Книжка тижняЯкий вигляд матиме нова карта світу вже в найближчому майбутньому

Як геополітика, енергетичні перевороти та зміна клімату визначать майбутнє нашої планети та який вигляд матиме нова карта світу вже в найближчому майбутньому?

Світовий експерт з енергетики Деніел Єрґін у своїй книжці «Нова карта світу», що вийшла у видавництві «Лабораторія», аналізує минуле й екстраполює його на майбутнє, даючи всеохопну панораму масштабних змін, які зачеплять чи не кожну країну світу.

З часу більшовицької революції 1917 року і до кінця Холодної війни в 1991-му назви «Росія» та «Радянський Союз» були взаємозамінні. Це накладання спрацьовувало, тому що карта Радянського Союзу приблизно збігалася з Російською імперією, тому що Москва зберегла свою центральну роль, і тому, що російська культура і мова панували в Радянському Союзі. У 1991 році внаслідок розпаду Радянського Союзу з’явилося 15 нових незалежних країн.

Проте Російська Федерація – Росія – досі становить загрозу для нових незалежних держав. Вона широко розповзається по карті, охоплюючи 11 часових поясів. Населення Росії становить лише половину від населення Радянського Союзу і весь час зменшується, і у 2019-му рівень її економіки був ледь вищим, ніж в Іспанії, хоча Іспанія на дві третини менша за населенням і перестала бути «великою державою» у xviii столітті. Вона має військову силу і величезний арсенал ядерної зброї, а також арсенал міжконтинентальних балістичних ракет. Вона має рішучість активно діяти на світовій арені. І також вона має природні ресурси – величезну кількість нафти й газу – які дозволяють їй зберігати своє місце під сонцем.

Понад два десятиліття свого президентства Владімір Путін втілює великий зовнішньополітичний проєкт: повернути вплив Росії над рештою колишнього Радянського Союзу, відновити статус Росії як наддержави на глобальній арені, вибудувати нові союзи та відсунути вбік Сполучені Штати.

Вирішальну роль у піднесенні Росії відіграють нафта і газ. Вони – опора її національної економіки. Також вони дають змогу Росії демонструвати силу не лише через військовий ресурс. Як сказав Путін, «нафта – це, безумовно, один з найважливіших елементів світової політики, світової економіки».

Росія належить до «великої трійки» світових виробників нафти, разом зі Сполученими Штатами та Саудівською Аравією. Доходи від експорту нафти й газу – це та фінансова підвалина, на яку спирається російська держава і російська могутність: вони становлять від 40 до 50% державного бюджету, від 55 до 60% експортних надходжень і, за деякими оцінками, 30% ВВП. Саме вони роблять Росію головною дійовою особою у світовій економіці. Вони ж зміцнюють і її економічні відносини з Європою і розширюють зв’язки з Китаєм. Утім, російська економіка надмірно залежна від нафти й природного газу, і ця залежність перешкоджає розвитку більш збалансованої та динамічної економіки.

Російська нафтова промисловість з’явилася в ХІХ столітті: у теперішньому Азербайджані на західному боці Каспійського моря довкола міста Баку та, хоч і меншою мірою, в Казахстані, на східному боці Каспійського моря. До 1898 року Росія обігнала Сполучені Штати та стала найбільшим виробником нафти у світі. Але після революції 1905 року – «генеральної репетиції», як називав її більшовик Владімір Ленін – російська, досі квітуча, нафтова промисловість ослабла і занепала.

Під час громадянської війни, яка спалахнула після приходу до влади більшовиків у 1917 році, вони зіткнулися з явищем, яке називали «паливним голодом» і яке становило величезну загрозу для їхньої революції. Щоб упоратися з нестачею палива, більшовики націоналізували нафтову промисловість.

Комуністи тріумфально перемогли в громадянській війні. Та країна лежала в руїнах, і її народ гинув з голоду. Загальне спустошення вимагало радикального відходу від тотальної націоналізації економіки. Тож натомість вони оголосили курс на «Нову економічну політику», або НЕП, яка допускала приватну власність, невеликі підприємства і дрібну торгівлю.

Наприкінці 20-х років Йосиф Сталін, наступник Леніна, здолав своїх суперників і консолідував владу, зробивши себе всевладним диктатором, новим царем. Упровадження першої п’ятирічки та центрального планування наприкінці 20-х років знаменувало кінець НЕПу і терпимого ставлення до елементів ринкової економіки. Сталінські чистки охопили всю країну, зокрема і нафтову промисловість, в якій таємна поліція викрила «контрреволюційну, шкідницьку і шпигунську організацію». Чимало керівників та робітників, що працювали в нафтовій промисловості, були страчені або заслані в тюремні табори ГУЛАГУ.

Тільки в 50-х роках, після завершення Другої світової війни, Радянський Союз повернувся на експортний ринок. Однак Росія експортувала нафту на глобальний ринок, що був уже перенасичений величезною кількістю близькосхідної нафти.

На початку 70-х років державна планова економіка Радянського Союзу була у важкому стані. Вона не могла виробляти товарів, які були потрібні людям. Нафтова криза 70-х нагодилася саме вчасно. Різке зростання цін на нафту призвело до значного стрибка доходів, що врятувало відсталу економіку і допомогло профінансувати масштабне нарощування військової сили. Проте це нове заможне життя виявилося тимчасовим.

У 1985 році новим лідером Радянського Союзу став Михаїл Горбачов. Наступного року ціни на нафту обвалилися, завдавши важкого удару радянській економіці й означивши початок того, що Єгор Гайдар, колишній міністр фінансів і тодішній прем’єр-міністр, назвав «відліком до падіння Радянського Союзу».

