The Village Україна обирає найважливіші цитати з книжок, які щойно вийшли українською мовою.
Грудень 1976 року. Ямайка фактично на порозі громадянської війни, у гетто Кінгстона ллється кров. «Король реґі» Боб Марлі готується до грандіозного концерту за мир, покликаного зняти напругу в суспільстві. Група озброєних бандитів вдирається в його дім і поливає все вогнем... Довкола цього замаху, який сколихнув увесь світ і породив безліч чуток на десятиліття наперед, розгортається епічне полотно роману ямайського письменника Марлона Джеймса під провокаційною назвою «Коротка історія семи вбивств».
Це роман про історію замаху на музиканта Боба Марлі у 1970-х роках, заснований на реальних подіях, охоплює три десятиліття й переносить читача в найкримінальніші роки на Ямайці. Джеймс викладає англійську мову і творче письмо в одному з коледжів у Сент-Полі (США, штат Міннесота). У доробку письменника ще два романи – «John Crow’s Devil» (2005) і «The Book of Night Women» (2009). Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
Марлон Джеймс народився 1970 року в Кінгстоні, Ямайка. Лауреат низки престижних літературних премій, серед них – Букерівська премія за роман «Коротка історія семи вбивств» (2014).
«Коротка історія семи вбивств» – книжка наскрізь контраверсійна. У ній все тримається на протиставленні: райський острів і його пекельна реальність, набожність і брудна лайка, святобливе шанування Боба Марлі та його цілковите несприйняття. Перекладати її було водночас цікаво і складно. Роман, попри свою назву, зовсім не короткий. Складність посилювалася тим, що більшість героїв роману розмовляють ямайських сленгом, оповідь ведеться від першої особи, і таких осіб багато. Тож треба було передати специфіку мови кожного оповідача.
Зважаючи на обсяг книжки та насиченість твору соціокультурними реаліями, робота над перекладом тривала не один місяць. Деякі розділи роману, які, здавалося, вже готові, згодом суттєво перероблятися.
Рекомендуємо прочитати книжку тим, хто, як і ми, уявляв Ямайку лише як туристичну атракцію, де безперестанку звучить реґі та рікою ллється ром, – і цього там вдосталь, – але хоче дізнатися про неї ще й зворотний бік, бувши готовий читати, зокрема, і про насилля та сексуальні сцени, про шпигунів і наркодилерів, про думки живих і слова мертвих.
Анатолій та Людмила Хлівні
Перекладачі книжки
12 цитат про «Коротку історію семи вбивств»
У ямайців усе крутиться навколо «туди» або «сюди», «сюди» або «туди». Хоча з Копенгаґена туди не так просто втрапити. Крутишся вуличками, виробляєш віражі по ринку, і голова в тебе йде обертом уже від усього цього – дерев’яних прилавків з бананами, манго й акі, грейпфрутами і джекфрутами, платтячками з рюшечками та відрізами габардину для штанів, лотками з газетами та сигаретним папером, і при цьому в твоїх вухах постійно лунають ритми реґі (на радіо його не почуєш), тож і кліпнути не встигнеш – а ти вже майже проґавив Перший Провулок з Восьми.
Такі люди, як я, люблять побалакати, всі це знають. Ми спілкуємося зі Співаком, бо він теж охочий до розмов, і навіть коли бере гітару та видобуває з неї всілякі «ізми» й «азми», він все одно продовжує розмову. І навіть коли він римує «ізми» з «измами», то все одно чекає, коли ти йому щось на це скажеш, бо в нас же бесіда. Реґі – це не більш ніж розмова людини, її бесіда з іншими, обговорення, балачки про те про се, я б так сказав.
Мерці ніколи не перестають говорити. Можливо, через те що смерть – зовсім і не смерть: тебе нібито залишили в школі після закінчення занять, точніше, затримали після школи життя.
Мерці люблять лежати під живими з трьох причин: (1) більшість часу ми проводимо лежачи; (2) низ ліжка скидається на віко труни; але (3) там є вага, вага людини на ліжку, і в цю людину можна прослизнути, зробивши тіло важчим, а ще можна чути биття серця, споглядати, як воно пульсує, слухати шум ніздрів, коли легені проштовхують крізь них повітря, – і заздрити навіть коротесенькому живому подиху.
Мерці ніколи не перестають говорити, і живі інколи їх чують. Іноді, якщо вправно підловити сонного під час тріпотіння повіками уві сні, він може навіть відповісти тобі, і спілкуватиметься з тобою, – аж поки його дружина не дасть йому ляпанця по щоці.
Час не зупиняється. Ти бачиш, як він рухається, але сам ти, як і раніше, залишаєшся нерухомим – як картина з усмішкою Мони Лізи. На цих просторах розтяте триста років тому горло і смерть двохвилинної давності в дитячому ліжечку – означає те ж саме.
І я знаю ці відчуття, знаю, на що це схоже – коли тіло пролітає у вільному падінні весь шлях донизу, а ти хапаєшся за згустки пустоти і молиш один раз, тільки один-однісінький проклятий раз: «Господи Ісусе, сучий ти сину, зроби ж так, щоб за повітря можна було зачепитися!».
Живі чекають і дивляться, бо вони, дýрні, вважають, що мають час. А мерці навпаки – дивляться і чекають.
Ми дивимося й чекаємо. Двоє приносять у гето волини. Один показує м’ні, як ними користуватися. Хоча люди з гето звикли вбивати одне одного ще задовго до цього. Абичим – палицями, мачете, кухонними ножами, ножами для коління льоду, пляшками з-під содової. Вбивати через їжу. Вбивати через гроші. Іноді через те, що ’дному не сподобалося, як на нього глянув інший. Для вбивства розумних причин не тре’. Це гето. Розумні причини – це для багатих. А в нас тут суцільне безумство.
Проповідник каже: в житті кожного є порожнеча у формі Бога, але єдине, чим люди з гето можуть заповнити цю порожнечу, – це сама порожнеча.
Я політику ненавиджу. Ненавиджу хоча б тому, що, живучи тут, я змушена жити політикою. І нічого тут не вдієш. Якщо ти не живеш політикою, політика буде жити тобою.
Проблема Нью-Кінгстона в тому, що він дуже вже далекий від реґі. Я ніколи не мав цієї проблеми, коли зупинявся в центрі, де завжди кипіла музика – який-небудь джем-сейшн або концерт.