The Village Україна зібрав найцікавіші художні переклади та нон-фікшн літературу, яку варто купувати у лютому.

Художня література

Ієн Мак’юен «Горіхова шкаралупа»

Км-Букс

Переклад будь-якого тексту Мак’юена українською ‒ це справжнє свято для цінувальників англійської літератури, а хороший переклад останнього на сьогодні твору ‒ привід радіти ще більше. В оригіналі «Горіхова шкаралупа» вийшла 2016 року. На появу цієї книжки з цікавістю чекали як критики, так і читачі, адже письменник заінтригував аудиторію звісткою про те, що її оповідачем буде ембріон. Якщо вдаватися до тонкощів жанрології, то це, радше, повість, ніж роман, що є вільним, осучасненим переспівом шекспірівського «Гамлета». Не помітити іронічної гри Мак’юена доволі важко, адже підказок у тексті чимало: від імені матері оповідача ‒ Труді, явного скорочення від Гертруда, її роману з рідним братом чоловіка Джона Кернкроса до тих важливих запитань, які ембріон ставить сам собі. Класичний сюжет у новій формі є вигадкою про вигадку, тому не варто завчасно упереджено ставитися до балакучого малюка, ще не народженого розумаки, який робить висновки про зовнішній світ на основі почутого по радіо. У крихітні уста наратора Мак’юен вкладає роздуми про наболіле: геополітичні конфлікти, емігрантів, право держави мати монополію на насильство тощо. А ще його персонаж добре усвідомлює, що «сарказм кепсько пасує ненародженим», але втриматися не може, адже в його крові часто говорить вино, яке з насолодою і без міри п’є його мати. «Я відчуватиму, отже, існуватиму», ‒ формулює головну філософську засаду сучасної людини той, чиє народження стане розплатою за вбивство Джона, адже ембріон ‒ є ще й свідком злочину, який розриває його свідомість двома потребами: помсти за батька і любові матері.

Маркіян Прохасько «Нестримна сила води»

Видавництво Старого Лева

Збірка оповідань, медитативна, дещо меланхолійна проза, у стилістичній контрастності якої відчувається процес творчого становлення автора. Від модернізму чистої води до легенди гір, від подорожей лабіринтами міста до діалогів про сенс життя ‒ цілісність збірки місцями дає невеличкі тріщини, але то й добре. Оповіді, що заколисує, наче нешвидка течія річки, потрібне збурення.

Мораллю можна вбити. Якби у Львові було море, то з його порту «долинали б гудки кораблів». Місто ‒ це ілюзія. Пам’ять може стати сенсом життя. Самодостатність не потребує чиєїсь прихильності. Ці та інші умовиводи помістилися під однією обкладинкою збірки, у той чи інший спосіб нагадуючи про світлі образи Кафки, Джойса чи Гессе. У Маркіяна Прохаська виходять доволі фактурні образи, наприклад граф де Вербум з оповідання «Словесна долина». Його унікальною здібністю є створення слів із буквяної руди, формування їхнього сенсу. У цьому творі письменник відмовляється від метафор, переводячи в буквальне те, що ніколи таким не було. «До слів менша увага, ніж до технічного прогресу, бо вони не покращують і не спрощують нашого життя», ‒ констатація, що звучить як істина. На жаль, у «Нестримній силі води» більшість оповідей ведеться від першої особи, що додає особистісного характеру, але й позбавляє чіткості можливих рис. І так, Маркіян ‒ не Тарас. Краще не порівнювати, щоб не замулювати власне читацьке око.

Томас Гарріс «Ганнібал»

Клуб Сімейного Дозвілля

Щоб бути популярним автором, необов’язково з’являтися на сторінках таблоїдів, їздити з презентаціями й давати інтерв’ю. Достатньо крутої книжки, а краще серії романів з неординарним, страшним і не позбавленим харизми персонажем. Американський письменник Томас Гарріс прославився завдяки детективним творам з вигаданим людоїдом Ганнібалом Лектером. Судовий психіатр з блискучим інтелектом, гурман, що якось з’їв печінку свого найкращого друга, серійний убивця, над пошуками якого працюють кращі спецагенти ФБР, отримав кілька екранних втілень і чимало прихильників по всьому світу. Якщо вчитатися навіть у ті нечисленні дані про Гарріса, що є в мережі, можна помітити, що в автора та його відомого персонажа є дещо спільне. Наприклад, схильність до соціопатії, любов до кулінарії й чудове почуття гумору. Колись Гарріс зізнався, що у Ганнібала був прототип ‒ мексиканський лікар, з яким письменник познайомився у в’язниці Монтерея за часів своєї роботи журналістом.

