Книжка тижняВічні питання: «Гірка правда про стосунки» Ніла Штрауса

The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати, і публікує уривок.

«Гірка правда про стосунки» Ніла Штрауса * – це щира розповідь про життєві кризи, які звалилися на автора через власну поведінку. Штраус досліджує питання, які хвилюють усіх чоловіків і жінок. Чи природно все життя зберігати вірність одній людині? Чи можуть альтернативи моногамії поліпшити стосунки й принести більше щастя? Що притягує нас до партнерів, яких ми обираємо? Чи можемо ми зберігати пристрасть і романтику впродовж тривалого часу?

* Ніл Штраус – американський письменник, журналіст і блогер. Публікується в журналі Rolling Stone і газеті New York Times.

Я пройшов через усе – гареми, комуни, свінгерство, пуджі, оргії. Але все ж таки не до кінця. Звідтоді, як звільнився від кайданів моногамії, я перебував у пошуках сексуальної свободи – і можна сказати, що майже знайшов її. Але жодного разу я не давав своїй партнерці хоча б відносної свободи. І хоч я не змушував нікого жити за моїми правилами, нікого не зв’язував обіцянками й не залякував, ситуації ніколи не складалися самі по собі. І в певному сенсі я був за це вдячний.

Та реальність наздогнала мене й повідомила новину: свобода – це не тільки вечірки. Ти можеш отримати свій шматочок торта, їсти його й певний час не ділитися ні з ким, але одного дня тобі доведеться це зробити.

Ми із Сейдж завітали до затишного тапас-ресторанчика в Лос-Анджелесі разом із моїми колишніми товаришами по комуні Лоуренсом та Леа, а також ще з трьома приятелями Сейдж з її курсів акторської майстерності. Хостес провела нас до великого круглого столу, що нагадав мені стіл Корі Фельдмана в його готельному номері. Я сів біля Леа та Лоуренса; двоє хлопців з курсів Сейдж розсмістилися по колу.

Сейдж підійшла до столу останньою, задоволено щось наспівуючи собі під ніс. На ній були білі шорти й туго натягнутий чорний топ із короткими рукавами. Вона не просто йшла, а неначе пливла.

Дівчина шукала вільного місця біля мене і здалася засмученою, коли його не виявилося. Сіла навпроти, біля третього її знайомого з курсів. Він – височенний кучерявий брюнет із білосніжними зубами; таких я ще зроду не бачив. Хлопець назвався Дональдом.

У мене ще ніколи не було знайомих на ім’я Дональд – більшість людей, як правило, скорочують його й називають себе «Дон», якщо, звичайно, не є містечковими театралами, переконаними, що вони стануть колись відомими акторами в Голлівуді. Ця думка формується в моїй голові до того, як я намагаюся її зупинити. Разом з нею приходить ворожість. І, мабуть, це можна пояснити ще й тим, що як тільки Дональд назвав себе, його рука зручно розташувалася на спинці стільця Сейдж і вони почали захоплено теревенити.

Я спробував зрозуміти свої емоції – ревнощі, невпевненість у собі, заздрощі – та відпустити їх. Звідтоді, як ми почали зустрічатися, Сейдж бачила, принаймні, двадцять різних жінок, які встромляли язика мені до рота, тому найменше, що я можу зробити, – це дати їй можливість насолоджуватися дуже щирою увагою Дональда.

– То що змусило вас вирішити створити відкриті стосунки? – питаю в Лоуренса та Леа, сподіваючись отримати якісь поради, а також намагаючись відволіктися.

– Я раніше вже був у моногамному шлюбі, й нічого доброго з цього не вийшло, – каже Лоуренс. – Весь той час, що ми були разом, я був вірним їй. Але я відчував фізичний біль від того, що не можу сповна насолодитися цим аспектом життя. Коли цей період завершився, я вирішив, що більше ніколи на таке не піду.

– Пам’ятаю, що ти був дуже переконаний у своїх поглядах з того самого дня, коли вирішив стати немоногамним, – звертається до нього Леа. – Не було жодного випадку, коли я могла б подумати, що можу переконати тебе мати моногамні стосунки. Ти чітко дав мені зрозуміти: або так, або ніяк. І мої почуття до тебе бути достатньо сильними, щоб спробувати це.

Кутиком ока стежу за рукою Дональда. Вона вже не на спинці стільця Сейдж, а на її плечі.

– Ти колись ревнуєш Лоуренса? – питаю я Леа.

– Я б не сказала, що це ревнощі; швидше, це якась невпевненість у собі та параноя...

Офіціант ставить на стіл наші замовлення, водночас оцінюючи Сейдж. Може, пізніше він отримає її номер. Раптом усі стали моїми суперниками.

– ... Але якоїсь миті щось у мені змінилось, і я почала сприймати Лоуренса як щиру людину, яка діє в моїх інтересах, та усвідомила, що моя невпевненість у собі була здебільшого пов’язана з дитячим страхом перед втратою близьких.

То може я зараз ревную, бо не почуваюся в цих стосунках упевнено? Побоююся, що Сейдж дозволила мені відкрити стосунки, бо мене їй було недостатньо, бо їй стало нудно зі мною або, що навіть гірше, її вабило до цього Дональда.

Ми ще тиждень тому ухвалили це рішення, але жоден з нас не був більше ні з ким. Усе, що ми робили, – це обговорювали своє ставлення до таких стосунків. Я сказав їй, що чесність дуже важлива для мене і що ми завжди повинні ділитися всім одне з одним. Вона сказала мені, що для неї дуже важлива повага, і її потреби завжди мають бути для мене на першому плані. Тому ми вирішили побудувати наші стосунки на чесності, свободі та повазі. Це саме те, чого я завжди хотів. І що мені найбільше в цьому подобається, – це відсутність правил, як і радив Пеппер, – лише керівництво до дії.

