Книжка тижня10 історій із нового роману Олега Сенцова «Другу також варто придбати»

Трохи осторонь, над сусіднім районом, знову пропливала величезна хмара-пузир. Здаля видавалося навіть, що всередині об’єкта щось світиться, хоча, можливо, це було тільки віддзеркалення сонячних променів. Діти одразу ж заходилися відчайдушно захоплено горлати й тицяти пальцями на позаземний дирижабль. Решта, тобто дорослі, які саме спали, посхоплювалися зі своїх місць і, переконавшись, що це все ж не пожежа, теж почали, потираючи очі, роздивлятися летюче диво. Діти, які проґавили першу появу інопланетян, тепер радісно стрибали та плескали в долоні. Філ виніс із дому бінокля, й одразу ж почалася жорстка гра під назвою «Дай подивитися». Джим, коли черга дійшла до нього, більшу частину відведених йому десяти секунд витратив на пошук дирижабля в небі, а коли нарешті виявив, то навіть у двократному збільшенні об’єкт не став ані цікавішим, ані зрозумілішим. Тому Джим спокійно повернув бінокль дітям, і ті, отримавши візуальний пристрій, побігли назад у дім, щоб роздивитися корабель прибульців із висоти другого поверху. А от у дорослих другий його проліт чомусь не викликав такого ентузіазму, як перший, і коли пузир уже майже зник з очей, Меріон висловила загальне відчуття фразою:

– Як же страшно…

Цієї миті Джим чітко збагнув, що він – таки боягуз. Він і раніше здогадувався, що не має жодних особливих героїчних якостей та бійцівських здібностей, але, як і будь-яка людина, вважав себе кращим, ніж був насправді, і гадав, що тільки відсутність слушних обставин не дозволяє проявитися тому великому й сильному, що напевно дрімає в ньому, десь глибоко. Та ось обставини склалися, однак ніщо велике й сильне з нього не вилізло. Скориставшись моментом розверстої душевної прірви, Джим зазирнув усередину себе, до самісінького дна, – і побачив там лиш маленького наляканого чоловічка: він сидів на тому дні й затуляв голову руками від страху. Але, як це часто трапляється, для вирішення тієї чи іншої проблеми її треба спершу усвідомити. І ось, остаточно й безповоротно впевнившись, що він – боягуз, Джим уже наступної миті вирішив, що більше не хоче ним залишатися.

Теледирижабль до їхнього району прилетів менш ніж через годину після того, як Джим пішов на роботу, – й огласив усі околиці доленосним зверненням із небес «Земляни!», ну і далі за текстом. Тут, звісно ж, одразу стала очевидною відмінність між добропорядними мешканцями їхнього району та невихованими – сусіднього. Ті почали вдиратися до магазинів та крамничок ще раніше, а наші – тільки після офіційного повідомлення про вторгнення. На цьому різниця між добропорядними і недобропорядними громадянами вичерпувалася. Після того як світовий устрій похитнувся, прохання й навіть вимоги не впадати в паніку та не вдаватися до грабунків уже не мали сили.

Закінчивши на сьогодні свої клозетні справи й забивши про всяк випадок двері туалету в домі – щоб нікому не спало на думку ним скористатися, – чоловіки стали готуватися в похід по воду. Джим одягнув свій боксерський шолом і взяв у руки вже перевірену биту. Філ озброївся знайденим у сараї здоровенним молотком, а для захисту голови напнув свою улюблену кепку, заявивши, що вона – щаслива і в ній із ним зроду нічого лихого не траплялося. Ніхто й не сперечався – хтось вірить у Будду, хтось у прогрес чи то заячу лапку, а Філ вірив в емблему улюбленої баскетбольної команди на своєму лобі. Жінки проводжали чоловіків до порога, мов на війну. Обидві пустили сльозу й одразу ж зачинили вхідні двері, щойно двоє рейнджерів зійшли з ґанку. Їхній войовничий вигляд дещо псувала пара великих пакетів, набитих порожніми пластиковими пляшками, але на моральний дух загону це точно ніяк не вплинуло.

