Шонда Раймс – сценаристка популярних серіалів «Анатомія Ґрей», «Скандал», «Бріджертони» і «Як уникнути покарання за вбивство». Вона – володарка багатьох телепремій, які отримувала зокрема за те, що «змінила обличчя американського телебачення», показуючи в своїх серіалах табуйованих суспільною думкою героїв.

На піку своєї кар’єри Шонда зрозуміла, що надто часто відмовляється від щедрих можливостей, які пропонує їй життя. Тож безстрашно вирішила цілий рік відповідати всім викликам «так»! Щиро й відверто Раймс розповідає про те, як боролася із зайвою вагою та страхом публічних виступів, училася розподіляти час між роботою й сім’єю, приймати визнання, любити й розуміти себе, навіть казати «так» слову «ні».

 

Шонда Раймс одна з моїх role models. Жінка, яка зробила себе сама. А потім зробила (вже в трішки іншому значенні) кіно- та серіальну- індустрію. Спершу я спостерігала пристрасті і перипетії «Анатомія Грей», вивчала кризовий менеджмент за стратегіями Олівії Поуп із серіалу «Скандал». Мої щічки червоніли від перегляду «Бріджертонів», я ридма ридала над «Королевою Шарлоттою». А «Вигадана Анна» взагалі допоміг розслідувати дуже схожу аферу у моєму житті. 

І ось ця жінка з Голлівудського олімпу, яка створила власний Shondaland, чесно зізнається мені, читачці її книги «Рік, коли я казала «ТАК», що їй також буває важко, і страшно, і їй вдається далеко не все. І робить це без зверхності чи кокетства. Ні, вона чітко усвідомлює і проговорює всі свої привілеї й можливості, які зараз доступні одиницям. І каже, що маючи все це, вона все одно буває нещасна, і сумна, і перелякала, і незадоволена собою. І дуже чесно, з бокалом вина та неперевершеним почуттям гумору, розповідає, як шукала порозуміння із собою та вчилася говорити «так» тим можливостями, які зустрічала на своєму шляху.

Ця книжка смішить, мотивує, розслабляє, дає право на втому, безсилля й неідеальність, а ще дає величезну віру в себе й у світ.

 — Оксана Зьобро

керівниця відділу PR & Marketing «Видавництво Старого Лева»

1

«Якби мені запропонували, я відмовилася б». Саме ця думка мене змусила сісти на ліжку.

Що? Якби мені запропонували, я відмовилася б.

Моє обличчя горить. Мені соромно, наче в кімнаті є ще хтось, хто чує думки в моїй голові. Якби мене запитали, чи хочу я провести вечір у президентській ложі на врученні нагород Центру Кеннеді, я сказала би «ні». Смішно! Але це чиста правда.

Я впевнена у цьому так само, як у тому, що мені потрібно дихати. Я відмовилася б обережно. З повагою. Люб’язно. Вигадала б креативне виправдання, що висловлювало би повагу й смуток. Не просто гарне виправдання – блискуче. Без сумнівів!

Я ж письменниця. То була б красномовна й зворушлива. Навряд чи комусь вдається відмовлятися від запрошень так граційно, як мені. Просто ви аматори у «відмазках». Я вмію «відмазуватися» так управно, що перейшла до вищої ліги.

Киваю собі, цілком переконана. Якби я керувала процесом, то однозначно відмовилася б. Це факт!

Якби мене таки спитали тоді, я сказала би «ні». Серйозно?

Тепер я встала з ліжка – на сон немає шансів. Потрібно поміркувати. Для цього потрібне вино. Внизу падаю на диван, витріщаючись на вогники ялинки. З келихом вина в руці розмірковую над цим.

Чому я відмовилася б?

Але я знаю відповідь. Знала ще до того, як підвелася з ліжка. (Мені просто хотілося вина.) Тому що це страшно. Я відмовилася би провести вечір у президентській ложі Центру Кеннеді з Президентом і Першою леді тому, що перспектива погодитися лякала мене до смерті. Я відповіла би «ні», адже якби сказала «так», то мусила би це зробити — піти на зустріч із президентською парою і провести вечір у ложі. Довелося би вести невимушені бесіди та про щось говорити, пити коктейль поруч із Карлосом Сантаною. Словом, я робила би те, що... я й робила.

Але я чудово провела час. Хай там що, це один із найбільш пам’ятних вечорів у моєму житті.

