Книжка тижняЯким був Ейнштейн? 15 епізодів з його біографії, яку написав Волтер Айзексон

Іноді Ейнштейн виходив погуляти сам, що неодмінно загрожувало пригодами. Одного разу хтось подзвонив в Інститут і спитав такого-то декана. Секретарка відповіла, що декан зараз говорити не може. Тоді чоловік якось нерішуче спитав домашню адресу Ейнштейна. Йому відповіли, що Інститут не розголошує домашніх адрес професорів. Чоловік перейшов на шепіт: «Будь ласка, не кажіть нікому — я і є професор Ейнштейн. Я йду додому, але забув, де він».

Про цей епізод розповів син декана, але цілком може бути, що це літературне перебільшення, як і багато інших історій про забудькуватого Ейнштейна. Йому так пасував образ замріяного професора, що він усіляко його культивував, однак зерно правди в ньому є. Якось під час урочистого обіду, влаштованого на його честь, Ейнштейн так занурився в роздуми, що дістав блокнот і почав виводити рівняння. Коли його представляли, гості підвелися і зааплодували. Дукас сказала Ейнштейну, що треба встати. Він підвівся, побачив, що люди аплодують і теж почав радісно аплодувати. Дукас довелося знову втрутитися і пояснити, що всі аплодують Ейнштейну.

Петер Бакі охоче возив Ейнштейна по околицях і згодом написав спогади про ці дні. З них постає цікавий портрет зрілого Ейнштейна — трохи ексцентричного, але простого й щирого. Приміром, Петер згадує, як вони їхали в його кабріолеті й потрапили під несподіваний дощ. Ейнштейн зняв капелюха і сховав його під плащ. А на здивований погляд Петера відповів:

— Волосся вже не раз намокало, а скільки разів уміє намокати капелюх, я не знаю.

Невдовзі Ейнштейн став місцевою легендою, хоча в образі добродушного забудькуватого професора була чимала доля правди. Він ніколи не втрачав гумору; поринав у свої думки так глибоко, що ходив по місту, мов сновида, нічого довкола не помічаючи; допомагав дітям робити домашнє завдання; рідко причісувався і забував надягати шкарпетки. Ейнштейн був людиною самоіронічною, так що цей образ цілком його влаштовував. Він жартував: «Я тут ніби легендарний старець, відомий здебільшого тим, що не носить шкарпеток. Мене демонструють в урочистих випадках, як місцеву екзотику». Недбала зовнішність демонструвала простоту Ейнштейна й водночас засвідчувала його бунтарство. «Я вже в тому віці, що можу дозволити собі не зважати, коли хтось каже, що треба носити шкарпетки», — зізнався він сусіду.

Він пізно почав говорити. «Мої батьки так хвилювалися, що звернулися до лікаря», — згадував Ейнштейн. Та навіть коли малий, десь після двох років, опанував слова, у нього склалася дивна звичка: перш ніж сказати слово, він промовляв його про себе, прошіптував, аж поки не виходило так, що можна було сказати вголос. Через це служниця називала його «der Depperte», «тупенький», а родичі вважали хлопчика «майже відсталим». Молодша сестра, яка Альберта обожнювала, згадувала, що «кожне його речення, незалежно від того, наскільки воно просте чи складне, він спершу промовляв про себе, ворушачи губами». Родина, за її словами, дуже переживала: «Мова давалася йому так важко, що всі боялися, що він ніколи не заговорить».