Джим не поспішав забирати свій пайок – він був неголодний. Ним керувала цікавість, він спостерігав за людьми, ну або за тим, у щó вони перетворилися. Хтось, отримавши свого гарбузця, одразу ж поспішав додому, хтось залишався стояти поруч, розглядаючи незвичайний овоч. Найголодніші, а таких виявилося дуже багато, намагалися розколупати шкірку й почати їсти просто тут. Ця група голодних і нетерплячих, своєю чергою, поділялася на два типи громадян: передбачливих – вони прийшли зі своїми ножами, ложками й виделками, і спонтанних – ці намагалися розірвати гарбуза руками й одразу ж, ними ж, почати їсти. Від другої підгрупи, яка швидко збагнула, що впоратися з товстою шкурою без допоміжних засобів не такто просто, відкололася третя – її представники вирішили дочекатися, поки хтось із першої, озброєної столовими приборами, поділиться ними, закінчивши прийом позаземної їжі. Та серед щасливчиків, народжених під сузір’ям ножа й виделки, не всі були готові до таких благородних учинків, відстоюючи своє право на приватну власність і гігієну. Це породжувало безліч дріб’язкових ситуацій, конфліктів та незручностей, у яких більшість людей, особливо з групи передбачливих, показували себе не з найкращого боку, хоча це їх і мало цікавило – вони продовжували трапезувати, усівшись просто під парканом будинку Крамса й нітрохи не соромлячись голодних глядачів.

Напередодні холодної зими – а вона, на додачу до інших лих, неодмінно мала настати – народ масово заготовляв паливні матеріали. Білі дерев’яні парканчики, якими так пишалися їхні доглянуті вулиці, перестали існувати як вид. Кілька покинутих будинків уважні сусіди розібрали на дрова аж до фундаментів, причому Джим узяв в одному з таких демонтажів безпосередню участь. Ті автомобілі, яким судилося зустріти кризу на вулиці, позбулися своїх коліс – гума хоч і смердить, однак горить добре, виділяючи при цьому не тільки кіптяву, а й купу тепла. На більшості будинків висіли, не завжди рівно, зелені кружала, різних відтінків та розмірів, і це ще дужче посилювало й без того сумну картину загальної розрухи – принаймні в очах Джима.

На той час Крамс уже оточив себе невеликою бандою приблизно з десяти наймерзенніших типів їхнього району. Вони хоч і начепили на себе всі ці зелені кружальця, що так дратували Джима, а також обвішалися зброєю різних калібрів, назвавшись добровільними помічниками представника тимчасової адміністрації, однак не стали від цього ні кращими, ні вихованішими, ні чеснішими. Будь-яких людей псує влада, а таких – і поготів.

Переддень Різдва Джим зустрічав розпилюючи свій улюблений клен на дрова – у супроводі нової рекламної кампанії з неба, що не сходила з усіх летючих екранів країни вже не перший тиждень. Цього разу диктори на всі заставки вмовляли містян переселятися в сільську місцевість. Мовляв, цивілізація добрих руанців не може довіку годувати ледачих землян, звиклих сподіватися лише на свої електричні механізми, які тепер не працюють. Мовляв, настав час самим про себе подбати, зокрема – почати вирощувати їжу. Оскільки ніяка сільгосптехніка нині не функціонувала, то у фермерських господарствах різко виріс попит на робочі руки. І, як переконували з екрана, там із радістю на них чекають, заразом із рештою частин тіл міських жителів.

У цьому революційному турне Джим настільки відшліфував свою закличну промову перед натовпом, якому треба було поставити мізки на місце, що вона тривала тепер не більше десяти хвилин. Він трохи змінював текст – залежно від специфіки конкретної місцевості та ситуації, тож говорив те, що люди хотіли почути, обіцяв, погрожував або соромив, не боячись нікого й нічого, – і цим дуже надихав присутніх, схиляючи їх до того, що було потрібне вже йому.