Книжка тижня10 відвертих історій про невдалу вагітність з дебютної книги Каріни Савариної «Не вагітна»

Сьогодні перша річниця нашого весілля. У мене на обличчі почала вимальовуватися вертикальна зморшка між бровами. Я і так не досить привітна особа, а ще ця штука додає мені більше серйозності. Щоб ховати зморшки, я почала робити собі чуб ножицями чоловіка для вусів. Такий самий чубчик, як у герцогині Кембриджської.

Кожного ранку у мене однаковий ритуал, я роблю все швидко – чищу зуби, стаю на ваги, пісяю на тест на вагітність, готую сніданок, кидаю у смітник тест, трохи реву, гортаю стрічку інстаграму, потім фейсбуку, дістаю зі смітника тест, щоб перевірити його знову, збираю сумку в басейн, чухаю собаку, кричу на виході: «Люблю тебе!», гримаю дверима, дивлюся, як двері ліфта автоматично зачиняються перед моїм обличчям.

За спиною стоїть колишня чоловіка і важко дихає мені у потилицю. Я веду зворотний відлік у голові, щоб не думати про неї. Ми живемо в одному будинку, вона на 10 поверхів вище, на 10 років молодша, на 10 сантиметрів вища за мене. В лівій руці я тримаю пакет зі сміттям, через тонкий поліетилен просвічується моя нескінченна надія – ціла купа тестів на вагітність з однією смужкою. Цікаво, вона на них дивиться? Знає, що це таке? Бляха, чому ми постійно зустрічаємося у цьому вузькому, як труна, ліфті?

Вранці у мене почався цикл. Дивлячись на себе у дзеркало, я гучно проковтнула слину.

На подвір’ї мухи обсіли недоїдений фуршет. Ді-джей спав біля басейну, загорнувшись у рожеву куртку. Поруч із ним лежали здуті повітряні кульки. Одна золота рибка в акваріумі орендованої на добу хати плавала пузом догори. Звечора я обачно запхала до холодильника весільний торт. Коли відкрила дверцята, побачила у ньому вм’ятину від чийогось обличчя. Здається, то був силует нашого свідка.

Додому я їхала насуплена. Погладжувала великим пальцем каблучку на правій руці. Я була щаслива, та чомусь давило у грудях.

Вранці побігла в аптеку, де до мене випадково доторкнулася якась жінка. Було гидко. Я погладила себе по руці і не відчула її. Я – це я? Хто я? Я – молода дівчина, яка вийшла заміж і не може завагітніти. А ще? Хто я така в цьому світі? Одного разу я помру і буду лежати в землі, мене будуть жерти черв’яки. Але чи буде про мене хтось згадувати? Що вони будуть казати? Жила-була жінка, яка не могла завагітніти, а потім померла. Кінець історії?

Я хотіла прокинутися від цього сну, де постійно блукаю по замкнутому колу від циклу до циклу.

Ми всі десь ковзаємо поруч у просторі, але майже ніколи не перетинаємося. Це гарна, доглянута жінка, що стоїть за прилавком магазину і продає вам прикраси. Це дівчина, що працює у ларьку з квітами. Це ваша сусідка, яка щодня з вами вітається у ліфті. Це жінка, що працює з вами в одному кабінеті. Це ваш викладач французької. Це дівчина з інстаграму, що переїхала жити до моря. Це дівчина, що сіла поряд із вами в метро. Це жінка, що просто пройшла повз вас на вулиці. Це родичка, з якою ви не спілкувалися років 10. Ці безплідні жінки серед нас. Ця жінка – це я.

У коридорі приватної гінекологічної клініки приємно пахло ваніллю. З державними лікарнями було покінчено після розмови з лікарем, в ході якої з’ясувалося що я «старородяща», важкий випадок, і ніколи не завагітнію, бо вже «опоздала».

За вікном платної клініки починалася осінь. По теліку крутили ролик про щасливих американських жінок після ЕКЗ (штучне запліднення).

Це була моя шоста спроба знайти нормального гінеколога. Я гортала стрічку інстаграму і чекала своєї черги. Ліва нога нервово смикалася вверх-вниз. Спітнілі долоні час від часу доводилося витирати об штани.

– А ви вперше до цього лікаря? – пролунало зліва.

– Так, вперше.

– За відгуками знайшли?

– Угу.

– Я також. У мене було три викидні, – казала вона, дивлячись на потуги жінки на екрані, – кажуть, начебто цей лікар робить дива. Подивимось, яке диво він мені запропонує.

– Шкода, що з вами таке трапилося.

Цю фразу мені постійно повторював психолог після розриву з колишнім. Більше нічого сказати я не могла. Не вміла. Не знала, як зарадити. Моя проблема звузилася до маленької цяточки.

– Найстрашніше – то облаштована кімната для малюка. Потім приходиш додому після викидня, а там воно – ліжечко, простирадла, іграшки.

Майже кожна дівчина в нашому селі виходила заміж дуже рано або «по зальоту». Головна умова для одруження – закінчити школу. Все інше стерпиться-злюбиться, батьки допоможуть. Нічого дивного у тому весіллі не було, думали ми.

Від самого народження в дівчачу голову вживляється ідея про те, що сенс твого життя – це вийти заміж і народжувати. Ці настанови вплітаються в перші коси змалечку. Мама своїй дитині, а та вже своїй буде розказувати:

«Станеш старшою, то обов’язково повинна знайти собі гарного хлопця і вийти заміж».

«От як виростеш і вийдеш заміж, то вже будеш у себе вдома командувати».

«От як знайдеться той, хто з тобою захоче одружитися, то одразу погоджуйся, тут і думати нічого».

Ми з подружками по вулиці постійно гралися у весілля. Діставали з шафи весільну сукню моєї мами і по черзі виходили одна за одну заміж у страшенно великій білій сукні. Носили фату, пили з келихів воду, уявляючи, що то шампанське. Раділи вдалому заміжжю. В усьому нашому маленькому житті страшною була лише одна думка — ніколи не вийти заміж.

У книжковому магазині я шукала щось типу «Роки планування вагітності», «Як не зійти з розуму, поки плануєш», «Усі навколо вагітні, крім тебе?», «Плануєш вагітність – не сумуй, ти не сама». Але такі книги ніхто не пише. Все про щасливих кругленьких вагітних, у гарненьких сукнях із руками на животі. Виходить, що ви існуєте, а нас немає.

Ми сидимо в коридорах лікарень, на форумах планування вагітності, для нас побудовано безліч клінік, де роблять ЕКЗ, ми ревемо, дивлячись на одну смужку на тесті, але ми не з’являємося в просторах гарних інстаграмів, про нас не пишуть на обкладинках журналів, я не бачила жодної статті про щасливе життя з довгим плануванням вагітності.

Панічні атаки мучили цілодобово. Я прокидалася від них посеред ночі. Вдень ми зустрічались з ними біля моря, на прогулянці із собакою, у ванній кімнаті та під час їжі. В такі моменти прискорюється серцебиття, стає страшно, в голову лізуть думки про смерть, ллються сльози, перехоплює дихання. Я думала, що мій внутрішній ресурс здорового глузду безмежний. В якусь мить я чітко почала відчувати його край. Можливості психіки мають кордони.

Будь-що спричиняло в мене тривогу та істерики. Від новин у стрічці фейсбуку, до приватних повідомлень. Я ревіла і всіх ненавиділа по 24 години на добу. Ображалася на коментарі які стосувалися мене, мого блогу, мого інстаграму, моєї країни, моєї зовнішності, будь-чого. Я обривала зв’язки із людьми через недоречні жарти та питання.