Книжка тижняЧи може біологія пояснити, чому ми хороші або погані?

 Чому варто прочитати цю книгу? Тому що вона про нас, про нашу поведінку, її біологічні джерела, психологічні та соціальні наслідки. Людей на планеті стає все більше, проблеми загострюються, глобалізація посилюється. Тому вкрай важливо, щоб якомога більше з нас розуміли, чому ми поводимо себе так, а не інакше. І робили з цього висновки. Наприклад, чому буваємо нетерпимими до думки інших або, навпаки, готові допомогти не лише ближньому, але й ворогові... Як на нас упливають, як нами іноді легко маніпулюють і як складно це усвідомлювати…

Книга написана всесвітньо відомим ученим, який у доступній, логічній, оригінальній формі, але зі збереженням цілковитої наукової точності розповідає про складні та цікаві речі. Варто поглянути лише на список цитованої літератури! Книга велика, тому слід читати поступово, не поспішаючи, щоб інформація краще відкладалась в пам’яті, а за потреби й перечитувати, бо не все легко осягнути відразу.

Ті розділи, в яких ідеться про війни й масові вбивства, емоційно сприймаються вкрай важко, але це частина як історії людства, так і, на жаль, сьогодення. Автор тому і написав цю книжку, щоб ми, люди, усвідомлюючи свою поведінку, ставали кращими.

Знаю, що багато хто вже з нетерпінням чекає на вихід цієї книги саме українською мовою. Ми намагалися зробити все від нас залежне, щоб переклад сподобався читачам. Насолоджуйтеся, буде надзвичайно цікаво!

Тетяна Куценко

Наукова редакторка книжки

Як взаємодіють між собою ваші почуття й автоматичні (тобто «автономні») функції вашого тіла? Усе здається очевидним. За вами женеться лев, ви нажахані, і тому серце просто калатає. Натомість Джеймс і Ланґе висунули протилежне припущення. Ви на підсвідомому рівні помічаєте лева, це пришвидшує серцебиття; потім ваш свідомий мозок отримує цю інтроцептивну інформацію і робить висновок: «Так, моє серце калатає; мабуть, я нажаханий». Інакше кажучи, ви вирішуєте, що ви відчуваєте, на підставі сигналів свого організму. Є факти, що підкріплюють цю думку. Ось три мої улюблені: а) якщо змусити людину в депресії всміхнутися, вона відчує себе ліпше; б) вказівка прийняти більш «домінантну» позу вселяє людям упевненість (знижує рівень гормону стресу); в) м’язові релаксанти знижують тривожність («Усе й досі жахливо, проте мої м’язи такі розслаблені, що я зараз сповзу з цього крісла, отже, ситуація налагоджується»).

Слова мають силу. Вони можуть урятувати, зцілити, піднести, спустошити, позбавити впевненості та вбити. А праймінг (фіксування настанови) у підсвідомості за допомогою слів впливає на про- та антисоціальну поведінку. Один з моїх улюблених прикладів стосується дилеми в’язня – економічної гри, у якій учасники вирішують, співпрацювати чи конкурувати за різних збігів обставин. І поведінка змінюється залежно від так званих «ситуативних ідентифікаторів»: назвіть ситуацію «Грою на Волл-стріт», і люди виявляють менше бажання співпрацювати.

А якщо назвати її «Громадською грою», усе буде навпаки. Те саме буде, якщо попросити учасників перед грою прочитати буцімто довільно складені переліки слів. Уведення до списку теплих абстрактних просоціальних слів – «допомога», «гармонія», «справедливий», «взаємний» – стимулює співпрацю, тоді як слова «ранг», «влада», «жорсткий» та «безцеремонний» – зовсім навпаки. І зауважте: ці учасники читають не «Нагірну проповідь» і не твори Айн Ренд. Це просто невинні слова. Слова підсвідомо змінюють думки та почуття. «Терорист» для однієї людини буде «борцем за свободу» для іншої; політики маніпулюють поняттям «сімейні цінності», змушуючи вас обирати між словами «вибір» і «життя», які асоціюються з різними політичними силами.

За лічені хвилини до того, як спрацює тригер поведінки, на нашу підсвідомість впливають сигнали, ще непомітніші за візуальні стимули й запахи, біль у животі і вибір слів. В одному дослідженні учасники, заповнюючи анкету, виявили сильніші принципи рівноправ’я, якщо в кімнаті був прапор США. У дослідженні із залученням глядачів футбольних матчів в Англії дослідник, що змішався з юрбою, послизнувся і буцімто пошкодив собі гомілку. Чи хтось йому допоміг? Якщо «підставний» постраждалий був у спортивному светрі команди-господаря, йому охочіше надавали допомогу, ніж коли він був одягнений у нейтральний одяг чи толстовку команди-суперника.