У серпні 1991 року непримиренні комуністи, нажахані програмою лібералізації Горбачова, влаштували путч, який тривав лише три дні та скінчився алкогольними випарами та самогубствами декого зі змовників.

25 грудня 1991 року Михаїл Горбачов виступив на радянському телебаченні, прочитавши, як висловився один з його помічників, «некролог» по Радянському Союзу – і так фактично оголосивши про його розпад. Колись безсилі республіки стали відтоді незалежними країнами. Головним правонаступником Радянського Союзу вважалася Російська Федерація. Це, зокрема, вимагало передання надзвичайно важливих кодів, за допомогою яких здійснювався контроль над дислокацією і застосуванням широкого арсеналу ядерної зброї.

Розпад Радянського Союзу розділив інтегровану структуру нафтової промисловості. Первинна база на західному боці Каспійського моря належала тепер новому незалежному Казахстану. Руйнування радянських економічних структур призвело до фрагментації та безладу в гігантській нафтовій промисловості Західного Сибіру. Під час спонтанної приватизації 1990-х, десятиліття, що стало відоме як «лихі 90-ті», російська нафтова промисловість була покинута напризволяще. З’являлися й обростали активами нові нафтові компанії.

Минуло з десяток років, економіка почала оживати, її ринкові підвалини поступово окреслювалися, набирав сили оптимізм. Але потім у серпні 1998 року Росію охопила глобальна фінансова криза, спричинена кризою в Азії. Курс рубля упав, як і ціни на нафту, спустошивши головне джерело поповнення державного бюджету. Нова економіка перестала працювати, і людям не платили гроші. Довіра до президента Єльцина розтанула як сніг. І сам Єльцин уже вичерпав свій потенціал.

У 1976 році в газеті «Вечірній Ленінград» з’явилася стаття про досі невідомого дзюдоїста, що переміг у змаганнях і здобув звання чемпіона. «Люди ще почують про нього в майбутньому», передбачало видання. Тим дзюдоїстом був Владімір Путін, якому минуло тоді 23 роки. Згодом він почав службу в КДБ, яке послало його шпигувати до Східної Німеччини. У 1990 році, після краху НДР, він поспіхом спалив у печі таємні документи КДБ і виїхав додому з цінним сувеніром – пральною машиною на даху свого автомобіля. Вдома його чекало рідне місто, яке знову стало Санкт-Петербургом. Він пішов працювати в міську адміністрацію і став заступником мера.

У 1996 році мер програв перевибори й Путін залишився без роботи. Він здобув другу освіту в місцевому геологічному інституті й, шукаючи місце, вирушив до Москви. Там він стрімко зійде на найвищі щаблі влади, і зрештою, у 2000-му, Єльцин назве його своїм наступником на пост президента Росії. Путін прагнув відновити порядок, стабілізувати економіку, повернути авторитет держави та знову зробити Росію впливовим гравцем на світовій арені. Як і передбачила преса 1976 року, через два десятиліття люди таки почули про Путіна – він зміг показати себе «дзюдоїстом» світового класу, і не раз користався зі слабкостей і помилок інших країн, хапаючись за кожну сприятливу нагоду. І енергетика відігравала визначальну роль у його порядку денному. Він як ніхто розумів, яку силу має російська нафта і газ. Він не раз дивував своїх західних співрозмовників вичерпними знаннями про енергетичну промисловість та енергетичні ринки, а також легкістю, з якою він обговорює галузеві тонкощі – ніби він не голова держави, а гендиректор компанії.

За Путіна російський уряд відновив свій контроль над енергетичною промисловістю. Михаїл Ходорковський, голова «Юкосу», однієї з найбільших нафтових компаній у 2000-х, кинув прямий виклик Путіну, і врешті-решт провів десять років у тюремному таборі. Активи «Юкосу» поглинула державна компанія «Роснефть». У 2013 році «Роснефть» поглинула ще одну велику компанію, «ТНК-ВР», у якій ВР була власником контрольного пакета акцій. Згодом, у 2016 році, придбала ще одну компанію, «Башнефть». Сьогодні тільки «Роснефть» виробляє 40 % усієї російської нафти. Уряд володіє трохи більше ніж половиною компанії та має контрольний пакет акцій.

Так само російський уряд володіє контрольним пакетом акцій у гігантській газовій компанії «Газпром». У 2005 році «Газпром» придбала компанію «Сибнефть» у ще одного олігарха, перейменувавши її на «Газпромнефть». Нині на ринку залишилася тільки жменька приватних нафтових компаній. «Лукойл» – найбільша з них.

І Михаїлу Горбачову, і Борісу Єльцину з нафтою не щастило, тому що ціни на неї падали й економіка котилася вниз. Владіміру Путіну поталанило більше, бо коли він 2000 року прийшов до влади, ціни на нафту почали відновлюватися і зростали все вище й вище. Видобування, яке впало майже вдвічі після розпаду Радянського Союзу, повернулося до попередніх рівнів. Наприкінці 2018 року російський видобуток сягнув рівня 11,4 мільйона барелів на день, вищого, ніж був на його піку в радянську добу.

Ціна російського нафтового експорту зросла увосьмеро з 2000 до 2012 року, від 36 мільярдів до 284 мільярдів доларів на рік. Річна цінність газового експорту впродовж того самого періоду зросла з 17 до 67 мільярдів. Коли ціни на нафту й газ підвищилися, слабка російська економіка почала зміцнюватися.

Росія стала головним бенефіціаром сировинного суперциклу, а також значного попиту з боку «зростаючих ринків». Передусім, цей попит створив Китай з його гарячковими темпами розвитку.