи невеликої групи «Допзбереження», члени якої йому дуже подобаються. Люди навіть не підозрюють, що їхній помічник зламав загальну корпоративну систему керування і тепер діє на власний розсуд. На планеті, де працює «Допзбереження», стається серія дивних і навіть кривавих подій, під час яких Вбивцебот рятуватиме свою групу й здобуватиме свободу… 

«Всі системи: небезпека» є початком циклу прози (повістей, романів, оповідань) «Щоденники вбивцебота». Це динамічний, захопливий твір, за пригодами головного героя якого хочеться стежити й надалі. Крім того, повість отримала повний набір престижних премій у сфері фантастики Hugo Award, Locus Award, Nebula Award, а це теж про щось говорить. 

Курт Воннеґут «Сирени Титана»

«Вавилонська бібліотека»

Переклад з англ. Ю. Великороди

«Сирени Титана» – другий твір класика американської літератури Курта Воннеґута, що був виданий 1959 року. Зазвичай його класифікують як сатирично-фантастичний роман. Можливо, шістдесят років тому книжка дійсно сприймалась більш гостро й неймовірно, але нині «Сирени Титана» читаються як філософський текст, суцільна метаформа, де подорожі космосом – лише тло для роздумів про межі людської свободи. 

За сюжетом роману Вінстон Найлз Рамфурд, представник «єдиного справжнього американського класу», який «вирізнявся відсутністю шарлатанів у своєму колі, за винятком політичних», й людина, обдарована «неневротичною відвагою», вирушив у космос на приватному кораблі. Між Землею та Марсом він потрапив у хроносинкластичну інфундибулу й отримав здатність подорожувати часом, простором, передбачати майбутнє й читати думки інших людей. Матеріалізуючись та зникаючи за певним розкладом, Рамфурд відчуває себе Богом, а тому вирішує керувати життям власної дружини та найзаможнішого американця Малахія Константа. 

Космічний мандрівник передрікає, що Малахій здійснить подорож на Марс, Меркурій, звідти на Землю, а потім на Титан, а ще матиме спільного сина із місис Рамфурд. У все це настільки важко повірити, що Константа та його майбутня подруга роблять все можливе, щоб зненавидіти одне одного. Але пророцтво Рамфурда справджується, щоправда, у страшний, дикуватий спосіб, за допомогою чого письменник робить висновок, що людьми часто маніпулюють, позбавляючи їх можливості впливати на власні життя. Тому єдине, що можна робити в цих умовах існування, – любити й турбуватись про тих, хто поруч. 

Енн Тайлер «Плетений колосок»

«Фабула»

Переклад з англ. Н. Лазаревич

На сьогодні останній роман Енн Тайлер – американської прозаїкині, чия творчість майже повністю зосереджена на створенні родинних саг. «Плетений колосок» – неспішна розповідь про сім'ю Ґарреттів, члени якої могли б бути набагато ближчими одне одному, якби не старі образи, травми та інші речі, що часто роблять співіснування у родині нестерпним.   

 Тож роман розповідає про «маленькі милості» та «маленькі жорстокості», з якими стикаються Робін Ґарретт, його дружина Мерсі та їхні діти Еліс, Лілі та Девід. Знайомимось з ними 1959 року під час сімейного відпочинку на озері. Вони ніби й разом, але кожен окремо. Не чують, не розуміють одне одного, грають ролі, щоб після поїздки іще більше віддалитися. Про те, чому так стається, і йтиметься у книжці. 

Тайлер, розповідаючи про важливі, емоційні речі, робить це максимально відсторонено, лише зрідка дозволяючи собі сцени, сповнені концентрованого щастя чи навпаки – розчарування. «Плетений колосок» сам по собі сповнений авторських недомовок. Складається враження, що Тайлер повністю покладається на життєвий досвід свого читача, тому не вдається до глибокого психологічного аналізу персонажів роману. Письменниця залишає крихітні підказки, що мають вказати, наприклад, на те, що в американському суспільстві діють завищені очікування до чоловіків, або на те, що місис Ґарретт попри роки ніби й непоганого шлюбу понад усе прагнула самостійності. Якщо не зчитати ці напівнатяки, книжка здаватиметься нуднуватою. Та все ж «Плетений колосок» має свій настрій, атмосферу і чудовий фінал, який урівноважує роман. 