Ще одне дослідження стосувалося неочевидної маніпуляції належністю до групи. Певну кількість днів пари консервативно вдягнених латиноамериканців стояли на залізничних станціях у годину пік у переважно білих районах Бостона й тихо перемовлялися іспанською. Які ж були наслідки? Білі жителі передмість, що їздять на роботу в місто, виявляли більш негативне, несприйнятливе ставлення саме до латиноамериканських (але не до інших) мігрантів. Отож наше соціальне середовище формує нашу поведінку впродовж кількох хвилин. Так само як і наше фізичне середовище.

Сенсорна й інтероцептивна інформація впливає на мозок і за лічені секунди чи хвилини спричиняє якийсь акт поведінки. Але тут виникає ускладнення: мозок може змінювати чутливість цих сенсорних модальностей, роблячи певні стимули впливовішими. Під час гострого стресу всі наші сенсорні системи стають чутливішими. Якщо конкретніше, то коли ви голодні, ви сприймаєте запахи їжі чутливіше. Як це працює? Здається, що всі сенсорні дороги апріорі ведуть до мозку. Але мозок також спрямовує нейронні проєкції до органів чуття. Наприклад, низький рівень цукру в крові може активувати окремі гіпоталамічні нейрони. Ці нейрони, зі свого боку, спрямовують проєкції та стимулюють рецепторні нейрони в носі, які реагують на запахи їжі. Цього стимулювання недостатньо, щоб дати рецепторним нейронам потенціал дії, але тепер потрібно менше молекул ароматних речовин їжі, щоб його запустити. Щось подібне пояснює, як мозок змінює селективну чутливість сенсорних систем.

Коли ми дивимося на обличчя, що виражають сильні емоції, то схильні наслідувати їх за допомогою мікроекспресії; тестостерон знижує таку емпатичну мімікрію. Крім того, тестостерон знижує здатність людей розпізнавати емоції, коли вони дивляться в очі, й обличчя незнайомців, на відміну від знайомих, більше активують мигдалину, і їх вважають менш вартими довіри. Також тестостерон підвищує впевненість й оптимізм, водночас зменшуючи страх і тривожність.

Це пояснює ефект «переможця» в лабораторних тварин, коли перемога в бійці підвищує готовність тварини брати участь і здобувати успіх в іншій подібній взаємодії. Очевидно, більша успішність почасти свідчить про те, що перемога стимулює секрецію тестостерону, яка посилює надходження глюкози й метаболізм у м’язах тварини та надає її феромонам страшнішого запаху. Але тестостерон робить людей занадто впевненими й перебільшено оптимістичними, що призводить до поганих наслідків. В одному дослідженні пари учасників консультували одне одного перед тим, як зробити індивідуальний вибір у завданні. Тестостерон змушував обстежуваних вважати, що саме їхня думка правильна, та ігнорувати пропозиції партнера. Він робить людей зухвалими, егоцентричними й нарцисичними.

Окситоцин і вазопресин сприяють встановленню зв’язку між батьками й дітьми та між парами. А зараз на нас чекає справді чарівний нещодавній витвір еволюції. Десь упродовж останніх п’ятдесяти тисяч років (тобто менш ніж 0,1% часу, що існує окситоцин) головний мозок людей та одомашнених вовків розвинув нову реакцію на окситоцин. Коли собака та її власник (але не незнайомець) спілкуються, у них виділяється окситоцин. І що довше вони дивляться одне одному у вічі, то більшим буде підйом рівня гормону. Дайте собаці окситоцин, і він довше дивитиметься на свого господаря... що, відповідно, підвищує рівень окситоцину в людини. Отже, гормон, який розвинувся для підтримання зв’язку між матір’ю та немовлям, відіграє роль у цій чудернацькій безпрецедентній формі зв’язку між видами.

Ми любимо легкий і скороминущий стрес, що відбувається в сприятливому контексті. Стресова загроза «американських гірок» у тому, що вона викличе в нас запаморочення, а не позбавить голови; вона триває три хвилини, а не три дні. Ми любимо такий стрес, вимагаємо його, платимо за те, щоб його пережити. Що ми називаємо оптимальною кількістю стресу? Коли нас до чогось залучають, це нас захоплює і кидає нам виклик. Стимулювання. Гра. Основа психологічного стресу – втрата контролю та передбачуваності. Але за сприятливих обставин ми радісно відмовляємося від контролю та передбачуваності, щоб зазнати виклику чогось неочікуваного – падіння в «американських гірках», повороту сюжету у фільмі, горизонтального польоту м’яча в наш бік, несподіваного ходу супротивника в шахах. Елемент несподіванки – ось що захопливо. Повна відсутність стресу огидно нудна. А от помірний короткий стрес – це чудово: функціонування мозку в багатьох аспектах покращується; рівні глюкокортикоїдів у цьому діапазоні посилюють вивільнення допаміну, й щури працюють, натискаючи на важелі, щоб отримати саме таку, як треба, дозу глюкокортикоїдів. Коли стрес посилюється і триває довше, ці приємні ефекти зникають.