2

У розмові виникає хвилинна заминка, під час якої повітря ані потрапляє до моїх легень, ані виходить із них. І байдуже, чи говорить щось пан президент, адже стукіт у моїх вухах заважає його почути.

Відповідати «так» протягом року.

Ось він! Момент, коли перспектива цілий рік відповідати «так» перестала бути невизначеною ідеєю. Від усвідомлення того, на що я згодилася, мій мозок ледь не вибухнув.

Відповісти «так»?

Немає жодної можливості бодай щось спланувати, сховатися або ж проконтролювати. Немає, якщо на все відповідаю «так».

«Так» – усьому, що мене лякає.

«Так» – усьому, що примушує мене вийти

із зони комфорту.

«Так» – усьому, що видається божевільним.

«Так» – усьому, що невластиве мені.

«Так» – усім дурницям.

«Так» – усьому.

Усьому.

Скажи «так».

Так! Скажи, скажи це зараз!

– Так, – я сказала.

3

Десятки й десятки червоних троянд – від Джиммі. Звісно, він не пропонував одружитися. Рейтинги підскочили. Цей випуск «Шоу Джиммі Кіммела наживо» уперше обскакав шоу Джиммі Феллона.

Це було найприємніше з усього. Кіммел випередив Феллона. А це означало, що Кіммел мав рацію, коли наполегливо запрошував мене на шоу. І Кріс також, коли змусив мене взяти участь у спецвипуску. Мабуть, я також мала рацію, коли попросила про запис програми. Бо не впевнена, що результат був би таким самим, якби я не змогла вийти в прямий ефір через повномасштабну катастрофу в кутку гримерки Джиммі Кіммела.

Але це не мало значення для мене. Не так. Звісно, я тішилася, що Джиммі був щасливий. Була вдячна, що не зіпсувала одну з його програм. Але могла думати лише про одне: я зробила це!

Я відповіла «так» на пропозицію, що лякала мене до смерті. А згодом і зробила це. І не померла. Ось тріщина у дверях комори. Промінчик світла пробивається всередину. Я відчуваю на обличчі сонячне тепло.

Підхожу до Кріса й бурмочу:

– Дякую.

– Що? Я тебе не почув.

– Дякую!

І Кріс усміхається. Тріумфально. Він почув мене з першого разу. Ви це знаєте. Я також це знаю. Ми всі знаємо, що він почув. Але я не заперечую.

Яка різниця? Це відбулося. Я це зробила. Я тримала себе у руках. «ТАК» і справді відчувається, наче сяйво. Хтозна, можливо, я таки будую власну бісову шоколадну фабрику.

4

Не знаю, як щодо вас, але всі мої помилки й промахи, що їх я скоїла, відколи стала мамою… До появи дітей моя впевненість у собі була непохитною. Тепер її розбивають ущент щодня. Я не знаю, що роблю. Не існує ані посібника, ані контрольного списку. Ніхто не давав уроків. Ці маленькі люди наздогнали й захопили мене в полон у тилу ворога.

Я добровільно вступила на службу, але чи правильно зробила? Хвилююся через те, що, мабуть, просто хотіла мати гарний вигляд в уніформі. Або ж вступити до USO (об’єднані організації обслуговування збройних сил у США. – Прим. пер.) та співати для солдатів. Хоча я не вмію співати. Проте вмію грати на гобої. Дайте мені ще один шанс – і я зіграю на гобої для військ. Натомість я воюю на передовій зі зброєю. Я не така відважна, як решта. І не така розумна, сильна й упевнена, якою можу здаватися.

Пригадуєте персонажа старих фільмів про війну, якого підстрелюють через те, що він запанікував і дременув навтьоки?

Цей персонаж – я в ролі матері.

Мені потрібна була допомога, підкріплення. Або ж більше патронів… Чи лікар. Принаймні капелан для відспівування во ім’я любові...

І тут я знайшла Дженні Маккарті. Дженні – це оперативна група швидкого реагування серед нянь.

5 

Нас навчили соромитися та соромити інших. І чому б нам не відчувати сорому? Ми не повинні отримувати жодної допомоги, нам усе потрібно робити самим, навіть якщо ми працюємо. Тож якщо ти маєш дітей і тобі допомагають про них піклуватися, то що? Ганьба тобі! А це якраз – грубість і сексизм.