Шеннон А. Чакраборті «Латунне місто»

Артвидавництво «Небо»

Переклад з англ. К. Сокульської

«Латунне місто» – перша книжка трилогії «Девабад» і дебютний роман американської письменниці Шеннон А. Чакраборті, який в оригінала вийшов 2017 року, відразу отримав схвальні відгуки критиків і став фіналістом кількох престижних премій у сфері фантастики, наприклад, Locus Award, World Fantasy Award. Книжка привернула увагу вигаданим світом, що базується на близькосхідному та ісламському фольклорі. 

Події роману «Латунне місто» відбуваються у XVIII сторіччі. Каїр захопили французи, але галасливе місто продовжує жити. На його вулицях промишляє Нарі, молода жінка, яка має дар відчувати хвороби. А ще вона може зцілювати й швидко опановувати мови. Нарі сирота, вона не пам'ятає, як опинилась у Каїрі, ким були її батьки й куди вони поділись. Якось, здійснюючи ритуал з вигнання демона, вона випадково прикличе могутнього дева Дару. Загадковий, неймовірно гарний, оточений таємницями, він висуне припущення, що Нарі є останньою живою представницею роду Нахідів – девів-цілителів, на яких протягом трьох тисяч років полювали іфрити. Власне, читачам роману доведеться розібратися, хто всі ці істоти, до яких племен належать і чому воюють. Це не так легко, бо подій, персонажів, назв та інших подробиць зі світу Шеннон А. Чакраборті буде дуже і дуже багато. Тож Нарі вирушить до Латунного міста, щоб розібратись зі своїм минулим. У Латунному місті на неї чекатимуть політичні інтриги, місцеві красені та головне – особлива й дуже небезпечна місія.  

Діана Клочко «Сховане мистецтво»

ArtHuss

Хороша науково-популярна література буває змістовною, захопливою, такою, що порушує важливі теми. А ще пристрасною. Бо як можна писати, скажімо, про те, як зробити український мистецький спадок видимим, не маючи любові й поваги до людей, які працюють в цій царині, не відчуваючи гострої потреби нагадувати суспільству у війні про цінність культури? Книжка мистецтвознавиці Діани Клочко «Сховане мистецтво» від першої до останньої сторінки сповнена щирими емоціями. Видання присвячене створенню, зберіганню, демонстрації мистецьких колекцій. Та насправді більше, бо авторка міркує й про радянський спадок і те, що з ними робити.

З книжки дізнаємось, як виникла мистецька колекція Києво-Могилянки й чим цікаві об'єкти, що до неї увійшли. Завітаємо до Сумського обласного художнього музею ім. Никанора Онацького, щоб поринути в бурхливу історію інституції, заснованої у часи Української революції 1917–1922 років. Потім перенесемось до Одеського національного художнього музею, щоб згадати, які зміни й перетворення настали в інституції після того, як її очільником став відомий український художник Олександр Ройтбурд. З кожної згаданої колекції Діана Клочко обирає знакові роботи й подає невеличкі мистецтвознавчі есеї про них.  Є в книжці й інтерв'ю з мистецтвознавцями, митцями, галеристами, що надає їй живої присутності конкретних особистостей, які працюють з музейними чи приватними колекціями.

Насамкінець авторка підсумовує: «Як і створення, так і споглядання артефактів є потужною терапією: для суспільства з посттравматичним синдромом музеї та галереї мали б стати і концепцією, і трендом живої практики психологічного відновлення». Тож сподіватимемось, що «Сховане мистецтво» зробить свій внесок у поглиблення розуміння цього факту. 