Чемпіонами з агресії під дією стресу залишаються люди. Варто лише згадати, як під час економічних криз підвищуються показники насилля в подружніх парах і над дітьми. Чи, скажімо, дослідження зв’язку між насильством у сім’ї та професійним футболом. Якщо місцева команда несподівано програла, то показник насильства, яке чинять чоловіки стосовно своїх дружин або партнерок, невдовзі зростає на 10% (жодного збільшення не відбувається, якщо команда виграла чи програла очікувано). І з підвищенням ставок ситуація погіршується: після розчарувань показники зростають на 13%, якщо команда змагалася в плей-оф, і на 20% – якщо поразка спіткала команду у фіналі.

Ось ще кілька поганих новин: стрес спонукає нас до егоїзму. В одному дослідженні учасники відповідали на запитання про сценарії прийняття моральних рішень після або соціального стрес-фактора, або нейтральної ситуації. Деякі сценарії мали низьку емоційну насиченість («Ви чекаєте біля м’ясного прилавка в супермаркеті, а вперед проштовхується літній чоловік. Чи будете ви скаржитися?»), інші – високу («Ви зустріли кохання всього свого життя, але ви одружені й у вас діти. Чи покинете ви сім’ю?»). Під дією стресу люди давали егоїстичніші відповіді щодо емоційно насичених моральних рішень (але не щодо спокійніших ситуацій); що вище піднімався рівень глюкокортикоїдів, то егоїстичніші були рішення. Крім того, у тій самій парадигмі стрес знижував альтруїстичність людей у разі ухвалення особистих моральних рішень (неособистих рішень це не стосувалося).

Як усім відомо, алкоголь знижує гальмування, і тому люди стають агресивнішими. Це не так – алкоголь викликає агресію лише а) в особин, які до неї схильні (наприклад, миші з нижчими рівнями серотонінового сигналізування у фронтальній корі та чоловіки з варіантом гена рецептора окситоцину, що менше реагує на окситоцин, переважно стають агресивними після алкоголю) та б) у тих, хто вірить, що алкоголь робить людину агресивнішою, що знову ж таки показує силу соціального навчання у формуванні біології. На всіх інших алкоголь діє інакше. Зокрема, алкогольний дурман став причиною багатьох нетривких одружень у Вегасі, які з настанням світанку наступного дня вже не здавалися такою вдалою ідеєю.

Експерименти свідчать, що під час прийняття ризикованих рішень префронтальна кора в підлітків активується менше, ніж у дорослих; а що менша така активність, то гірше людина оцінює ризик. Як продемонструвала Сара- Джейн Блейкмор з Університетського коледжу Лондона, така нездатність до оцінювання набуває специфічної форми. Обстежуваним запропонували оцінити ймовірність настання якоїсь події (виграш у лотереї, загибель в авіакатастрофі); а потім повідомили їм справжню ймовірність. Такі новини можуть бути добрими (тобто вірогідність настання чогось доброго насправді вища, ніж вважала людина, або чогось поганого – нижча). І навпаки, коментар дослідника може містити погану новину. Далі учасників просили оцінити ймовірність настання тієї самої події знову. Дорослі враховують повідомлену їм інформацію у своїх нових оцінках. Підлітки так само як і дорослі, оновлюють свої оцінки хороших новин, але інформація про погані новини майже нічого не змінює. (Дослідник: «Яка ймовірність потрапити в ДТП, якщо ви ведете авто напідпитку?». Підліток: «Один шанс на мільярд».

Дослідник: «Насправді ризик становить приблизно 50%; а тепер як ви гадаєте, які у вас шанси?». Підліток: «Слухайте, ми ж говоримо про мене: один шанс на мільярд».) Отже, підлітки частіше ризикують і паскудно оцінюють ризики. Але річ не лише в тому, що тинейджери охочіше наважуються на ризик. У відчуттях, яких прагне людина, є вікова різниця: підлітки спокушаються на банджі-джампінг, а дорослі – махлюють зі своєю дієтою з низьким вмістом солі. Для підліткового віку властиве не лише більше прагнення ризику, а й активніші пошуки новизни. Прагненням до новизни просякнутий увесь підлітковий вік; саме тоді зазвичай формуються наші стабільні смаки в музиці, їжі та моді, водночас відкритість до всього нового відтоді йде на спад.