Книжка тижняШульга, інженер, будівельник. Що ми не знаємо про Леонардо да Вінчі

Завмерши у тривозі на порозі 30-річчя, Леонардо да Вінчі написав міланському правителеві листа, де наводив причини, чому мусить отримати роботу. Він вважався у Флоренції доволі успішним живописцем, але не завжди міг виконати замовлення вчасно й шукав нових обріїв. У перших десяти абзацах Леонардо вихваляється своїми навиками інженера: зокрема може розробити міст, канал, гармату, броньовану колісницю чи публічну будівлю. І лише в одинадцятому абзаці, наприкінці листа, додає, що він іще й художник. «Так само і в живописі я можу зробити все потрібне», – писав він.

Моя улюблена цікавинка із записників Леонардо — це списки того, що потрібно зробити, адже вони аж іскрять від його допитливості. Наприклад, у 1490-ті в Мілані він уклав список того, що хоче довідатися за день. Перший запис: «Обміряй Мілан і його передмістя». Інший рядок переліку засвідчує, що в того була практична мета: «Намалюй Мілан». Інші пункти вказують, що Леонардо невтомно шукав радників: «Попроси наставника арифметики показати, як виконують квадратуру трикутника... Спитай Джанніно-Бомбардира, як мурована феррарська вежа... Спитай Бенедетто Портінарі, завдяки чому у Фландрії ходять по кризі...». Він ненаситний.

Леонардо да Вінчі інколи помилково називають «да Вінчі», ніби це його прізвище, а не описова конструкція «з Вінчі». Щоправда, це не такий страшний переступ, як заявляють пуристи. За життя Леонардо італійці почали унормовувати й фіксувати спадкові прізвища, і значна їх частина – скажімо, Дженовезе чи Ді Капріо – походить від назв міст. І сам Леонардо, і його батько П’єро часто додавали до імені примітку «да Вінчі». Коли Леонардо переїхав до Мілана, його друг, придворний поет Бернардо Беллінчоні, на письмі називав його «Леонардо Вінчі, флорентієць».

У записниках Леонардо лишилося чимало сентенцій, що прославляють життя на природі й на самоті. «Полиште родину і друзів, ідіть через гори й долини на природу, – наставляв він тих, хто мріє стати художником. – На самоті кожен сам собі господар». Ці романтичні похвали сільському життю доволі привабливі для прихильників образу самотнього генія. Але й вони просякнуті фантазією. Протягом більшої частини своєї кар’єри Леонардо жив у Флоренції, Мілані та Римі, у велелюдних осередках творчості й торгівлі, зазвичай в оточенні учнів, друзів і покровителів. Він украй рідко виїжджав на природу на тривалий період усамітнення. Його, як і багатьох художників, надихало товариство людей із розмаїтими зацікавленнями, і він, суперечачи собі, у записниках заявляв: «Малювати в товаристві – значно краще, ніж на самоті».

Леонардо був шульгою і писав справа наліво, а ще кожну літеру виписував задом наперед. «Написане можна прочитати тільки за допомогою дзеркала», – стверджував Вазарі. Дехто припускає, що Леонардо виробив такий шифр, щоб тримати свої записи в таємниці, але це неправда: їх і без дзеркала можна прочитати. Він писав саме так, щоб, пишучи лівою рукою, не розмазувати чорнила. Те, що Леонардо був шульгою, вплинуло й на його манеру малюнка. Він не лише писав справа наліво, а й малював, щоб не розмазувати рукою ліній. У більшості художників штрихи нахилені вгору й направо, ось так: ////. Натомість рухи Леонардо впізнавані, бо лінії починаються з правої нижньої точки й рухаються вгору й наліво, ось так: \\\\. У цього є певні плюси: властиве шульгам штрихування підтверджує, що малюнок справді належить Леонардо.

Батько Леонардо належно оцінив багату синову уяву і здатність поєднати мистецтво із чудесами природи, а в одному випадку навіть мав із того зиск. Селянин із Вінчі виготовив маленький дерев’яний щит і попросив П’єро відвезти до Флоренції, де його розпишуть. П’єро доручив це завдання Леонардо, а той вирішив намалювати страхітливого вогнедишного дракона, що харкає отрутою. Щоб малюнок вийшов реалістичний, хлопець зібрав справжніх ящірок, цвіркунів, змій, метеликів, коників і кажанів. «Він старанно працював над [картиною], попри надзвичайний сморід у кімнаті від подохлих тварин: така велика була любов його до мистецтва», – писав Вазарі. Коли П’єро нарешті прийшов забрати роботу, то сахнувся від зображення, яке у тьмяному світлі видалося йому справжнім чудовиськом. П’єро вирішив лишити цей твір собі, а селянинові купив інший щит. «Після того месер П’єтро [П’єро] продав у Флоренції щит Леонардо якимсь купцям за сто дукатів, а незабаром він потрапив до герцога Міланського, якому ті купці перепродали його за триста дукатів».

Робота над церемоніями й виставами на замовлення роду Медічі становила суттєву частину обов’язків художників та інженерів із флорентійських боттег, і Леонардо така праця тішила. Наприклад, чимало пристроїв, такелажу й важелів, які Леонардо малював у записниках – це, підозрюю, театральне обладнання, яке він бачив чи уявляв. Флорентійські імпресаріо створювали винахідливі механізми, відомі як ingegni, щоб змінювати декорації, пересувати карколомний реквізит і перетворювати статичну сцену на живу картину. Так само й частина літальних апаратів у записниках Леонардо, імовірно, задумувалася на догоду театральній публіці. На подібних сторінках є нотатки про те, як скерувати на сцену промені світла, і намальовано систему блоків, яка дає змогу підняти акторів. Герої чи реквізит у флорентійських виставах часто підносилися на небо чи зависали в повітрі, як під дією чарів.

Ефект сфумато – серпанку, що згладжує чіткі контури, – став візитівкою Леонардо. Альберті у своєму нарисі про живопис радив обводити контури лініями. Натомість Леонардо сумлінно споглядав реальність і зауважив, що роздивляючись тривимірні об’єкти, ми не бачимо чітких ліній. «Пиши так, щоб було видно серпанок, а не грубі контури та профілі, – радив він. – Коли зображаєш тіні з розмитими краями, не роби їх різкими й чітко визначеними, бо інакше робота виглядатиме дубовою». Це у Верроккйо янгол виглядає дубовим. А в Леонардо – ні.

Коли Леонардо хотів намалювати якусь людину, спершу він вирішував, який соціальний стан вона представляє чи які емоції має – зі шляхти вона чи з плебсу, весела чи сувора, стурбована чи безжурна, стара чи молода, дратівлива чи спокійна, добра чи зла. Визначившись, він рушав до місць, де, як знав, збиралися такі люди, і спостерігав за їхніми обличчями, манерами, вбранням і жестами; а знайшовши те, що відповідало його меті, занотовував потрібне у книжечці, яку завжди носив на поясі.