Олег Криштопа, Іван Дерейко «Історія для дорослих»

«Клуб Сімейного Дозвілля»

Перетворення вмісту YouTube-каналу на книжку – популярна у світі практика, яка активно впроваджується і в нашій країні. Тому, якщо назва «Історія для дорослих» здається вам знайомою, не дивуйтесь. Ця книжка містить частину адаптованих сценаріїв випусків відео однойменного каналу. Як зазначають у передмові до видання його автори письменник і ведучий Олег Криштопа та  історик Іван Дерейко, їхнє дітище не є підручником з історії. 

«Ми не намагались переписати Грушевського чи переговорити Снайдера. – зазначають блогери. – Нам важливо інше: подивитись на історію України у двох найважливіших аспектах: яке місце ми весь цей час посідали у світі і чому нам не місце в Росії». 

Зважаючи на цю мету, «Історія для дорослих» розповість про те, як Москва намагалась знищити українську мову, як крала наші культурні й навіть кулінарні здобутки. Це на найлегшому рівні. Далі, звісно, жартома, Криштопа та Дерейко пропонують складніший контент. Наприклад, про видатного, але неоднозначного гетьмана Богдана Хмельницького та його любовну пригоду з кумою – чигиринською старостихою Чаплинською. Далі більше – про одного чернігівського полковника часів Івана Мазепи, що зажив слави вампіра. З жартами, легендами автори книжки дійдуть аж до часів Другої світової війни, щоб довести, що рашистська ідеологія побудована на фашистській, хоч з цим і так вже все зрозуміло.

Майкл Бентон «Динозаври. Новий погляд»

«Бородатий тамарин»

Переклад з англ. Н. Гриценко

У серпні світ побачать перші книжки українського видавництва, засновником якого став письменник-фантаст Макс Кідрук. Бажаємо «Бородатому тамарину» відданих читачів і цікавого нон-фікшну! Власне, перший реліз – «Динозаври. Новий погляд» Майкла Бентона – не дає сумніватись в тому, що до відбору авторів і їхніх творів видавництво підходитиме дуже ретельно.

Майкл Бентон – відомий й дуже авторитетний у Великій Британії палеонтолог, який спеціалізується на еволюції рептилій, що населяли нашу планету у Тріасовий період, тобто десь 252 млн років тому. Здається, палеонтологи давно винайшли машину часу, щоб дивувати світ своїми відкриттями. Але ж ні. Вся магія їхньої роботи полягає у відданості справі, хоча сучасне дослідницьке обладнання теж має значення. Бентон починає свою книжку зі спогадів про 2008 рік. Тоді в лабораторії Бристольського університету його колега виявив у скам’янілому пір’ї 125-мільйоннорічної давнини меланосоми – «крихітні порожнини у волосині чи пір’їні, що містять меланін». Тобто вчені змогли припустити, якого кольору були деякі динозаври… Та щоб зробити таке відкриття, палеонтології як науці довелось пройти свій непростий шлях. Про нього автор теж згадає, як і про ключових дослідників та науковців. 

Але головними в книжці Бентона є вони – тварини, що панували на всій Землі. Автор розповість про теорії виникнення динозаврів, про істот, які передували їхній появі, масові вимирання та відновлення умов життя, про зв'язок палеонтології з геологією, за допомогою якого вчені можуть говорити навіть про особливості клімату, в якому жили платеозаври із мегалозаврами. Бентон описує види динозаврів, демонструє їхнє генеалогічне древо, ділиться важливими й неймовірно цікавими відкриттями, які подають дійсно новий погляд на героїв стрічок Стівена Спілберга. 

