The Village Україна зібрав найцікавіші художні переклади та нон-фікшн літературу, яку варто купувати у листопаді.
Художня література
Генріх Белль «Груповий портрет із дамою»
«Вавилонська бібліотека»
Лауреат Нобелівської премії з літератури, один із найбільш визначних письменників повоєнної Німеччини – Генріх Белль прагнув створити іншу художню мову, лаконічну й емоційну, яка б допомогла відродити з руїн людяність. Роман «Груповий портрет із дамою» вийшов 1971 року. Саме з його появою пов’язують присудження Беллю Нобелівської премії. Книжка стала творчим експериментом автора – псевдодокументальною розповіддю, що акцентує увагу на почуттях, перед яким відступають умовності та поділ людей на кращих чи гірших. За словами самого Белля, він хотів описати життя мирного населення, що зазнало безліч страждань під час бомбардувань. Окрім іншого, «Груповий портрет із дамою» – книжка про німецьке суспільство, чий шлях від війни до миру можна було осягнути лише з плином часу. Головна героїня роману – Лені Пфайфер. Їй під п’ятдесят років, без освіти й грошей Лені потерпає від візитів судових приставів, пліток нахаб-квартирантів та інших негараздів жінки, що залишилася без «чоловічої підтримки й поради». Усе своє життя вона мешкає в одному районі міста, де й народилася, не має труднощів з метафізикою й з радістю спілкується з Дівою Марією. З історією життя цієї доброї, але самотньої людини й знайомить читача Белль за допомогою цілого хору голосів свідків, друзів і навіть черниці. Граючись, жартуючи, письменник винагороджує далеко не ідеальних персонажів своєї книжки ледь не утопічним фіналом, адже навіть переконані реалісти іноді хочуть побути казкарями.
Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»
«Нора-Друк»
Назву роману Маеліс де Керанґаль дала цитата з ранньої п’єси А. Чехова «Платонов», яка повністю звучить так: «Хоронити мертвих і ладнати живих». Але звернення до класика у випадку тексту французької письменниці полягає не лише у красивості окремої фрази. Час і простір у «Ладнати живих» дуже близькі до канонів театральної вистави. Декорації майже не змінюються: пляж, місто, лікарня. Персонажі, які залучені до вирішення головного конфлікту, перебувають на емоційному піку. Але не будемо забігати наперед. Трохи про Маеліс де Керанґаль. Її перший прозовий твір з’явився 2000 року. Відтоді у письменниці вийшло 10 романів й чимало оповідань, які схвально сприймали критики і за які вона регулярно отримували європейські літературні премії. Книжка «Ладнати живих» вийшла 2014-го, підхопивши гостро актуальну тему донорства людських органів, етичності й практичності цього надбання прогресу. У своєму тексті Керанґаль намагається розглянути це питання з боку рідних померлої людини, лікарів й тих, хто чекає на свій останній шанс. 19-річний Сімон Лембр, повертаючись із серф-сейшена з двома друзями, гине в автокатастрофі. Його привозять до лікарні у стані коми, мозок хлопця загинув, але серце живе. Втім, не воно визначає людську свідомість. Перед цим фактом постануть батьки Сімона, які, тяжко страждаючи, дадуть згоду на вилучення органів, адже тіло без духу – лише оболонка без наповнення. Якоїсь миті серце хлопця стане центром всесвіту, точкою на стерильній мапі, звідки пульсують дуже різні емоції, у тому числі й великодушність, без якої на світі не було би надії та віри у краще.
