The Village Україна обирає книгу тижня й пояснює, чому її варто читати

«Історія філософії по-гуцульськи» – чи не найпопулярніша книжка знаного польського проповідника, філософа, капелана «Солідарності», людини гострого розуму й надзвичайного почуття гумору Юзефа Тішнера (1931–2000).

Багатогранна бібліографія автора налічує кілька десятків важливих для всієї польської культури позицій, але саме ця книжка, у якій давньогрецькі філософи оселилися на Підгаллі, набули ґуральських імен і заговорили ґуральським діалектом, стала його найбільшим видавничим успіхом.

Чверть століття по тому залюблений у ландшафтно й ментально споріднені світи українських і польських горян перекладач Олесь Герасим зробив усе можливе, щоб гуцульська версія Тішнерового бестселера зазвучала не менш органічно, ніж оригінал.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

 У цій книжці враз ґуралі стаються гуцулами, перед тим бувши греками. Або ж ні, напочатку всюди були горяни і їхня мудрість. Бо й першими «фільозофами» такіж були верхівскі люди, що з горбів.

Тут вільно й бадьоро плинуть живі історії, де в ролі грецьких філософів виступають знані й менш знані мешканці гір. Так Юзеф Тішнер у своїй книзі «Історія філософії по-ґуральськи» оповідає про почин і постання філософії.

Це також неодмінно багатий світ горянської говірки: польської ґуральської в оригіналі, української гуцульської в перекладі. Тому то в нашому варіанті витворюється жива історія філософії по-гуцульськи, зі своїми героями, назвами, іменами.

Люба-Параскевія Стринадюк

Письменниця, редакторка книжки «Історія філософії по-гуцульськи»

ΠΥΘΑΓΟΡΑΣ

Пітаґорас то направду був

Лука Гарматій з Розтік,

икий заснував школу цифрувачів у Головах. Учів вин там про то, ика є натура цифри и єк цифри рєдют сьвітом. А всьо зачінаїтси вид музики. Бо до Голов приходили музиканти з Ворохти Петрик Сказків, из Замаґури – Стринадюки, з Буківця – Тафійчуки, а з Сарати – Прилипчани, тай играли. А вин слухав, тай зачюв ни лишень то, шо в музици йграїтси по два, по штири, ци по шишнаціть.

Лука Гарматій учюв октави, квінти, кварти. То вже шош тай значіт. Шо? Значіт, шо цифра цифрує. Хочіш мати ріжниці мижи звуками, озми струну доугу тай коротку. Можеш узєти грубу або тонку. Ни чюєш, шо цифра цифрує? Їкос раз наш верховинский Пітаґорас вертавси з риболовли коло кузні. Була то кузня в Криворівни коло Чьорного Черемошу. А в кузни клепают ковачі. Чюти було: дінь-дзінь, дінь-дзінь. А шош було видко? Видко було тай чюти, шо ниоднакість звуків браласи з того, шо кливці ниоднакі. Єк тєжкий кливец, то звук їкийс такий изгрубший, лекший кливец – то звук май їкийс тоньчий. Ни чюєш, єк цифра цифрує?

Икос раз вліті на Йвана війшов Лука Гарматій на полонину Скупову вночи. Нічь була єсна. Місіць поволи здоймавси на небо. Було тихо. И в таку нічь Лука Гарматій учюв: сьвіт играє. Всьо шо є – вно бринит музиков. Чюти гармонію всесьвіту. Але то ни кождий учює. Люде мают шум у вусі, тай ни лише в вусі, а й в души такіж. Забагато шуму в людих, аби могли то чюти. Але, їкбес то дес-колис учюв, то бес вкємив таємницу сьвіта.