«Ганнібал» є третьою книжкою серії про Лектера. В оригіналі роман вийшов 1999 року. Гарріс із тих авторів, які дуже уважні до деталей і самого процесу писання, тому на створення цього тексту прозаїку знадобилося цілих 11 років. Лектер тікає з в’язниці та США, оселяється у Флоренції, де під псевдонімом працює в музеї. Одна з жертв Ганнібала, Мейсон Верджер, дивом залишається живим. Бажаючи помсти, він влаштовує полювання на свого кривдника, щоб потім згодувати його спеціально вирощеним свиням. І це не метафора. Лектер змушений просити допомоги в агентки ФБР Кларіс Старлінг, яку він точно не з’їсть, а лише трохи понадкусує.

Домінік Фортьє «Книжкова обитель»

Видавництво Анетти Антоненко

Здійснити уявну подорож до оповитого численними легендами, мальовничого й неприступного Монт-Сент-Мішеля XV століття пропонує канадська письменниця, перекладачка, науковиця Домінік Фортьє. Як зазначає авторка, її враження від міста-фортеці, отримане у 13 років, стало поштовхом для створення роману. Текст має подвійну оповідь. Першим свою історію розповідає художник Елуа Леру. Він був ніким, але завдяки таланту й розумінню того, що людям подобається бачити на картинах покращені копії себе, отримав визнання та гроші. Якось до нього завітала дівчина на виданні ‒ прекрасна Анна, в яку закохався Елуа. Але від самого початку ми знатимемо, що кохана жінка митця рано пішла з життя, що змусило його ховатися від світу за стінами монастиря на скелі Монт-Томб. Дивовижне місце поглинає Елуа, історія заснування абатства, його будівництва, якою він охоче ділиться із читачем, заступає горе художника: «Цей город посеред неба, посеред моря нагадав мені ту казку, яку розказала Анна, про древній Вавилон, місто підвісних садів, у яких росли помідори і квіти, що розкривалися лишень за повні». Елуа спостерігає за життям монахів, працює переписувальником книг і навіть не здогадується, що доля, або інші вищі сили готують для нього низку сюрпризів, завдяки яким до талановитого художника знову повернеться бажання творити. Другим наратором роману є авторка, яка перериває оповідь з минулого, щоб наситити її філологічними розвідками, враженнями від материнства, іншими книжками… У результаті маємо твір-щоденник, якому не бракує атмосферності й чарів, проте не вистачає смислової вагомості. Хоча трапляються випадки, коли першого цілком достатньо для приємного, необтяжливого читання.

Светислав Басара «Фама про велосипедистів»

Книги-XXI

Светислав Басара ‒ знакова постать для сучасної сербської літератури. У його творчому активі більш як 40 романів, оповідань, есеїв та п’єс. Роман «Фама про велосипедистів» вийшов наприкінці 1980-х. Уже сам час вказує на те, що твір просто зобов’язаний бути пов’язаним із постмодернізмом. Так і є. У себе на батьківщині «Фама про велосипедистів» вважається зразком цього напряму, однією з найкращих книжок останніх десятиліть XX сторіччя. Інтелектуальний детектив, що у кращих традиціях постмодернізму водить читача за ніс, змушує відгадувати алюзії на інші літературні твори, читати між рядків і отримувати насолоду від відвертого, але естетичного хуліганства автора, має серйозну серцевину ‒ майстерно заховані роздуми про тягар історії, про бажання цілих націй бути близькими до інших культурних контекстів, усупереч логіці, традиціям і ментальним особливостям. Є в ньому і критика соціалістичної світобудови з її маніакальною пристрастю до змов і створень химерних світів, що відірвані від реальності, а також часточка мистецького передбачення, адже хаос, розпад  ‒ це завжди і кінець, і початок. Центром оповіді є Малі брати Євангелічних велосипедистів трояндового хреста. Члени зазначеної містичної секти, чиє духовне зростання та інтелектуальна потужність активізуються при спогляданні велосипеда, причетні до численних надважливих історичних, політичних і культурних подій, заплутаних у клубок вигадливим автором. Тому завчасно приготуйтеся до того, що книжка Басари помутить вам розум, бо «з цього світу нема виходу. Іншого світу не існує».