Лоран Біне «HHhH»
Vivat
Тема Другої світової війни залишається у фокусі уваги письменників з різних країн і навіть континентів. Романи про найбільшу трагедію людства стають лауреатами престижних літературних премій. Згадаємо «Благоволительок» Джонатана Літтела, «Все те незриме світло» Ентоні Дорра, «Вузьку стежку на далеку північ» Ричарда Фленегана… Проте роман французького прозаїка Лорана Біне про замах на Рейнгарда Гайдріха, начальника Головного управління імперської безпеки, генерала поліції й протектора Богемії та Моравії, став не тільки авторською рефлексією, а й відкритою суперечкою про художність у книжках, що беруть за основу реальні події, про міру документальності й героїзації, про штампи й перебільшення. Біне не соромиться показувати читачеві, з якої кількості сумнівів і самокатування складається творчий процес. Письменник вривається у власну ж оповідь, нагадуючи, що це лише вигадка. Але тим емоційно сильнішими стають підтверджені факти про нацистські концтабори, масові розстріли та інші звірства. Біне доходить висновку, що історія потрібна не тим, хто загинув, а тим, хто лишився живими, щоб цінувати кожен мирний день, пам’ятати, якою ціною було його здобуто. «HHhH», за визначенням автора, інфра-роман, тобто неповноцінний, нижчий за інших. Але письменник надто самокритичний. Відмовившись від пафосу й пишномовності, Біне створив надзвичайно пронизливу, щиру й динамічну книжку про людей, які захоплюють.
Ґюнтер Ґрасс «Моє сторіччя»
«Видавництво Старого Лева»
Ґюнтер Ґрасс – нобеліант, один зі стовпів німецької післявоєнної літератури, який вірив, що вона подібна до вибухівки і має силу, хоч і не помітну відразу, але таку, що може змінювати рід людський. Випадково, але дуже доречно Ґрасс опинився в нашому огляді разом з Беллем, адже обидва письменники йшли шляхом осмислення досвіду нацизму і Другої світової війни. «Моє сторіччя» – масштабна ретроспектива епохи, мозаїка, яку складають персонажі, що максимально охоплюють різні верстви німецького суспільства. З 1900-го по 1999 рік свої історії розповідають люди, що стали свідками численних воєн, промислового буму, розвитку телебачення тощо. Кожне оповідання ведеться від нового персонажа, а декілька з них нагадують автобіографічні нариси. Роки, винесені у назви розділів, тлумачаться в текстах, прямо чи опосередковано, пояснюючи, яку з подій мають розкрити. 1937 – хлопці на шкільному дворі гімназії Конрада у передмісті Гданська розігрують громадянську війну в Іспанії. 1954 – збірна Німеччини стає переможцем чемпіонату світу з футболу, що дає привід її вболівальникам знову скандувати «Німеччина понад усе!». 1989 – зруйновано Берлінську стіну, але не для всіх ця подія стає святковою. 1997 – широкій громадськості показали першого клонованого ссавця, що навіть серед прогресивних мислителів доби викликає побоювання у появі «покоління безбатченків». У формі листів, спогадів, прямої мови Ґрасс ненав’язливо звертає увагу на ті речі, які варто пам’ятати, щоб будувати вже своє сторіччя.
Сара Стрідсберг «Бекомберґа. Ода моїй сім’ї»
«Кальварія»
Відома у Швеції письменниця, авторка прозових і драматичних творів, лауреатка престижних премій, членкиня Шведської академії, установи, яка щороку обирає нового нобеліанта-літератора – усе це про Сару Стрідсберг. Феміністичний дискурс не обійшов увагою її творчість, до того ж натхненну прозою Маргеріт Дюрас та Ельфріди Елінек. Але і це не головне. Стрідсберг має особливу любов до описів взагалі й природи та простору зокрема, і це легко помітити у «Бекомберзі». Власне, сам роман 2015 року отримав премію Європейського Союзу з літератури. Заснований на дитячих спогадах авторки, текст є зразком літератури самотності. І річ навіть не в тім, що Бекомберґа – це колись найбільша у Європі психіатрична лікарня, окреме місто недалеко від Стокгольма. Просто її пацієнти – найбільш щирі із собою люди, які знають, що «ми всі однакові, не існує нічого, що могло б захистити нас від самотності, від падіння у прірву всередині себе». Якби можна було розкласти це почуття на відтінки, у книзі Стрідсберг самотність заграла б кольорами від насичених відчаєм до пастельно приречених. У центрі твору родина оповідачки Єккі: батько Їм – одинак і зрадник, носій туги, якою здатен заразити всіх навколо, мати Лоне – гарна й горда жінка, що ховає свою самотність наче коханця, маленький син Маріон – дитина, поки здатна вірити, що ніколи не залишиться сама… А ще лікарі, медсестри й пацієнти Бекомберґи, останніх щороку стає все більше, можливо, через те, що світ божеволіє і єдине місце, де від цього можна сховатися, – сади лікарні й затінок під великими кронами старих дерев.