Петер Слотердайк «Терор з повітря»

IST Publishing

Переклад з нім. О. Григоренко

У редакторській передмові до видання «Терор з повітря» Петера Слотердайка зазначено, що текст німецького філософа, теоретика культури, публічного інтелектуала є «прикладом критики культури та однією з оригінальних теорій тероризму, а заразом і розвідкою про історію зброї та екологічної свідомості». Оригінальне поєднання, чи не так? Воно йде від переконання автора у тому, що саме по собі XX століття було епохою неординарною. Щоб її зрозуміти, Слотердайк пропонує «взяти до уваги практику тероризму, концепт промислового дизайну й турботу про довкілля». «Завдяки першому інтеракції між ворогами перейшли на постмілітарну основу; завдяки другому функціоналізму знову вдалося під’єднатися до світу нашого сприйняття; завдяки третьому поєднання життєвих і пізнавальних феноменів сягнуло досі нечуваної глибини», – вважає автор. 

Філософ переконаний, що про ХХ століття «згадуватимуть як про епоху, головною ідеєю якої стало цілити не в тіло ворога, а в його довкілля», тому й стверджує, що точкою відліку для нього стало використання 22 квітня 1915 року німецькими військами хлорного газу як зброї проти франко-канадської піхоти під час Іпрського виступу. Автор згадує газові екзекуції, пояснюючи їхній зв'язок із, наприклад, «прямолінійним гуманізмом» американської «спонтанної філософії», щоб дійти до тлумачення «реального знання про терор»… 

Переказувати есеї Петера Слотердайка – справа невдячна, бо авторські умовиводи від цього лише втратять. «Терор з повітря» – це глибоке дослідження історії ХХ століття крізь призму еволюції зброї, коли картина світу змінювалась дуже стрімко, підкидаючи людині ще й мистецькі революції. Есеї Слотердайка – розкішна інтелектуальна подорож, у фіналі якої читач дізнається про новий мотив мислення, якого, можливо, вже дотримується сам.

Том Фелтон «По той бік чарівної палички»

«Лабораторія» 

Переклад з англ. Д. Завалій

«Я ніколи не вважав, що маю якийсь особливий акторський талант», – зізнається Том Фелтон, зірка кіноверсії Поттеріани, виконавець ролі Драко Мелфоя. Проте його акторська кар'єра почалась набагато раніше, ніж у багатьох юних колег за знімальним майданчиком стрічок про світ британських чарівників. Із семи років Том Фелтон працював у рекламі та фільмах, хоч більше марив футболом і сирними паличками фрі, ніж кінематографом. Завдяки досвіду, підлітковій зухвалості та відстороненості, як вважає автор, йому вдалося отримати доленосну роль у першій стрічці про Гаррі Поттера. Доленосну, бо вона принесла не лише славу… 

Том Фелтон розповідає про своє життя до створення екранізацій романів Джоан Ролінґ весело й щиро. Ось він опиняється в Нью-Йорку і отримує 200 фунтів за роль у рекламному ролику, а ще знайомиться з режисером Крісом Коламбусом, про якого згадує з вдячністю і теплом. А ось його брати напиваються на прем'єрі стрічки «Позичайки, в якій Том виконав одну з головних ролей. Родина – окрема тема книжки. Ледь не в кожному слові про неї відчувається стільки любові, що мимоволі починаєш ще більше цінувати акторську майстерність Фелтона, якому у Поттеріані дістались геть протилежні стосунки у сім'ї. Власне, тому, що актора чекало під час роботи над магічною сагою, присвячено десь половину книжки. Згадки Тома Фелтона про Алана Рікмана чи Джейсона Айзекса є даниною щирого професійного захвату, розповідь про Емму Вотсон – історія про дружбу між чоловіком та жінкою, якій передувала закоханість. Фелтон пише про те, як важко бути відомим, бо це позбавляє нормальності, як невимовно боляче прощатись із роботою, якій ти віддав десять років життя, розповідає про спробу побудувати кінокар'єру у Голлівуді, що закінчилась лікуванням від алкоголізму, щоб врешті зжитись зі змінами у своєму житті, прийняти їх і зробити висновок: все найкраще попереду.