Яка частка людей у світі живе в злиднях? Скільки сучасних дітей вакциновано? Скільки років навчаються дівчата з бідних країн? Інформація про ці факти постійно циркулює навколо нас, але навіть високоосвічені люди відповідають на них неправильно. Очевидно, причина не в поінформованості чи інтелекті. Усе це – ірраціональне мислення та драматичні інстинкти, що примушують людей згущувати фарби.

У книжці Ганс Рослінг * із допомогою співавторів Уля Рослінга та Анни Рослінг-Рьонлюнд* показує помилки нашого сприйняття, дає інструменти, щоб розпізнати невиправдані узагальнення, заспокоїти ірраціональні страхи та сприймати життя на підставі фактів.

* Ганс Рослінг – професор, доктор медицини, радник ВООЗ та ЮНІСЕФ, співзасновник організації «Лікарі без кордонів» у Швеції та фундації Gapminder. Спікер TED. Входить до 100 найвпливовіших людей у світі за версією журналу Time (2012). Помер у 2017 році.

* Уля Рослінг та Анна Рослінг-Рьонлюнд – спізасновники фундації Gapminder. Розробники програми для візуалізації даних Trendalyzer, яку придбав Google.

 Можна було б просто назвати цю книжку «оптимістичною». Але це не зовсім точно: оптимізм частково межує з наївною вірою в те, що «все буде добре». «Фактологія» ж не зовсім про це. Так, Ганс Рослінг показує нам, що все буде значно краще, аніж ми думаємо. Але у своїх тезах він спирається не на безпідставну впевненість, а на факти. Він бачить, як розвиваються технології, як освіта й медицина стають доступнішими, як зменшується рівень дитячої смертності й авіакатастроф. Він бачить прогрес і завдяки йому вірить, що подальший розвиток також можливий. Це не оптимізм, а, за словами Рослінга, посибілізм, що ґрунтується на фактах, раціональності й конструктивності.

Але це спирання на факти не передбачає цілковите занудство й мудрування. Навпаки: Рослінг оповідає історії, кепкує із себе, розширює наші межі сприйняття й несвідомо робить усе, щоб ми не відривалися від книжки до останньої сторінки, а свідомо – щоб змінювали власний світогляд.

Вікторія Кравчук

редакторка

Люди постійно інтуїтивно звертаються до свого бачення, коли замислюються, думають, здогадуються про щось або щось вивчають про світ. Отже, якщо уявлення про світ викривлене, то і всі здогадки будуть систематично неправильними. Але причиною такого задраматизованого світогляду є не просто застарілість інформації. Навіть якщо в людей є доступ до найновіших даних, вони все одно сприймають світ неправильно. І я переконаний, що це не через лиховісні медіа, пропаганду, неправдиві новини чи неправильні факти. Задраматизований світогляд дуже важко зруйнувати, оскільки він пов’язаний із тим, як працює наш мозок.

Мозок сучасної людини – це результат мільйонів років еволюції. Ми тісно пов’язані з інстинктами, які допомагали нашим предкам виживати невеликими групами мисливців і збирачів. Наш мозок часто перестрибує до висновків, не витрачаючи часу на міркування, що колись дозволяло нам уникати нагальної небезпеки. Ми цікавимося плітками і драматичними історіями, які колись слугували чи не єдиним джерелом новин і корисної інформації. Наші організми вимагають цукру та жиру, які, коли їжі не вистачало, були джерелом енергії. У нас є багато інстинктів, які тисячі років тому були корисними, але зараз ми живемо в зовсім іншому світі. Тяга до цукру та жиру робить ожиріння однією з найбільших проблем у сучасному світі. Так само наше швидке мислення і звичка усе перебільшувати – наші драматичні інстинкти – викликають помилкові уявлення та є причиною задраматизованого світогляду.

Жодна людина не має достатнього розумового потенціалу, щоб сприйняти всю інформацію, що є у світі. Питання полягає в тому, яку частину цих даних ми обробляємо і як її обираємо. А яку частину ігноруємо? Інформація, яка сприйматиметься й оброблятиметься насамперед, – це історії, які звучать найдраматичніше. Уявіть, що в нас є щит, такий собі фільтр уваги, між світом і мозком. Цей фільтр уваги захищає від шумів світу: без нього нас постійно бомбардуватиме така кількість інформації, що ми будемо паралізовані від перевантаження. Тепер уявіть, що в цьому фільтрі є дірки інстинктів. Більша частина інфопотоку не проходить, але ці щілини впускають частину відомостей, які зачіпають наші драматичні інстинкти. І, таким чином, ми звертаємо увагу лише на інформацію, яка «подобається» нашим драматичним інстинктам, а дані, що «не підходять», ігноруємо.