Нон-фікшн
Лоуренс Леві «Планета Pixar»
#книголав
Найкраща книжка про лідерство та бізнес 2016 року за версією Amazon, видання, що опинилося у топ-списках біографічної літератури багатьох авторитетних американських ЗМІ. Лоуренс Леві, успішний юрист із Кремнієвої долини, 1994 року отримав пропозицію від Стіва Джобса стати фінансовим директором компанії Pixar. Тоді це був сумнівний стартап бізнесмена, який не витримав інтриг великої корпорації. У Pixar було вкладено чимало грошей, але ніхто з топ-менеджерів студії не розумів, куди рухатися далі. Для цього Джобс і шукав людину, яка б відповідала головному принципу кіностудії – партнерству, хоча без відданості тут теж не обійшлося. За дванадцять років Леві розробив і втілив у життя стратегію розвитку, що стала запорукою успіху й багатомільйонних прибутків. «Планета Pixar» – це не лише історія розвитку комп’ютерної анімації, оповідь про унікальний союз креативності й технологій, а й досвід людини, що не побоялася дослухатися свого внутрішнього чуття. Лоуренс Леві, описуючи власне захоплення, яке відчув, уперше опинившись у студії, лише підтверджує наявність неперевершеної піксарівської магії, добре знаної нам з мультиків для дітей, а більше для дорослих, що регулярно сумують за простими дивами.
Ерік Смаджа «Сміх. Біологія, психіка, культура»
«Видавництво Анетти Антоненко» спільно з «Ніка-Центр»
Як колись давно зазначив Арістотель, «з усіх тварин лише людині властиво сміятися», а це означає, що сміх є породженням культури, несвідомою соціальною навичкою, цікавою для вивчення філософами, психологами й етологами. Ерік Смаджа, психіатр, психоаналітик, антрополог, лауреат премії «За внесок у теоретичні дослідження у галузі психоаналізу» 2007 року, розклав вираження радості по поличках, щоб сформулювати нове розуміння цього, як виявилося, складного явища. На думку автора, сміх зберігає людську пам’ять про архаїчну гру, ритуальність, а тому притаманна йому міміка «сигналізує про відхід від серйозної та обмежувальної реальності заради третьої сфери – ілюзії та «свободи». Книжка складається з чотирьох розділів. Своє дослідження сміху Смаджа починає з літературних та філософських аспектів, де увагу зосереджено як на смисловому багатстві мовних зворотів, що за допомогою слова «сміх» можуть відображати доволі широку гаму емоцій, так і на тлумаченні цього явища великими мислителями, від Платона й Цицерона, Декарта й Спінози до Канта і Шопенгауера. У другому розділі йдеться про еволюційну роль сміху, у третьому – про його народження у людському мозку. Але в різних соціальних групах поняття про смішне відрізняється одне від одного, що дає змогу авторові говорити про соціокультурний аспект об’єкта дослідження. І нарешті – «сміх є вираженням вибухового тріумфу життя». Якщо так вважає поважний учений, то можна і відкинути кілька усталених суспільних норм поведінки, щоб пореготати від душі.
