Книжка тижняЧому ми віримо в забобони? 7 коротких пояснень із нової книги Арі Турунена

…Особливо боялися косооких. Вірили, що розкосі очі заздрісні й облудні. У цьому був переконаний як простий люд, так і вчений. Еразм Роттердамський навіть стверджував, що розкосі очі вказують на те, що людина плете інтриги. Колега Еразма філософ Френсіс Бекон вірив, що ознакою заздрісної людини є те, що вона дивиться на інших скоса. Ми досі переконані, що людина, яка негативно до нас ставиться, дивиться на нас кривим оком.

До підлесників ставилися з підозрою. Якщо хтось виявляв ввічливість, були причини стверджувати, що так заздрісна людина прикриває прокляття. Якщо керуватися цією логікою, похвала є лицемірством. Навіть коли людина виявляє ввічливість щиросердно, їй потрібно бути насторожі, оскільки можуть подумати, що вона заздрісна й будь-коли може кинути недоброзичливий погляд.

Лихе око відвертали, навмисно применшуючи своє становище. Коли людей запитати, як їхні справи, більшість уникне прямо заявляти, що у них усе гаразд. Вони швидше використають перифрази, аніж зізнаються у своєму щасті. Удачу, заздрість і невдачу завжди пов’язували із забобонами. Хвалитися своєю удачею не рекомендували, бо існувала небезпека її втратити. «Хто удачу має, най її ховає», – каже давнє прислів’я.

Слина має магічну силу. У Новому Заповіті сказано, що Ісус повернув незрячому зір, плюнувши тому в очі. За давніх часів плювання вважали одним зі способів принесення жертви богам. Оскільки слина походить із рота, вірили, що вона містить у собі часточку душі того, хто плює. Через магічну силу слини плювалися також під час заприсягання та підписання договорів. Звичай силачів плювати на руки перед застосуванням грубої сили, бере початок саме звідси.

Те, що спочатку було священним ритуалом, згодом перетворилося на спосіб захисту від лихого ворожого ока. Вважали, що плюванням можна прогнати відьом і завдати нищівний удар ворогу. Коли це вдавалося, плювали в бік ворожого дому і ворогу на ноги.

Якщо захист міста починається з мурів, то захист дому – з порога. У Давній Месопотамії люди під порогами ховали талісмани. У багатьох культурах уважали, що під порогом живе дух – захисник дому. Звичай переносити наречену через поріг відомий іще давнім римлянам, канадським індіанцям і китайцям. Римляни вважали поріг святим місцем, яке належало богині дому Весті. Оскільки традиційно наречена вперше приходила в спільний дім після укладення шлюбу, можливо, таким чином намагалися змусити брамника повірити, що наречена становить частину дому.

Образ брамника з’являється також у декорі осель, наприклад на дверних ручках часто вирізьблювали лев’ячі голови. Вірили, що така дверна ручка містить у собі силу лева. А ще дуже поширена традиція – прибивати на двері або над дверима кінські підкови двома кінцями доверху, щоб удача не звалилася донизу і щоб диявол зачепився за вигин підкови.

Одним з найсильніших були талісмани зі срібла, символу Місяця і понеділка. Вірили, що срібло відбивало злі сили, оскільки було чистим металом, білим, блискучим, протилежним пітьмі та її силам.

У народі вірили, що срібло відганяє демонів, вовкулаків і вампірів. Уважалося, що тільки срібна куля може вбити вовкулаку, а вампіра можна подолати срібним розп’яттям.

Після смерті демони не залишають людину в спокої. Греки клали монету, обол, небіжчику в рот, щоб його тілом не заволодів злий дух. Пізніше цей звичай набув більш міфічного пояснення. Вважали, що монета була платою Харону за перевезення покійника в потойбіччя.

Кажуть, що розбите дзеркало приносить сім років нещасть. Дзеркальних поверхонь боялися тому, що вони могли ув’язнити душу людини, яка в них зазирає, або забрати її життєву силу. Вірили, що дзеркало містить людську душу в формі відображення. Невдача, яку приносить розбите дзеркало, пояснюється тим, що разом із дзеркалом розбивається душа людини, яка в нього дивиться, і через це людина помирає.

Дух і одержимий духом

У багатьох культурах вірили, що психічна хвороба, епілепсія, релігійний екстаз, поетичне і мистецьке самозабуття, п’яне чи сексуальне шаленство, трансові стани та багато інших відмінних від звичайних психічних і фізичних станів були викликані тим, що в людину вселялася надприродна сила, бог, дух чи демон. Дух заволодівав людиною і рухав її кінцівками, говорив її вустами, писав її рукою, дивився її очима й думав її мозком.