Нон-фікшн

Деніел Гоулман «Емоційний інтелект»

Vivat

З 1946 року організація MENSA об’єднує людей із найвищим IQ у світі, тобто найрозумніших. На жаль, в інформаційному просторі мало відомо про її членів та їхні досягнення. Цілком ймовірно, що Деніел Гоулман знає, як пояснити цю несправедливість. На противагу концепції домінуючого IQ, відповідно до якої ти або народився розумним, або ні, отримав свій генетичній вирок і визначену долю, теорія  емоційного інтелекту Гоулмана пояснює інший шлях становлення здібностей та досягнення життєвого успіху. Ідея, що наші почуття мають не менше значення, ніж холодний розум, й навіть більше ‒ для ухвалення кожного рішення ми задіюємо обидві іпостасі нашого мислення ‒ стала революційною. Для світогляду, який вважає раціональне мислення та логіку основою будь-якого досягнення, а прикметник «емоційний» наділяє виключно негативними характеристиками, ототожнюючи його зі словами «істеричний» та «нестабільний», навіть заголовок цієї книги може видатися парадоксом. Новій точці зору можна опиратися, та в основі книги Гоулмана лежить міцний науковий фундамент від відкриттів еволюційної теорії до досліджень у галузі афективної психофізіології.

Та навіть якщо вам і не потрібне просвітлення, освоєння власного емоційного інтелекту допоможе зрозуміти себе та поведінку інших, взяти емоції під контроль, підвищити лідерські якості, мотивувати себе, стримувати імпульси, не дозволяти поганому настрою затьмарювати розум, налагодити стосунки з близькою людиною.

Александра Вулф «Долина богів. Історії з Кремнієвої долини»

Yakaboo Publishing

Кремнієва долина ‒ місце сили, казкових грошей і неймовірних можливостей, а також  «світ ексцентриків та ідей, які, здавалося, не вписувалися у жодні встановлені принципи або соціальну виваженість». У своїй першій книжці американська журналістка, що пише для The Wall Street Journal, здійснила докладне й дотепне антропологічне дослідження окремого класу, що творить нове суспільство. У її «лабораторії культурного експерименту» опинилися красуні-пуми, що полюють за багатіями галузі IT, інженери Google і Facebook, «успішні мобільні жінки», венчурні капіталісти, винахідники, задуми яких схожі на фантастику, ‒ усі ті люди, чию ідентичність визначають гроші, свої чи чужі мільйони. Чому Кремнієва долина має таку назву? Які стартапи зробили цю місцину культовою? Що є ключем до стилю та інших загадок середовища мільйонерів від інтернету? Як можна їсти картоплю-фрі відрами, а потім виходити на групові пробіжки з колегами? Александра Вулф дає відповіді на найбільш несподівані й цікаві запитання, які, теоретично, можуть хвилювати фанатів Стіва Джобса та Марка Цукерберга. Втім, статки мешканців Кремнієвої долини є результатом не лише праці чи щасливого випадку, а й особливої атмосфери місцини, де кожну людину цінують за її здібності, не звертаючи уваги на колір шкіри чи походження. Будуючи свою розповідь на реальних історіях стартаперів, Вулф намагається з’ясувати, до чого призведуть освітні, менеджерські, технологічні нововведення мешканців Долини богів.

Кевін Келлі «Невідворотне»

Наш Формат

Кевін Келлі, співзасновник та редактор легендарного журналу Wired, який бачив народження інтернету та все своє життя спостерігав за розвитком кіберкультури, у своїй восьмій книзі запропонував міркування про найближче майбутнє, враховуючи 12 технологічних «коней», що нас з вами туди тягнуть. Спойлер: роботи не захоплять світ.