Алекс Росс «Індустрії майбутнього»
«Наш Формат»
Глобалізація та хвилі інновацій поділили людей на дві категорії – переможців і лузерів. До перших належать інвестори, підприємці, що працюють з ринками, які розвиваються, і новітніми технологіями. До других – люди, які жили в умах ринків з високою вартістю робочої сили, що не встояли перед автоматизацією. Світ змінився, констатує Алекс Росс, експерт в галузі політики й технологій, старший радник з питань інновацій держсекретаря Гілларі Клінтон, старший науковий співробітник Школи міжнародних і суспільних відносин Колумбійського університету. «У близькому майбутньому ми побачимо роботокостюми, що даватимуть змогу паралізованим людям рухатися, і фармакологічні препарати, що долатимуть певні види раку. Комп’ютерні коди використовуватимуть як міжнародну валюту й водночас як зброю, що руйнуватиме фізичну інфраструктуру на іншому кінці світу». Передбачення Росса вийшло настільки переконливим, що його книжка стала бестселером The New York Times і була перекладена приблизно 20 мовами. Окрім того, спеціаліст з технологій зміг побудувати оповідь так, що та інформація, яка для кожного з нас лежить на поверхні, тлумачиться з несподіваних кутів зору, поєднуючи економіку, футурологію й здобутки прогресу. Так, ви дізнаєтеся, що роботи для Японії є необхідністю, адже населення країни стрімко старішає, машинні переклади й покращення їхньої якості здатні розвинути закриті ринки, а те, що ми називаємо кібератаками, вже набуло форм кібервоєн.
Джо Диспенза «Ефект плацебо»
BookChef
Джо Диспенза – американський дослідник, лікар-хіропрактик, корпоративний консультант і автор численних виступів про необмежені людські можливості. Те, з чим він працює, називається наукою спонтанних ремісій, тобто зцілень, і перебуває на перетині епігенетики, квантової фізики та нейробіології. Переживши нещасний випадок і перспективу мати імплант у хребті, Диспенза на власному прикладі переконався, що офіційна медицина – якщо не зло, що складається з неправильних аналізів і небажання лікарів відходити від правил, то галузь, яка лише частково використовує прогресивні наукові дослідження. Вони ж, своєю чергою, доводять, що мозок не розмежовує уявні переживання і реальні. Саме тому помирає пенсіонер Сем, повіривши у те, що в нього рак, 26-річний Фред, наковтавшись пігулок через нещасливе кохання, непритомніє, потрапляє до лікарні з підвищеним серцебиттям і низьким тиском, але залишається неушкодженим, бо прийняв плацебо; творча особистість Дженіс страждала на депресію з підліткового віку й періодично хотіла накласти на себе руки, але зцілилася завдяки висококваліфікованим спеціалістам з Нейропсихіатричного інституту Каліфорнійського університету, які лікували її за допомогою… плацебо. Автор наводить численні приклади того, як наш мозок і свідомість впливають на стан решти організму. А це означає, що за умови усвідомлення цього знання і певної дії чи протидії людина може зцілювати себе самостійно. Звучить фантастично, але ж мозок здатен і не таке.
Майкл Льюїс «Flash boys»
«Клуб Сімейного Дозвілля»
«Flash Boys. Ринок цінних… секунд: революція на Уолл-стрит» – так повністю звучить назва книжки Майкла Льюїса, американського письменника та фінансового журналіста, який відомий своїми розслідуваннями фальсифікацій на фондовому ринку США. Автор переконаний, що пересічна людина далека від уявлення про те, хто вирішує долі мільйонів, нищить цілі соціальні класи й створює економічні кризи, подібні до епідемій хвороб. Тому метою своєї книжки Льюїс вважає руйнування старого й формування нового уявлення про фондові ринки однієї з найпотужніших країн світу. І зробити це можна за допомогою історій – несподіваних, напівбожевільних, але таких, що пояснюють, чим є Уолл-стрит. Будівництво й продаж оптоволоконної лінії, проблеми з програмним забезпеченням, машини, що неухильно замінюють людей, трейдери, що вибиваються із загальної професійної маси, а тому лякають і мають всі шанси стати геніальними вигнанцями, лицемірство, конспірація й змови – усе це складає мозаїку однієї оповіді на дуже не просту, але надзвичайно важливу тему. І хоч «люди більше не несуть відповідальності за події на ринку, оскільки все вирішують комп’ютери», без «людського прагнення здобути певну перевагу в цьому непевному світі» життя було б надто нудним і передбачуваним.