Якось Альберт лежав у ліжку хворий, і батько приніс йому компас. Хлопчика так схвилювали містичні властивості компаса, що він відчув, як тіло дрижить і холодіє. Через усе життя він пронесе відчуття цього дива — стрілкою рухала якась невидима сила, а не фізичний механізм. «Я досі пам’ятаю, принаймні мені так здається, що компас вразив мене до глибини душі, — не раз згадував Ейнштейн цей епізод. — У цих речах ховалася якась важлива таємниця». Деніс Овербай у книжці «Закоханий Ейнштейн» написав: «Це хрестоматійна історія — маленький хлопчик вражений невидимим порядком, який ховається за хаосом видимого світу». Цю саму історію розказано у фільмі «iq» — Ейнштейн у виконанні Вальтера Матау носить на шиї компас. На ній побудовано сюжет дитячої книжки Суламіф Опенгейм «Врятуємо компас Альберта» (свекру авторки цю історію розповів сам Ейнштейн у 1911 році). Малого Альберта заворожило те, що стрілка компаса підкоряється невидимому полю. Шукаючи способів описати закони природи, він і в дорослій науці віддаватиме перевагу польовим теоріям. Вони за допомогою спеціального математичного апарату — скалярів, векторів, тензорів — описують, як умови в конкретній точці простору впливають на матерію і поле. Приміром, у гравітаційному й електромагнітному полях існують сили, які діють на частинку в будь-якій точці простору, а рівняння теорії поля описують, як вони міняються під час руху. На початку великої статті 1905 року про спеціальну теорію відносності Ейнштейн розглядає властивості електричного й магнітного полів; загальна теорія відносності спирається на рівняння гравітаційного поля; а на схилі років Ейнштейн уперто виводив нові рівняння поля, сподіваючись знайти остаточну «теорію всього». Як завважив історик науки Джеральд Голтон, Ейнштейн вважав «класичне поняття поля найбільшим внеском у сам дух науки».

Зухвала вдача Ейнштейна зіпсувала стосунки із Жаном Перне, ще одним професором фізики, який керував у Політехніці лабораторними роботами студентів. За початковий курс фізичних експериментів Перне поставив Ейнштейну «одиницю» і тим самим увійшов в історію. Таку оцінку Ейнштейн не останньою чергою заслужив тим, що рідко з’являвся на заняттях. Перне напише на нього доповідну, і в березні 1899 року Ейнштейн отримав від директора офіційну догану «за нехтування фізичним практикумом».

— Чому ви обрали фізику, — якось спитає Перне, — а не медицину чи юриспруденцію?

— Бо для цього в мене ще менше талантів, — відповів Ейнштейн. — Чому б мені не спробувати себе бодай у фізиці?

Друзі дивувалися, що такий чуттєвий і вродливий чоловік, як Ейнштейн, здатний закохати в себе майже будь-яку жінку, знайшов собі якусь миршаву кульгаву сербку, ще й схильну до меланхолії. Однокурсник якось сказав йому: «Мені не вистачило б сміливості одружитися із жінкою, якщо вона не абсолютно здорова». Ейнштейн відповів: «Але в неї такий приємний голос».

Матері Ейнштейна дуже подобалася Марі Вінтелер і вона була не в захваті від чорнявої інтелектуалки, яку вибрав її син. «Ваша фотографія таки справила враження на мою стареньку, — писав Ейнштейн Мілеві з Мілана на весняних канікулах 1899 року. — Поки вона її уважно розглядала, я сказав з найглибшою симпатією: «Так, вона дуже розумна». Я вже вислухав із цього приводу чимало кпинів».

Ейнштейн не хотів, щоб його могила стала об’єктом нездорового поклоніння, і наполіг, щоби прах розвіяли. Але одну частину тіла кремації не піддали. У результаті чотири десятиліття мозок Ейнштейна виконував роль естафетної палички у фантасмагоричній драмі, яка іноді перетворювалася на чорну комедію.

Через кілька годин після смерті Ейнштейна патологоанатом принстонської лікарні Томас Гарві почав стандартну процедуру розтину. Лікар походив із сім’ї провінційних квакерів і ясних поглядів на життя і смерть не сповідував. У кінці він узяв хірургічну пилку, відкрив череп і вийняв мозок. Зашиваючи тіло, Гарві, нікого не питаючись, вирішив мозок Ейнштейна приберегти.

Наступного ранку в одній принстонській школі вчителька спитала п’ятикласників, які новини вони чули. «Ейнштейн помер», — першою відповіла дівчинка, але увага класу моментально перемкнулася на тишка з останньої парти, який сказав: «Мій тато взяв його мозок».