Йой, любий Боже. Цифри ни лиш то роб’ют, шо сьвіт є цифрований, вни й сами себе цифруют. Множутси й ділютси, додаютси й видоймаютси, а всьо почерез їкийс такий порєдок конечности. Лука гадкував: «Єдно додане до парного чінит нипарне. Одно додане до нипарного – чінит парне». Шо бих повів? Таке право цифр. А всьо, шо є, маєт почєток, кінец и середину. То є три. Й тра тобі знати, шо єк хоків бес пизнати ціліскь, мав бес порахувати до трох, тай Бога пошєнуєш тогди, єк три рази повториш: сєтий, сєтий и шє раз сєтий…

Багато можна би було про то вповідати. Мудрому – доста. А дурному шкода тілько слів громадити.

Конец школи цифрувачів був нивеселий. Ни знати, єк и хто, але рознесласи чютка, шо тота школа то є масонска справа. И зачєлоси гонінє. Люде ни гей знали, шо то за справа та масонска справа, але боєлиси помору овец тай бріхням повірили. Лука Гарматій віїхав на вигнанє дес пид Тернопіль, в містах поробили торгові школи и банки. Ну, а цифрувачі поробилиси спеціялістами вид цінників и їх можна стрінути в місті на єрмарку, єк гендлюют валютов. Так шо сталоси, єк Йосьо тай Рузя казали: на почєтку є ціна.

ΠΑΡΜΕΝΙΔΗΣ

Тоті, шо їх з-грецка кликали «елеятами»,

по-правді називалиси «буковинцями»,

а називалиси так тимунь,

шо мудрували на Буковині.

Була там йикби ціла школа.

А май знатнішший помежи ними

був йикби Парменідес, а по-гуцульски то є

Лукєн Кобилиця

з Красного Долу

А той ни тилько шпекулював, а й дедуковав. Ни раз йиму траф’єлоси, шо хтос го питає: «Шо то було на почєтку?» Тогди вин видказував: «Ти ни питайси, шо було на почєтку, питайси, шо є».

Про то, шо є, нарід говорит всєке. Їднему леґіню ввижєїтси, шо на цілім сьвіті божім є лиш їдна Параска. А ци дівчєта инакші? Парасци ввижєїтси, шо є лиш оден Василь. А єк то з другими леґінями? Міхась з Косова вірит, шо є тилько музика. Никола з Шешорів в кождій липі видит сєтого. Але то всьо лишень чютєва уява. Чютє чьоловіка водно милит. Кожде чютє тебе зрадит, кожде кричіт ид тобі: «повір мині». Повіриш очям, смакам, вухам – будеш до решти обтуманений. «На верьшечьку вна стоєла, файно виглідала, а йик блишше пидійшов’їм – оден зуб лиш мала».

Тилько розум видит то, шо є направду.

Такіж красно. Але скажи-ко, Лукєне, у шо тот розум маєт зазирати, аби вздріти, шо направду є? А Лукєн на тото: в себе мус зазирати, сам у себе. Ей, сєтий Боже, таже див’юси и ніц ни видко! А Лукєн кєгне далі: став перед собов саме то словечько «бути» и в нему фист пообзирайси. – В словечьку? – Ну та в словечьку.

Див’юси и вижу: то, шо є, вно є и ни маєт права ни бути. Ає. Єк є, то є. Єк баба є, то ни мож говорити, шо баби нима. Але, шо шє? Шє й то тра сказати, шо йик чьогос нима, то нима. Єк хлопа нима, то нима – й авс. Але мож мати уроєнє и видива. Дурний тобі повіст: таже вни є. Йикби були, то би ни були видивами. З того, шо бабі показуєтси хлоп, а хлопови баба, ни міркуй, шо баба є и хлоп є. Нибутє нима. А бутє є, тай таке. «Ой, ци ти си, дівчинонько, в розайрині мила, я до тебе шє ни ходив – ти си мені снила». Сонне уроєнє то є чіста мана.

Подумав’їс? Видиш, шо є так, єк подумав’їс? Тепер знаєш: розум сьвіта и твий розум – то їдно. Пообзирай то шо маїш в розумі, а будеш відати, шо є в сьвіті.

А теперечьки Лукєн уповіст тобі шош таке, шо здивуєшси. То, шо направду є, є повне. А шо повне, то и ни рушєїтси. Та бо йикби си рушило, то мусіло би прийти вид того, чім ни є, ид тому, чім є. А того, чім ни є, нима. То єк маєт прийти?

