Книжка «Невидимі жінки» авторства Керолайн Кріадо Перес написана винятково на фактах, статистиці та результаті 100 років досліджень прихованих гендерних даних про жінок, що творили історію на рівні з чоловіками.

Королева Британії додала авторку до списку найвідоміших борців за права та свободи людей, а сама книжка отримала статус найкращої науково-популярної книги за версією Королівської спільноти. У своєму дослідженні Керолайн порушує чимало важливих тем, і ось найгостріші та найактуальніші з них, такі знайомі сучасним жінкам порушення їхніх прав і свобод.

 Усі жінки та чоловіки рано чи пізно стикаються з різними формами дискримінації, в тому числі – з гендерною, але не всі це усвідомлюють чи можуть її ідентифікувати. Мені часто кажуть: «Не вигадуйте, Олю, зі мною такого ніколи не було». І я кажу, що якщо такого не було з вами, то це не означає, що такого не відбувається з іншими людьми поряд. І якщо ви думаєте, що такого з вами не було, це ще не означає, що його дійсно не було з вами.

Часто через виховання та сталі стереотипи ми вважаємо нормою, якщо жінка отримує меншу зарплатню за чоловіка, який має таку саму позицію. Не звертаємо уваги на те, що жінки в переважній більшості не вважають чоловіків здатними доглядати за дітьми. Я виховувала в собі чутливість до таких питань, бо так само як і мільйони інших жінок, є продуктом радянського виховання.

Зараз я помічаю та намагаюсь завжди пояснювати людям навколо, чому саме той чи той жарт або те чи те ставлення до жінок або чоловіків є гендерною дискримінацією. Вірю в те, що це питання обізнаності, і саме книжка ««Невидимі жінки» – ідеальний підручник, який дає змогу подивитися на ситуацію навколо гендерних питань трохи ширше.

Ольга Руднєва

виконавча директорка фонду Олени Пінчук,
входить до 100 найуспішніших жінок України

Звуження ролі жінки до прислуги та домогосподарки

Чоловіки століттями звикали до того факту, що жінка – це за замовчуванням прибиральниця, куховарка, кравчиня та вихователька їхніх дітей. Якщо десь у первісному суспільстві такий порядок речей ще можна було пояснити древнім розподілом обов’язків «чоловік-вбиває-мамонтів», а «жінка-готує-мамонтів», то на сьогодні така диференціація є геть неактуальною.

Адже тепер жінки «полюють на мамонтів» на рівні із чоловіками. Тоді чому чоловіки так уперто ухиляються від справедливого розділення обов’язків? Неоплачуваний жіночий хатній труд – це проблема, яка заважає жінці вповні реалізовувати себе як особистість. Натомість чоловіки позбавлені цього обов’язку за якимось незрозумілим, необґрунтованим і вже давно неактуальним правом.

«Навіть якщо чоловіки все-таки беруть на себе більше сімейних обов’язків, це не стосується нудної повсякденної хатньої роботи, яка становить основну частину навантаження, – вони обирають приємніші заняття, наприклад проводять час із дітьми. У середньому жінки виконують 61% домашньої роботи. Заразом в Індії, наприклад, п’ять із шести годин щодня жінки виконують неоплачувану роботу, а саме хатню роботу, тоді як чоловіки витрачають на неї лише 13 хвилин. Чоловіки також уникають такої складної, втомливої роботи, яка призводить до емоційного вигорання, як-от догляд за людьми похилого віку.

У Великій Британії частка жінок у загальній кількості громадян, які безоплатно доглядають родичів із деменцією, сягає 70%. І вони частіше за чоловіків миють, одягають і супроводжують їх у туалет, виявляючи більше терпіння та стриманості. Жінки вдвічі частіше за чоловіків беруть на себе й нелегкі обов’язки, пов’язані із цілодобовим доглядом за родичами, що страждають на недоумкуватість, до того ж їхня частка в загальній кількості тих, хто доглядає за такими родичами довше ніж п’ять років, удвічі вища за частку чоловіків. Водночас жінки зазвичай дістають від суспільства менше підтримки, ніж чоловіки, і тому страждають від відчуття соціальної ізоляції. Відповідно, вони частіше за чоловіків опиняються на межі депресії, яка, до речі, є одним із факторів розвитку деменції».

Суспільні штампи

Високі посади та більша зарплатня, жодного суспільного осуду за можливість обирати власний шлях самореалізації та навіть негласна більша квота на кількість помилок – усе це завжди дістається чоловікам. Коли їх приймають на роботу, на співбесіді навряд будуть запитувати, чи планують вони одружуватися та йти в декрет, бо якщо так – навіщо такий співробітник? Жінки з усіх боків оточені суспільним осудом (банальна коротка спідниця – і вже бабці біля під’їздів висловлюють свою експертну думку – або ж перемога на виборах чи нагода отримати керівну посаду – і відразу недовірливі погляди та перешіптування «вона ж жінка»).

