«4 з половиною кроки» – це двотомне видання українського режисера Олега Сенцова, до якого входить щоденник «Хроніка одного голодування» та збірка малої прози «4 з половиною кроки», що написані під час ув’язнення в російській колонії. 145 днів – саме стільки тривало голодування Олега, оголошене ним з вимогою звільнення всіх українських політв’язнів, які перебували на території Росії.

Ця книга про оберти в голові та шум у вухах, життя та смерть, сни про море й родину, а ще неприхована правда про систему російських в’язниць: умови утримання, шокуючі порядки та персонал, який щодня приміряє на себе нові ролі. Книга буде двомовною: під однією обкладинкою читачі зможуть познайомитися як з перекладом текстів українською, виконаним Сергієм Осокою, так і з оригіналом російською мовою

«Олег Сенцов – це людина, яка стала не просто політв’язнем, він став символом стійкості сили духу. Він сам стояв проти системи, а за ним у цей час стежив увесь світ. Олег Сенцов – гранично чесна людина, у житті та у творчості. У його чесності немає сентиментальності та метафорики. Ця чесність, показана на сторінках книги, швидше, документалістична, їй притаманне точне фіксування довколишньої дійсності та проживання кожного моменту. Це щоденний наратив, і саме цим вона важлива. Ми бачимо, як щодня змінювався Олег. І, читаючи книгу, читач проходитиме з ним це випробування, зможе відчути себе на місці автора та водночас зберегти себе, залишитися людиною й не зрадити своїм поглядам і цінностям».

Мар’яна Савка

Головна редакторка «Видавництва Старого Лева»

Щоденник вирішив вести на третій день голодування. Важко писати правду, а ще важче писати її про себе, але я постараюся. Писати просто, правдиво і при цьому цікаво завжди було моєю метою. Не знаю, наскільки це мені вдавалося раніше, але зараз мені точно ніщо не завадить. Не знаю, чому вирішив вести цей щоденник. Прийшла в голову одна думка, а потім фраза, а потім усе більше, і нові думки, і ще, і вирішив записувати, хоч і не планував цього. Але так у мене завжди, у творчості точно, хоч і в житті, певно, теж. Автор не існує окремо від свого життя. Творчість – лише його частина.

Довго обживатися не довелося. Камера, як я вже писав, знайома, та й речей поки що ні моїх, ні інших не дали. Гайную час, гріюся біля ледве теплої батареї, ходжу по камері з тією ж метою. Місцевий Хранитель ключів перед відбоєм видав матрац і постільне. Трохи поговорили. Цей Хранитель – зек, що працює на адміністрацію, завгосп і сторож в одній особі. Обличчя з перебитим носом і очима поплічника ката. Востаннє бачився з ним, коли проїжджав через цю хату пів року тому. Тринадцять відсидів, бачив усе. Теж допитується, навіщо я це роблю, шукає приховані мотиви, змови й неминучі наслідки. Урешті видає тираду дня: «Ти або дуже тупий, або дуже розумний».

В обід повели до адвоката. Поспілкувалися, як він сказав, конструктивно, дві години. Він сьогодні летить, везе мої приватні послання, а також відкриту записку про оголошене голодування й мої пояснення з цього приводу. А головне – лист для доньки. Мені вчора ввечері віддали давно очікуваний лист від неї й від матері, і я встиг передати відповідь із адвокатом доньці, бо вона скоро поїде з дому й може не застати звичайного листа. А мамі напишу ввечері й надішлю звичайним листом: вона завжди на місці й зрадіє, отримавши звісточку від сина. Щоправда, учорашній вечір, після отримання листів і кількох їх прочитань, був доволі тяжкий. Я раптом виразно відчув, що список людей, яких я зробив нещасними, дуже довгий і там всуціль рідні імена, а колонка, де мали би бути ті, кого я ощасливив, безнадійно порожня. Дуже важкі кілька годин, особливо коли не знаєш, що тобі з цим робити, але знаєш, що оголошене голодування щасливців не додасть. Та відступати пізно, уже все вирішено, жереб кинутий через Рубікон, чи як там було в Цезаря?

Камера, де я перебуваю, вважається ізолятором. Арештантам в ізоляторі завжди видають трохи більшу пайку, ніж у їдальні житлової зони. Тому каші насипають мені щоразу з гіркою, а щі хлюпаються десь біля самісіньких вінець. Коли я нетвердими зараз руками переношу цю повну миску з рідиною від столу на інше місце, то часто боюся розлити. І річ не в тім, що доведеться потім мити підлогу, а в тім, що міліція знімає на реєстратор розмір пайки – і в разі зниження на виносі рівня того ж супу може зафіксувати, що я відмовився від голодування. З цієї ж причини я не виливаю баланду в каналізацію. До того ж викидати їжу взагалі неправильно. Тому мені доводиться миритися з багатогодинним перебуванням їжі в камері.