Але ту зачінаютси клопоти з попами. Бо так співают: «Ид мені ходив’їс, пальцем ня ни рушив, и єк то си стало, шо вінок ‘ми зрушив». Прецінь, без руханє нима гріха. йик нима руху, то, прецінь, гріха такіж бути ни годно. По проуді то ми ни грішимо, лиш нам так си здає. И отут є тот клопит. Бо йик нима гріха, то нашо піп?

ΖΗΝΩΝ Ο ΕΛΕΑΤΗΣ

Лукєн Кобилиця з Красного Долу,

ніби наш гуцульский Парменідес,

то був чьоловік спокійної натури. Обзиравси вин у тім

єднім словечьку «бути», тай уповідав,

шо там видививси.

Пива наварив доперва такий собі

Зеньо з Єловичьори,

шо йиго витак Зеноном з Елєї називали. Вин мусів тікати з Гуцулії. Доперва в Греції списали йиго думки. Але були то ни йиго думки, лиш думки Лукєна Кобилиці, лиш шо перероблені на прахтику.

Ну бо було так. Єк Лукєн Кобилиця повів, шо нима руху, то всєкі завидники присилали дїтву д’Лукєновій хатчіні, шоби тоти літали тай здоймали рейвах, шо рух є. А Зеньо и Лукєн були побратимами. То Зеньо післідь Служби Божої зибрав людий коло церькви тай так говорив: «Ци вам здаєтси, шо, до прикладу, Довбуш годен перегнати жєбу, йик жєба штрикне уперідь най би один раз?» йик люде зійшлиси на тим, шо – йо, переженет, бо чього ж би ни мав перегнати, на то Зеньо видказав, перечіси: «Ни маєте ви, люде, розуму. Таже Довбуш перше мусит жєбу догонити. А вна таки напереді. Може, леда шо, але водно. Й так без кінця, Довбуш мет ид жєбі приближєтиси, але ї жяден раз ни переженет». На такі розумуваня люде ставали пнем. Були навіть такі, шо ни йшли д’хакі, а лишєлиси в корчьмі и там з місця ни рушєли, поки баби по них ни приходили.

Але то шє нічьо. Єк Лукєн Кобилиця, шо роздив’євси в тім своїм «бутю», повів, шо «бутє є одно», то Зеньо з Єловичьори зара виснував, шо мижи йиго бараном, а бараном панотця з Путилови нима нієкої ріжници, а навіть майліпше буде, йик баран панотця мет стоєти в єго стайни тай тут мет різнитиси вид небутє. И дийшло до того, шо зачєли людем пропадати барани. А йик дійшло до права, то Зеньо був зверхі. Так здоймиласи суперечька про «лїбералїзм». Люде ни знали, шо то є «лїбералїзм”, лише панотці знали, але, йик з того мают пропадати барани, то майліпше, шоби того цілого «лїбералїзму» ни було. Хтос нарадив Зеньови: «Тікай гет».

И Зеньо пишов у вопришки. Ті воювали з тирансков владов, ика панувала тогди на Замку Чернівецкім, тай ни фист добре, бо Зеньо попавси. И тиран мучів го, шоби виказав побратимив. То йиму Зенко виказав усих важнійших дук, икі були на замку, ни оминув сикритарів, гиниралив, а навіть йиго таки баби. Йо! Доперва тогди тиран имивси за голов! Шо було пімше, кождий всєкої говорит. Одні, шо тиран встекси тай казав Зеня в моздїрі затовчі, инчі – шо Зеньо втік до Греції. И, варко, шо таки втік, бо отой Зенон з Елєї – такий сніський, йик наш Зеньо з Єловичьори. Одно по нім лишилоси: є такі, шо по сегонне ни годні розрізнити бутє свого барана вид бутє барана чюжого, ийде, їм увижєїтси, шо то є їдно.

 Придбати:

 лінк 

Вартість: 295 гривень