Ми з Катериною Скорсоне (вона грає Амелію Шепард в «Анатомії Ґрей» і «Приватній практиці») багато про це розмовляємо.

– Жодному чоловікові не доводилося вибачатися за те, що йому допомагають піклуватися про домівку й дітей. То чому ми це робимо? – слушно запитує Амелія.

Вона має рацію. Чому?

Потрібно не забувати, що для багатьох жінок залишатися вдома з дитиною – не вихід. Великій частині жінок необхідно працювати. Переважній більшості жінок доводиться працювати, якщо, звісно, вони не багатійки або ж їх не забезпечує хтось інший. Так склалося історично. Жінки працювали в полі, були покоївками. Жінки виховували дітей інших жінок. 

Жінки працювали медсестрами, секретарками, телефоністками, швачками. Жінки навіть працювали на заводах.

Минуле відрізнялося лише тим, що люди жили ближче до власних родин. Ваші мати, тітка або ж двоюрідна сестра наглядали за вашими дітьми. У декого це й досі так. Та найчастіше люди все ж таки потребують допомоги. Криза догляду за дітьми у країні жорстка, страшна і дороговартісна. Доводиться вирішувати безліч справ. Закладаюся, що вам украй складно з усім справлятися, залишатися усім задоволеною і пильнувати, щоб усе працювало.

6

Я запізнююся. Я бездоганно й елегантно вбрана в сукню від Carolina Herrera. На мені взуття з якогось темно-синього мережива, яке спричиняє біль, але в якому я до біса гарна. Я повинна вийти на сцену з промовою — веселою, жвавою та зворушливою, яку було написано спеціально для цього вечора на знак поваги до друга. Я знаю, що це стане особливим моментом, про який, імовірно, місто говоритиме наступного дня. Мій телефон безупинно дзеленчить. Дзвонить Кріс, мій піар-менеджер. Насправді я вже мала би під’їжджати. Але ж… «Хочеш погратися?» 

Ось це кругле личко. Великі, сповнені надії оченята. У неї – рожеві губки, наче в купідончика.

Я могла би схилитися до неї, схопити її рученята до того, як вона мене ними торкнеться. Могла би м’яко її поцілувати й сказати: «Ні-ні, матуся повинна йти. Матусі не можна запізнюватися».

Я могла б. Мала на це право. І це не стало би чимось нечуваним. Вона б це зрозуміла, і все було б гаразд. Проте в цей застиглий момент я дещо усвідомила: вона не назвала мене «люба». Вона більше не називає так нікого. 

Емерсон змінюється безпосередньо в мене на очах. Цій крихітці, що сиділа в мене на руках того Дня подяки, виповниться три рочки наступного дня народження.

Тож за цю частку секунди все змінилося. Я скидаю свої підбори, опускаюся на коліна на дерев’яну підлогу, сукня здувається навколо талії та стає подібною на блакитний кондитерський виріб. Моя сукня зімнеться, проте мені байдуже.

– Хочеш погратися? – запитала Емерсон.

– Так, хочу, – відповіла я.

Тож я беру ці липкі ручки у свої, Емерсон плюхається мені на коліна, сміючись від того, як сукня здіймається навколо неї.

Коли ж я приїхала на місце через п’ятнадцять хвилин, моя блакитна сукня була безнадійно зім’ята, а взуття я несла в руці. Проте мені було байдуже, адже в мене у грудях – маленька перлина радості, що зігріває так, як я і не сподівалася. Той маленький вогонь у мені знову спалахнув. Магічно.

6

Єдине, що я зрозуміла, – це те, що НІЧОГІСІНЬКО не знаю.

Якби того ранку в День подяки 2013 року мені хтось сказав, що тепер я стану геть іншою людиною, я би розсміялася йому в обличчя. І все ж… ось вона – я.

Майже на п’ятдесят вісім кілограмів стрункіша.

На кілька токсичних людей легша.

Ближча до родини.

Ліпша мати.

Надійніша подруга.

Щасливіша начальниця.

Сильніша лідерка.

Креативніша авторка.

Щиріша людина – зі собою та іншими. Схильна до пригод. Відкритіша. Сміливіша. Добріша до інших і до себе також. Жорстокість, з якою я раніше ставилася до себе, більше неприпустима.

Двері до комори відкриті. Але я – серед живих. Видряпуюся на іншу гору. Шукаю новий краєвид. Розвішую картину за картиною на власні стіни.

Вартість: 350 грн

КУпити