Приходив цілий натовп начальників із погонами у великих зірках. Цікавилися, чи не буду я проти відеоконференції з якоюсь шишкою з Москви, членом Ради Федерації. Я трохи подумав і вирішив не відмовлятися. Перемовини із супротивником усе одно іноді треба вести, хоча б для того, аби прийняти його капітуляцію. Тут навряд чи до такого дійде, та й узагалі, він, скоріше за все, не скаже нічого конкретного, а цікавитиметься, як завжди, моїми умовами утримування та самопочуттям. Але навряд чи офіційна особа такого рівня хоче вступити зі мною в контакт із власної ініціативи, не отримавши схвалення або команди згори. Це, звісно, добрий знак, але почекаємо самої розмови, в якій, напевно, важливим буде сам її факт як такий, але аж ніяк не зміст.

Сьогодні день лазні. Прибрав у своїй квартирці, поміняв постільне й натільне, скупався, поголився. Приємне відчуття свіжості, але й утоми, наче розвантажив причеп вугілля. Фраза дня від чергового міліціонера, який мене сьогодні водив: «Про тебе, виявляється, скільки цікавого є на ютубі…».

Учора й сьогодні водили на прийом і огляд у санчастину, втім, як завжди, але тепер здійснював їх не мій доктор, а інші. У доктора вчора був день народження, напів’ювілей, 45 років. І хоч він запевняв, що не п’є надто багато, а цього свята наче й не відзначає, тим більше що наступного дня – Свято Бодуна, та, судячи з його дводенної відсутності, щось пішло не так. Учора огляд вела медсестра. Це навіть і не огляд був: тиск, пульс, темпе- ратура, вага, «як самопочуття?» Але, залишившись сама на медичному господарстві, вона, звісно ж, перевтілилася і п’ятнадцять хвилин гралася в лікаря, щось запитуючи, уточнюючи й підтверджуючи банальні й без того нам обом відомі моменти. Кожен хоче здаватися значимим, особливо за відсутності начальства. А сьогодні ті ж самі дії чинив якийсь молодий лікар, вічно заспаний, як хом’як, якого відірвали від зимової сплячки. Я його вже бачив мимохіть кілька разів на санчастині — вигляд у нього був завжди один і той самий: опухлий і пом’ятий. Відчуття, що нора в нього десь тут, зовсім поруч. Він зробив ті ж самі механічні виміри, але пуху на себе не накидав. Людині з дипломом лікаря й вічно спросоння – не до дешевих понтів. Важу я сьогодні вже 77 кг.

Перші дві години ранку присвятив тому, що згадував, як звати режисера, який зняв «Космічну Одіссею…», «Механічний апельсин», «Сяйво» та інші шедеври. Він мені дуже подобається, у нього різноманітні роботи, я про нього багато читав, а от прізвище випало з голови і все ніяк не знаходилося. Врешті склероз відступив і сталося прозріння: Стенлі Кубрик! Ну звісно ж! Буває ж так, що губляться іноді навіть такі великі імена. А згадував я його через те, що вчора за моїм замовленням мені обміняли книжки й принесли фантастику: Станіслава Лема й Артура Кларка. Особисто мене не водять тепер у бібліотеку, бо я в ізоляції, тому довелося замовляти по пам’яті з того, що там є. Бібліотека, в принципі, для табору непогана, – я там уже прочитав майже всю наявну класику, і ось мене потягнуло на щось легше. Давно я не читав фантастики. У радянському отроцтві я її дуже любив, нарівні з історичними романами, але це нормально для будь-якого пацана. Читав і класичного Бредбері, і пригодницького Хайнлайна, і драйвового Гаррісона, і ще багато кого, та ці троє були улюбленими.

Увечері сталася головна подія дня – мене перевели з ізолятора в стаціонар санчастини! Доктор казав, що добиватиметься цього, але я не вірив, що в нього вийде, аж ні, я зібрав свої пожитки й пішов услід за черговим. Тут, звісно, краще, але напишу про це завтра, уже пізно.

На честь переїзду на нове місце символічно закінчилася і стара ручка, узяв другу. Учора, через усі ці міжконфесійні війни, мій переїзд та облаштування у стаціонарі, крапатися почали пізно, і вся процедура затягнулася до півночі. Але нічого, тут, у лікарні, не такий суворий режим і доктор тут цар і бог. Увечері встиг ще прийняти душ: він тут свій, мийся хоч щодня, просто рай на землі. Уперше за цей час побачив себе до пояса голим – у душовій, у великому дзеркалі. Звичайно, жахає. Жертва Бухенвальда, та й тільки. Але жереб кинуто, кулька ще крутиться в рулетці і наразі незрозуміло, що випаде.

 Вартість:

 «Видавництво старого лева» 

   Попереднє замовлення