Ця книга ‒ не фантастичний роман і не чергова ода iPhone (якщо хтось цього очікував чи, може, побоювався). Вона надихне тих, хто впевнений, що все, що могло бути винайдене, уже винайдене. Звісно, можна критикувати Келлі за надмірний оптимізм, адже він ігнорує широке коло проблем, які конче потребують вирішення. Наприклад, той факт, що тотальний збір інформації про кожного занадто вже вигідний великим корпораціям. Чи екологічний «борг», що його людство муситиме заплатити за всі ці «невідворотні» технологічні блага. Та, читаючи Келлі, відчуваєш, як майбутнє, побудоване на засадах спільного користування, безперервного доступу та поширення, кличе тебе. Та й ти сам кличеш те майбутнє, з безпрецедентно широкими можливостями, «розумними» речами та новими професіями, в яких усю рутину візьмуть на себе машини, а людині залишиться лиш одне ‒ творити. Можливо, таке світобачення є утопічним. Та краще сподіватися та бути готовим, бо здатність адаптуватися скоро стане чи не найважливішою навичкою людини.

Лора Вандеркам «Я знаю, як їй все вдається. Тайм-менеджмент успішних жінок»

#книголав

Мати чотирьох дітей, блогерка, спеціалістка із тайм-менеджменту, чиї статті регулярно з’являються у Wall Street Journal, USA Today, Fortune, The New York Times ‒ Лора Вандеркам зібрала кейси, точніше хронометражі, успішних жінок, щоб дослідити принципи омріяного багатьма з нас «усьоговстигання».

«Це книжка про те, як насолоджуватися своїм часом та брати від нього максимум, тобто як інвестувати все, що ви забажаєте, у те, що має для вас значення: роботу, сім’ю, друзів, дозвілля», ‒ запевняє авторка. Мозаїка книжки Вандеркам складається з трьох пазлів: «робота», «дім», «я». Кожен з них має перелік корисних порад, які обґрунтовані досвідами чи дослідженнями. Наприклад, аналізуючи робочий процес, авторка робить висновок, що жінкам варто більше фокусуватися на справі, яку вдається робити найкраще, щоб не витрачати внутрішні ресурси на сумніви, реально оцінювати час, який йде на роботу, щоб використовувати вільні години для чогось іншого, планувати найважливіші речі на ранні ранки, бо о 08:00 настає час найбільшої активності людського організму тощо. Щодо справ родинних, то тут, на думку Вандеркам, варто зрозуміти одну просту річ: «бути фізично поруч із рідними людьми та бути з ними фактично поруч ‒ це різні речі». Остання частина книжки нагадує матерям і бізнес-вумен, що вони є й особистостями з власними потребами та прагненнями. «Сон, спорт та дозвілля ‒ неймовірно потужні речі», нехтування якими і призводить до розладу між робочим і приватним життям.

Тетяна Терен, Анна Липківська «Прості речі. 8 розмов з Адою Роговцевою»

Pabulum

Розповідь про цю книжку можна було би почати із пафосної фрази про те, що Ада Роговцева ‒ легенда українського театру та кіно, тому знати про її життєвий шлях ‒ справа добровільна, але бажана для кожного, хто цікавиться вітчизняною культурою. Але це лише один бік питання. Інший полягає у тому, що українське суспільство, як і раніше, потребує зміни кодів, символів, що переходять від покоління до покоління. Ми й досі цитуємо радянські мультики й стрічки, регулярно натрапляємо очами на крилаті фрази Фаїни Раневської чи Євгена Леонова, але навіть не здогадуємося, що в ролі носіїв життєвої мудрості та авторитетів соціальних мереж можуть бути люди більш близької ментальності. Саме тому біографії наших сучасників рівня Любомира Гузара чи  Мустафи Джемілєва є кроком до віднайдення героїки іншого штибу ‒ дуже людяної й щирої. Книжка розмов з Адою Роговцевою цілком вкладається в цю парадигму необхідного. «Прості речі» не лише руйнують численні стереотипи, у тому числі сексистські чи ті, що стосуються життя акторів, що нібито проходить під звуки оплесків та інші пестощі творчого егоцентризму, це ще й твір-документ епохи. Людина, що народилася у 1930-х, пережила німецьку окупацію, виховувалася в родині партійця, здобула звання народної артистки СРСР, нині жартома називає себе українською націоналісткою ‒ шлях перетворень, який важко пройти, зберігаючи внутрішню цілісність. Аді Роговцевій, незважаючи на факти, описані в книжці, вдалося здолати цей шлях з гідністю та любов’ю до інших, що справді варте поваги.