Але коли я бачу її з Дональдом, то з болем усвідомлюю, що в правил є й позитивний бік: вони встановлюють чіткі, фіксовані межі, що дають нам відчуття безпеки.

– Тобі сподобалося гуакамоле з хікамою? – питаю я Сейдж через стіл, намагаючись не втрачати з нею зв’язку. Але вона не чує. Може, через те, що інші двоє її приятелів із курсів почали голосну тупу гру-імпровізацію. Тому я повторюю запитання, але знову марно. Я почуваюся знехтуваним. Із моїм его відбувається те, чого я не в змозі контролювати.

Намагаюся зосередити увагу на тому, що каже Лоуренс:

– Якщо вона виходить з цього та каже, що зустріла іншого й хоче з ним поекспериментувати, я відповідаю, що вона – доросла людина й не потребує мого дозволу. Живемо за таким принципом: ми обоє дорослі люди й довіряємо одне одному, інакше ми не були б разом.

Думаю, я просто маю довіряти Сейдж. Але що, як він виявиться для неї більш привабливим? Чи можу я довіряти їй у такому разі? Напевне, в мене немає вибору.

– Добре, – відповідаю Лоуренсу, – то якщо я зараз відчуваю ревнощі, що мені робити?

Я ніколи не уявляв собі, що буду засмучений, якщо Сейдж захоче провести ніч з іншим хлопцем – якщо тільки я про це знатиму. Але насправді я почуваюся дивно, адже цей хлопець усього-на-всього поклав руку їй на плече.

Раптом я починаю розуміти хлопця з комуни, який намагався вбити мене.

– Якщо ти відчуваєш невпевненість у собі чи ревнощі, це твоя проблема, – відповідає Лоуренс. – Партнерка не має полегшувати твій стан – якщо, звичайно, не робить нічого ганебного чи кривдного. Я завжди намагався зрозуміти, що навіть якщо Леа закохається в іншу людину, це лише збагатить наші стосунки.

– І як це збагатить ваші стосунки?

– Подумай про це так: в тебе є любовний м’яз, і якщо ти його тренуватимеш, він підвищить твою здатність кохати. І ти можеш повернути цю енергію у ваші стосунки. Альтернативою цьому є мій шлюб, у якому я відімкнув свою здатність кохати, відчувати та займатися сексом для того, щоб зберігати Моногамність.

Можливо мені просто слід розширити своє обмежене сприйняття кохання, через яке мені здається нині, що Сейдж більше нема чого мені дати, і вона може просто піти. Погляди Лоуренса цілком логічні. Мабуть на певному рівні вимога від людини вірності в коханні – поведінка незрілої особистості, бажання розпещеної дитини бути єдиним об’єктом батьківської уваги, турботи й любові.

– Тож, – роблю висновок зі слів Лоуренса, – якщо вона щаслива, то не поїде додому й не сумуватиме, бо очистилася від цього?

– Точно. Коли ти потрапляєш в одну й ту саму ситуацію п’ятдесят чи сто разів, дуже скоро тобі вже не буде так страшно. Ти будеш упізнавати це відчуття і вже знатимеш, що має статися. У свої найгірші моменти я уявляю, як прив’язую себе до щогли, щоб сирени ревнощів не затягнули мене в море та не розбили об каміння. Ревнощі ні до чого доброго не приведуть. Якщо хтось схоче тебе покинути, то зробить це незалежно від того ревнуєш ти чи ні. Якщо чесно, то своїми ревнощами ти навіть можеш полегшити рішення партнерки піти.

Усе цілком розумно, тому я прив’язую себе до щогли та концентруюся на Лоуренсі й Леа. Однак коли приносять десерт, я більше не можу стримуватися. Я знову звертаюся до Сейдж:

– То як тобі флан?

Але вона повністю ігнорує мене, мовби я невидимка або говорю зовсім тихо. Дональд так низько нахилився до неї, що їхні обличчя майже торкаються одне до одного.

– А що ти зробив би, якби Леа переспала з хлопцем, який тобі здається мудаком? – питаю в Лоуренса.

– Якщо він мудак, то вона або щось інше отримує від нього, або ж сама це зрозуміє. Я не мушу з ним спати, тож це не моя проблема.

Уявляю, як завтра вранці я на самоті гулятиму пляжем, а Сейдж тішитиметься в ліжку з Дональдом та двома жінками, яких вона приведе до нього додому. Все моє тіло до кінчиків пальців охоплює дивне, неприємне відчуття.

Я думав, що навчуся контролювати себе й до цього моменту буду готовий. Але насправді я вперше відчував ревнощі, про які говорила мені Шама Гелена, – і які відчували до мене жінки в нашому будинку в Сан-Франциско.

Після вечері, коли ми збираємося йти, я підбігаю до Сейдж і питаю:

– Тобі сподобалася вечеря?

– Так, усе було чудово, – посміхається вона.

– Просто хочу переконатися, що тобі було зручно з Дональдом.

Сподіваюся, вона скаже, що їй було незручно, що просто говорила з ним із ввічливості.

Але ні.

– Так, мені дуже сподобалося з ним спілкуватись. У нас ніколи не було можливості поговорити на курсах.

– Добре.

Але це недобре.

Сейдж підходить до дверей, зупиняється та притуляється до стіни, нога граційно зігнута. Я обертаюся, щоб побачити, чи йде вона за мною, але вона не йде. Вона в позі німфи чекає, поки вийде Дональд. Мене мовби вдарили в живіт. Вона обрала його, а не мене.

Я зупиняюся на сходах між ресторанною залою і гардеробом, щоб побачити, чи не наздоганяє мене Сейдж. Але вона провалює цей таємний тест.