Більшість людей живе у країнах не з низьким рівнем доходу і не з високим. Ідеться про країни із середнім рівнем доходу. Цієї категорії взагалі не існує в розділеному світосприйнятті, але насправді вона є. І там мешкає 75% усього людства. Так, на місці так званого розриву. Тобто якщо сказати інакше, ніякого розриву не існує. Якщо об’єднати країни із середнім і високим рівнями доходу, це становитиме 91% усього людства, і більшість із них інтегрувалася у світовий ринок і досягла суттєвого прогресу на шляху до гідного життя.

Люди схильні до двоїчного мислення, базової потреби розділяти все на дві ледве не протилежні групи, між якими – порожнеча. Ми обожнюємо дихотомію. Добро проти зла. Герої проти злодіїв. Моя країна проти решти. Розподіл світу на дві протилежні сторони – це так просто й інтуїтивно, а також так драматично, оскільки вказує на наявність конфлікту. І ми це робимо без роздумів, повсякчас. Інстинкт розриву примушує нас вигадувати розподіл там, де насправді є плавний перехід, різноманіття, бачити різницю там, де є взаємопроникнення і схожість, відчувати конфлікт там, де насправді є згода.

Природно ми схильні надавати як приклад крайні випадки, оскільки вони краще запам’ятовуються та згадуються. Наприклад, якщо ми думаємо про глобальну нерівність, то, з одного боку, згадуємо історії з новин про голод у Південному Судані, а з другого – пам’ятаємо про своє комфортне життя. Історії про крайнощі привабливі та провокативні – вони швидко запускають наш інстинкт розриву. Але такі ситуації вкрай рідко приводять до розуміння. Завжди будуть найбагатші й найбідніші люди, найжорстокіші й найлюдяніші режими. Але існування екстремумів нічого не пояснює. Більшість усе одно перебуває посередині, і це вже зовсім інша історія.

Зараз так легко довідуватися про все погане, що стається у світі. Набагато важче дізнаватися про хороші явища: мільярди покращень і вдосконалень, про які ніде не повідомляють. Зрозумійте мене правильно: я не кажу про звичайні позитивні новини, які могли б збалансувати негатив. Я говорю про фундаментальні вдосконалення, які змінюють світ, але вони надто повільні, надто фрагментарні або надто малі, щоб стати новиною.

Розв’язання проблеми полягає не в тому, щоб урівноважити негативні новини позитивними. Це може лише спричинити створення самообманного, втішного упередження, яке призведе до зовсім іншого результату. Найкращим варіантом буде переконати людину тримати в голові дві думки одночасно. Подумайте про світ як про недоношену дитину, що утримується в інкубаторі. Стан здоров’я такої дитини вкрай поганий. За тиждень дитині стає набагато краще. Усі показники вже значно стабільніші, вона почувається дедалі ліпше, але все одно має залишатися в інкубаторі, оскільки здоров’я все ще перебуває у критичному стані. Хіба вислів «стан покращується» означає, що все чудово, ми можемо заспокоїтися й не хвилюватися? Звичайно, ні. Отже, це одночасно і погано, і краще. Саме так нам треба думати про нинішній стан світу.

Коли ви чуєте щось жахливе, щоб заспокоїтися, запитайте себе: «Якби це була вагома позитивна подія, чи розповіли б мені про неї? Навіть якби йшлося про сотні суттєвих покращень, чи почув би я про них? Чи хтось колись розкаже мені про дітей, які не потонули? Чи можу я побачити завдяки пресі, як зменшується рівень дітей, що втопилися чи померли від туберкульозу?». Пам’ятайте про те, що позитивні зрушення відбуваються дуже часто, але повідомлення про них вас так і «не знаходять». Ви самі маєте їх шукати. Завдяки таким нагадуванням ви отримаєте захист, який допоможе вам і вашим дітям щодня дивитися новини та не впадати в депресію.

