Книжка тижняЯк екранна залежність призводить до стресів і депресії – пояснює Андерс Гансен

Не лише наше тіло погано пристосовується до сучасного світу: те саме стосується й нашої психіки. Уявімо, що [перша жінка] Марія також постійно хвилювалася через різні небезпеки та старанно намагалася їх уникати. Завдяки цьому вона, певно, збільшувала шанси на виживання в часи, коли багато людей гинуло від нещасних випадків, рук інших людей чи пащ звірів. Але в сучасному безпечному світі схильність Марії постійно очікувати на гірше призводить до тривожності, поганого самопочуття й депресії.

Схильність постійно сканувати оточення, шукаючи небезпеку, бути гіперактивним і легко відвертати увагу, допомагала людям не гаяти нагоди й уникати загроз. «Щось шурхає в кущах, воно може бути їстівним, треба перевірити!» Сьогодні така імпульсивна поведінка та чутливість до подразників призводить до того, що діти не можуть зосередитися на навчанні й отримують діагноз синдром порушення активності й уваги.

Від народження до смерті наш мозок постійно намагається відповісти на лиш одне запитання: «Що мені зараз робити?». Йому байдуже до того, що сталося вчора, він дбає лише про теперішнє й майбутнє. Щоб правильно оцінити поточну ситуацію, мозок використовує спогади й намагається спрямувати вас у правильному напрямку за допомогою почуттів. Однак дбає він не про те, щоб ви добре почувалися, зробили кар’єру та зберегли здоров’я. Його основна мета – відтворити механізми, які допомагали вашим предкам виживати й передавати далі свої гени.

Почуття – це не просто наша реакція на оточення. Мозок створює почуття, щоб поєднати те, що відбувається в нашому тілі, з тим, що коїться навколо нас. Основна мета цього – спонукати до певної поведінки. Звучить дивно? Тоді почнімо з початку. Нам, звісно, хочеться зрозуміти емоції та навчитися їх контролювати. Але для цього треба збагнути, що таке емоції й навіщо вони потрібні. Почуття й емоції мають насправді важливішу функцію, ніж просто забезпечувати нам з вами глибокий внутрішній світ.

Негативні емоції пріоритетніші, ніж позитивні, бо історично вони пов’язані із загрозою – а із загрозами ми мусимо розбиратися якнайшвидше. Ми завжди можемо відкласти на потім їжу, сон чи секс, але не варто зволікати, якщо на нас чигає небезпека. Саме тому коли ми хвилюємося чи переживаємо стрес, не можемо думати ні про що інше. Наші предки, імовірно, зустрічали у своєму житті більше загроз, ніж можливостей. Вони частіше відчували негативні емоції, і це, мабуть, пояснює те, чому в більшості мов світу переважають слова для описання негативних почуттів, а не позитивних. До того ж більшість людей вважає негативні емоції цікавішими. Кому хочеться дивитися фільм або читати книжку без конфліктів чи драми?

Чого ви найбільше боїтеся? Можливо, виступати перед публікою. Цього лякається так багато людей, що явище навіть здобуло власну назву – логофобія. Те, що ми відчуваємо страх, коли всі погляди спрямовуються на нас, можна пояснити тим, що протягом усієї історії людства запорукою виживання була належність до певної групи. Мозок запускає стресову систему, щоб підготуватися до того, що може статися в разі публічного оцінювання, можливого приниження й вигнання з групи. Саме тому в нас починає калатати серце. Вбудована чутливість до ситуацій, коли соціальне оточення нас оцінює, – ще один приклад того, що наш мозок не пристосований до сучасного світу. Якщо ми проведемо погану презентацію, нас не звільнять з роботи й ми не помремо від голоду. Але в тому світі, для якого ми створені, виключення з групи було питанням життя і смерті. Належність до групи була проблемою не лише безпеки, а й виживання. Одинаки попросту гинули.

Один з генів, що впливає на ризики виникнення депресії, відповідає також за виділення серотоніну й визначає, наскільки чутливою людина буде до стресу. Миші, у яких вчені штучно прибирають ці гени, краще витримують стрес. Стає цікаво: навіщо потрібен такий ген і чому він не зник у процесі еволюції. Імовірно, тому, що виживає не завжди найсильніший, найрозумніший чи той, хто найкраще зносить стрес. Не менш важливо вміти уникати небезпек і конфліктів, боротися з інфекціями й не померти з голоду в умовах постійного браку їжі. Певно, саме тому багато людей страждає від депресій і тривожності – бо ці стани допомагали нам колись виживати.

Існування дофамінових клітин, які постійно прагнуть нової інформації – включно зі зміною оточення, – означає, що мозок винагороджує нас за пошук будь-чого нового. Ми з народження маємо потяг до всього свіжого й невідомого. Саме це спонукає нас мандрувати до нових місць, знайомитися з новими людьми й робити щось нове. Імовірно, цей потяг мотивував наших пращурів шукати нові можливості у світі, бідному на ресурси та їжу. Мозок відтоді майже не змінився. Потяг до нового й досі живе всередині нас, але зараз він проявляється не лише в бажанні побачити незвідані місця. Він також штовхає нас до нового знання й інформації, що постачають комп’ютери та смартфони. Коли ми гортаємо сторінки на комп’ютері чи мобільному, мозок щоразу виділяє трохи дофаміну, який спонукає клацати далі. І щоразу нам набагато більше подобається «наступна сторінка», ніж та, яку щойно переглянули. На 20% усіх сторінок, які ми переглядаємо, ми проводимо лише 4 секунди. Лише 4% усіх сторінок ми присвячуємо понад 10 хвилин.

Ми користуємося смартфонами в середньому три години на день. Звісно, дехто витрачає на це більше часу, дехто – менше. Чи є щось, що вирізняє тих, хто найдовше сидить у телефоні? Вивчивши звички семисот студентів, учені з’ясували: приблизно третина досліджуваних були такими залежними від мобільних, що вони не могли втриматися від користування ними навіть вночі, і це погіршувало сон. Серед тих, хто найчастіше зависав у смартфоні, найбільше було так званих особистостей типу А, тобто амбітних людей з поганою самооцінкою, що перевантажують себе й часто переживають стрес. Розслабленіші люди, особистості типу В, зазвичай не мали залежності від телефонів.

Наш мозок має неймовірну здатність одночасно підтримувати велику кількість процесів. Але є щось, що дуже обмежує нашу багатозадачність, – увага. Ми можемо зосередитися лише на чомусь одному. Коли ви слухаєте лекцію й одночасно пишете електронного листа, захоплюючись власною багатозадачністю, ви просто швидко переміщуєте увагу з однієї справи на іншу. Щоб перестрибнути з одного завдання до іншого, потрібна менш як десята частка секунди. Проблема лише в тому, що мозок схильний «залипати» на попередньому завданні. Коли ми намагаємося зосередитися на листі, він і далі витрачає енергію на лекцію – та навпаки. Феномен, коли мозок працює із затримкою та продовжує думати про попереднє завдання, науковою мовою називається залишковою увагою. Коли здається, що присвятили листу лише кілька секунд, насправді ви втратили набагато більше. Важко сказати, скільки часу забирає постійна зміна фокусу. Однак існують дослідження, які вказують, що мозку може знадобитися до кількох хвилин, щоб стовідсотково зосередитися на новому завданні.