У таких випадках перешіптувалися про таємне натхнення. Для Платона натхнення було надприродним явищем, коли божество говорило устами поета. Мистецьке натхнення приходило, коли в тіло митця вселявся божественний дух (spiritus) творчості. В «Апології» Сократ розповідає, що джерелом його філософії був голос демона, який звелів йому шукати істину.

Грецьке слово daimon означало «знаючого духа», що був ангелом-охоронцем людини. Грецький поет Гесіод, який жив у VIII столітті до н. е., вважав, що перше і найкраще покоління людей, тобто покоління золотої доби, перетворилося на невидимих доброзичливих духів. Загалом демона не вважали ні хорошим, ні поганим, утім, із часом він набув значення злого духа. До появи християнства демонів асоціювали з грішними ангелами. Сформувався образ демона, який нашіптує капості в ліве вухо, і доброго духа, ангела-охоронця, який попереджає про їхні наслідки в праве.

Також у християнській традиції вірили в духів, які можуть заволодіти людиною. Після воскресіння Христа його послідовники стали підвладні Святому Духу й заговорили різними мовами. Здатність говорити різними мовами вважали доказом божественної присутності, адже послідовники Христа до того цими мовами не володіли. Це було дуже типово для раннього християнства.

У фінській мові для слова inspiraatio (натхнення) є власний відповідник, який означає «бути тим, у кого хтось вселився». Коли людина відчуває, що «в неї хтось вселився», це розуміють як те, що тілом людини заволодів якийсь дух. Особливо «одержимими» вважали психічно хворих.

У наш час у буденних розмовах ми також послуговуємося фразами, які виникли зі старих як світ уявлень і якими ми звертаємо увагу на відмінну від усталеної поведінку. Фрази типу «він сам не свій» або «що на нього найшло» нагадують про час, коли вірили, що людина, яка дивно поводиться, або втратила душу, або в неї вселився злий чи святий дух.

Божевілля за певних ситуацій уважали ознакою божественної присутності. Божевільні були сп’янілі від божого впливу, тобто були такими з божої волі. Вважали, що вони мають здібності, яких звичайні люди не мали, приміром, пророчий дар.

У Середньовіччі божевільних називали блазнями й змушували носити одяг, за яким їх можна було розпізнати серед інших. Вдягнуті у костюм блазня та капелюх із бубонцями, вони насолоджувались особливими привілеями і їх не могли притягти до відповідальності за завдану шкоду.

У давнину вірили, що хвороба виникає, або коли душа покидає тіло, або коли в тіло вселяються злі духи. У кабалістичній літературі зазначено, що людину оточує 11 000 бісів, 1000 праворуч і 10 000 ліворуч. Невидимі демони безупинно дзижчали, як рій комах, і були весь час готові впливати на наші думки. Ознаками того, що демони вселилися в тіло, були безпричинний стогін, зміна голосу людини, піна коло рота та смикання тіла. Людина могла розуміти й говорити іноземними мовами, читати думки та мала виняткові сили.

Оскільки психічні й фізичні хвороби були проявом злих сил, люди спочатку просили священників прогнати злі сили, а вже потім використовували ліки. У Середньовіччі психічно хворих людей били батогом, аби вигнати з них демонів. У католицькій церкві досі існують офіційні обряди для вигнання злих духів. Написана 1614 року книга, в якій містяться обряди екзорцизму, носить назву «Римський ритуал».

Друзі дивувалися, що такий чуттєвий і вродливий чоловік, як Ейнштейн, здатний закохати в себе майже будь-яку жінку, знайшов собі якусь миршаву кульгаву сербку, ще й схильну до меланхолії. Однокурсник якось сказав йому: «Мені не вистачило б сміливості одружитися із жінкою, якщо вона не абсолютно здорова». Ейнштейн відповів: «Але в неї такий приємний голос».

Матері Ейнштейна дуже подобалася Марі Вінтелер і вона була не в захваті від чорнявої інтелектуалки, яку вибрав її син. «Ваша фотографія таки справила враження на мою стареньку, — писав Ейнштейн Мілеві з Мілана на весняних канікулах 1899 року. — Поки вона її уважно розглядала, я сказав з найглибшою симпатією: «Так, вона дуже розумна». Я вже вислухав із цього приводу чимало кпинів».