7 жовтня 1975 року. Я гіпсував руку пацієнтові, коли в кабінет увірвалася медсестра й вигукнула, що розбився літак і гелікоптер от-от привезе поранених. Я працював молодшим лікарем у відділенні швидкої допомоги у шведському приморському містечку Гудіксвалль лише п’ятий день. Усі старші лікарі були внизу в їдальні, а ми з медсестрою відчайдушно шукали теку з інструкціями на випадок надзвичайної ситуації. У цей час почулися звуки гелікоптера. Ми удвох мали впоратися з усім самотужки. За кілька секунд внесли чоловіка в темно-зеленому комбінезоні й камуфляжному жилеті. Його руки і ноги сіпалися. «Епілептичний напад», – подумав я. Треба зняти одяг. Якщо із рятівним жилетом я легко впорався, то з комбінезоном були проблеми. Він виглядав так, наче скафандр, на ньому було безліч міцних блискавок. Байдуже, як я старався, та так і не міг знайти блискавку, щоб розстібнути його. Щойно я усвідомив, що така уніформа може належати військовому пілоту, помітив на підлозі калюжу крові.

– Він стікає кров’ю! – заволав я. Я знав, що із такою кровотечею він помре за кілька секунд, але на ньому все ще був комбінезон, а я так і не знайшов, як його зняти. Я схопив ножиці-кусачки для гіпсу й вирішив розрізати тканину.

У той самий час закричав до медсестри:

– Чотири пакети крові. Перша негативна. Негайно!

Потім я закричав до пацієнта:

– Де боляче?

– Яаже шииша... на адьєжиижа... – почув у відповідь.

Я не зрозумів ані слова, але мова нагадала російську. Я подивився в очі цій людині і сказав чітким голосом:

– Всьо тіхо, товаріщ, швєдская больніца, – що означало «усе добре, ви у шведській лікарні».

Я ніколи не забуду той погляд, сповнений паніки, який викликали мої слова. Страшенно наляканий, він дивився на мене й намагався щось пояснити:

– Вавдфор папратарйенйї рисскамемемйє ей...

Я дивився в його очі, переповнені жахом, і раптом усвідомив: мабуть, це пілот російського винищувача, якого збили на шведській території. Це означає, що Радянський Союз напав на нас. Почалася Третя світова війна! Страх паралізував мене.

На щастя, у цю мить зайшла старша медсестра, Бірґітта, яка повернулася з обіду. Вона вихопила у мене з рук кусачки для гіпсу й зашипіла:

– Не чіпайте комбінезон. Це антигравітайційний костюм повітряних сил, він коштує 10000 шведських крон. І, будь ласка, зійдіть із рятувального жилета. Ви стоїте на кольоровому картриджі, і через нього вся підлога червона.

Бірґітта повернулася до пацієнта, спокійно зняла з нього антигравітаційний комбінезон і загорнула його в кілька ковдр. Тим часом вона говорила з ним шведською:

– Ви перебували у крижаній воді 23 хвилини, і через це вас колотить. Саме тому ми не можемо зрозуміти, що ви говорите.

Пілот шведських повітряних сил, який вочевидь потрапив в аварію під час звичайного польоту, слабо усміхнувся до мене. Кілька років тому я спілкувався з ним і з полегшенням дізнався, що він нічого не пам’ятає з тих перших хвилин у відділенні швидкої допомоги. Але мені навряд чи вдасться колись забути той досвід. Я назавжди запам’ятав свої цілковито неправильні висновки. Я все перевернув догори дриґом, а насправді росіянин виявився шведом, мир не перетворився на війну, епілептичний напад був простим переохолодженням, а «кров» вилилася з ампули з фарбою, зашитої в рятувальному жилеті. Але тоді все здавалося мені таким переконливим.

Коли ми боїмося, то не здатні бачити речі такими, як вони є. Я був молодим лікарем, який зіткнувся зі своїм першим надзвичайним випадком. До того ж мене завжди лякала перспектива Третьої світової. У дитинстві мені часто снилися про це кошмари. Я прокидався і біг до ліжка батьків. І заспокоювався лише тоді, коли тато вкотре повторював деталі нашого плану: ми беремо велосипедний причеп-намет і їдемо жити в ліс, де багато чорниці. Через нестачу досвіду й першу позаштатну ситуацію моя уява швидко розгорнула найгірший сценарій. Я бачив не те, що хотів, а те, що боявся побачити. Мислити критично завжди важко, і майже неможливо, коли вам страшно. У мозку, окупованому страхом, немає місця фактам.

 Вартість:

 «НАШ ФОРМАТ» (українською)

   друкована: 195 ₴