«Суспільство обмежує прагнення жінки до політичної кар’єри зокрема з допомогою свого роду втішного призу. За «відмову від конкуренції з чоловіками» їй пропонується соціальний авторитет (для здобуття якого необхідно, щоб її вважали м’якою та чуйною), пишуть професорки психології Сьюзен Фіске та Міна Cікара. Так, соціальний авторитет жінок у принципі несумісний із професійною політичною діяльністю, тому що якщо жінка хоче, аби її вважали серйозною політикинею, її передбачувана м’якість буде тільки заважати».

Жіноча фізіологія – табуйована тема

Ми не можемо звинувачувати чоловіків у тому, що вони народилися чоловіками. У тому, що вони не мають критичних днів та інших «бонусів» жіночої репродуктивної системи. Такі звинувачення були би безглуздими. Так, більшу частину свого життя жінка вимушена терпіти біль, дискомфорт, випадаючи з життя на кілька днів у місяць. Усе це відбивається на настрої, поведінці, корегує плани. Жінки не просили цього в природи. Але чому факт особливостей жіночого організму продовжує залишатися непоміченим? Жінок звинувачують у «надуманості» проблем, яких начебто не існує, які можна перетерпіти.

Звісно, адже жоден чоловік і гадки не має, як це. У громадських туалетах немає засобів жіночої гігієни, трудове законодавство не вважає за потрібним надати бодай два вихідні на місяць жінкам репродуктивного віку. Жінок привчають соромитися своєї фізіології. Їм кажуть: «Твої бабусі народжували в полі, в той час ніхто з ними не панькався». І в більшості своїй це говорять відсталі, непрогресивні «свідки патріархату».

«Обстеження, розраховані на чоловічий організм, створюють проблеми й під час діагностики інших захворювань, зокрема можуть призвести до великого ризику для жінок. Так, імовірність розвитку правостороннього раку товстої кишки в жінок вища, ніж у чоловіків, і він часто має агресивніший перебіг, однак аналіз фекальної крові, який часто використовується для ставлення діагнозу, менш показовий для жінок, ніж для чоловіків. Крім того, оскільки в жінок товста кишка довша й вужча, ніж у чоловіків, колоноскопія теж не завжди допомагає поставити правильний діагноз.

Нарешті, відіграє свою роль і те, що ВООЗ називає поширеною діагностичною помилкою, а саме недооцінка важливості симптомів, характерних для представників конкретної статі, – наприклад, вагінальної кровотечі під час лихоманки денге. Якщо симптоми захворювання перераховані в порядку частоти виникнення у хворих обох статей, а не лише однієї, специфічні жіночі симптоми сприймаються як менш значущі, ніж насправді».

Диктатура патріархату: чи дійсно все вирішують чоловіки?

Мертвою хваткою чоловіки чіпляються за світ, який будують суто для себе. Вони не підпускають до будівництва жінок, адже бояться, що тоді їхня влада похитнеться. Чоловіків не принижують на співбесідах, на них не дивляться, як на м’ясо, під час плавання в басейні чи на пляжі, їх не змушують постійно відповідати ефемерним канонам краси (адже, як там кажуть, трішки красивіший за мавпу і годиться, ага?), вони не грузнуть у купі хатніх справ і щоденному приготуванні їжі для всієї родини після важкого робочого дня.

Вони можуть зраджувати – натомість це вважатиметься лише перемогою на любовному фронті, а загал скаже – то все через дружину, що його пиляла. Вони можуть зґвалтувати, бо  «жінка сама провокує». Можуть принижувати, адже «жінка – не людина». Чоловіки так зручно влаштувалися на своєму патріархальному троні. Троні, який на своїх плечах незримо тримають жінки. Бо цей світ, у якому чоловікам так легко, століттями полегшували жінки. Своїми стражданнями й утисками власних бажань.

«Історія людства. Історія мистецтва, літератури, музики. Історія еволюції людини. Усе це подається нам як набір об’єктивних фактів. Але насправді ці факти брешуть. Вони спотворені, тому що не враховують половини людства, – брешуть навіть слова, якими ми передаємо напівправду. Це спотворення виливається в прогалини в даних. Воно перекручує наше уявлення про самих себе та уявлення про те, що, як нам здається, ми знаємо про себе. Воно сприяє поширенню міфу про універсальність чоловіків. Ось це справді факт».

Чоловічий світ завинив перед жінкою незміряну ціну. І як довго ще чекати на зрушення та конструктивні, масштабні зміни в питанні гендерної дискримінації жінки та її права бути там, де вона хоче і такою, якою вона прагне бути сама?

 Вартість:

 VIVAT  (українською)

   М’яка обкладинка – 270 ₴