Іноді Ейнштейн, особливо коли приїжджав у Нью-Йорк сам, зупинявся в Леона Вотерса, власника фармацевтичної компанії, з яким познайомився в Пасадені. Якось він здивував Вотерса, заявившись без піжами і халата. «Я лягаю спати в тому вигляді, у якому мене задумала природа», — сказав Ейнштейн, але перед сном попросив олівець і блокнот.

Ейнштейн був людиною ввічливою, до того ж любив славу, — це заважало йому відмовляти художникам і фотографам. Якось на вихідні у квітні 1935 року він зупинився у Вотерса і позував двом художникам в один день. Спершу для дружини ребе Стівена Вайза, хоч про її художні таланти наука нічого не знала. На питання, навіщо він це робить, Ейнштейн відповів: «Бо вона мила жінка».

На стінах, як завжди, висіли портрети Максвела і Фарадея. Ще був портрет Ньютона — якось він зірвався з гачка й упав. Компанію їм складав новий герой Ейнштейна — Махатма Ганді; тепер політика захоплювала його так само, як наука. Стіну також прикрашав узятий у рамку сертифікат, який підтверджував, що його власник — член Бернського наукового товариства. Так Ейнштейн жартував — жодних інших дипломів і нагород у кабінеті не було.

Крім «виводку жінок» у будинку роками жили інші домашні тварини: папуга Бібо, який постійно потребував уваги ветеринара; кіт на ім’я Тигр; білий тер’єр Чіко, який дістався Ейнштейнам від сім’ї Бакі. Чіко іноді завдавав клопотів. Ейнштейн пояснював: «Це дуже кмітливий пес. Він співчуває мені через те, що я отримую так багато листів. І тому кидається на листоношу».

Крім анекдотів про замріяного Ейнштейна, є багато історій в жанрі «Ейнштейн і діти» — зазвичай у них фігурують маленькі дівчатка, яким він допомагав з домашніми завданнями. Найвідоміша — історія про восьмирічну сусідську дівчинку на ім’я Аделаїда Делонг. Якось вона подзвонила у двері і попросила допомогти їй розв’язати задачку з математики. Щоб задобрити дідуся Ейнштейна, дівчинка принесла тарілку домашньої помадки. «Заходь, — сказав Ейнштейн. — Думаю, ми її розв’яжемо». Він пояснив дівчинці, як підійти до задачки, але змусив саму її розв’язати. В обмін на помадку Аделаїді дали печива.

Потім вона приходила ще кілька разів. Дізнавшись про це, батьки дівчинки почали було вибачатися, але Ейнштейн їх зупинив: «Не варто. У вашої дитини я навчився не менше, ніж вона в мене». Коли він розповідав цю історію, його очі блищали: «Дуже хитра дівчинка. Уявляєте, вона хотіла підкупити мене солодощами».

Ще Ейнштейн допоміг п’ятнадцятирічному Генрі Росо з Принстонської середньої школи. Йому загрожувала погана оцінка з журналістики, аж тут учитель пообіцяв, що поставить «відмінно» тому, хто зуміє взяти інтерв’ю в Ейнштейна. Тож Росо заявився на Мерсер-стрит, але далі порога його не пустили. Коли хлопець ні з чим плівся додому, молочник підказав йому хорошу ідею: щоранку о 9:30 Ейнштейн іде однаковим маршрутом. Одного дня Росо втік з уроків, заступив на спостережний пункт і заговорив з Ейнштейном, коли той проходив поруч.

Хлопець був такий збентежений, що не міг придумати запитання — можливо, тому й відставав з журналістики. Ейнштейн зглянувся над ним і сам запропонував ставити питання. Але не про нього самого, а, наприклад, про математику. Росо вистачило кмітливості не заперечувати. «Я побачив, що природу влаштовано дивовижним способом, і зрозумів, що наше завдання — з’ясувати її математичні закони. Віра в це допомагала мені все життя», — розповів Ейнштейн про своє ставлення до навчання, коли йому було п’ятнадцять років. За інтерв’ю Росо поставили «відмінно», однак виникла інша проблема. Він пообіцяв Ейнштейну, що їхня розмова з’явиться тільки у шкільній газеті, а її без дозволу передрукувала трентонська газета, а потім газети по всьому світу. Так хлопець отримав ще один урок журналістики.