Книжка тижняМайкл Вулфф – «Вогонь і лють: всередині Білого дому Трампа»
Скандальна книжка про найбільш непередбачуваного президента США
The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати, і публікує уривок.
Книжка «Вогонь і лють: всередині Білого дому Трампа» за перший тиждень після виходу стала бестселером у США, розійшовшись мільйонним накладом. До того адміністрація 45-го президента Сполучених Штатів обіцяла подати на її автора, політичного журналіста Майкла Вулффа, до суду, щоб зупинити появу книжки. Відверта, без купюр ‒ «Вогонь і лють» перекладена понад тридцятьма мовами. Книжка, до якої увійшло понад 200 інтерв’ю, не лише розкриває політичні тонкощі, створює психологічний портрет Дональда Трампа, а й дає змогу оцінити рівень свободи слова в країні, де перші особи не бояться бути заскоченими зненацька.
Прочитавши цю книгу, ви зрозумієте, яким є світогляд Трампа, відчуєте його майже «на смак». Ви зможете самі проаналізувати механіку способу мислення президента, дізнаєтеся, з кого і з чого складається його найближче оточення, чому воно настільки нестійке і як відбувається взаємодія Трампа із зовнішнім світом загалом. Вулфф інтегрував у своє ґрунтовне журналістське розслідування найкращі принципи літературного жанру – він розкриває для читачів основних персонажів, які просто «вдерлися» до сучасної американської політики і спантеличили як американський, так і світовий істеблішмент. Біографії головних героїв подаються саме крізь призму їхнього способу мислення, що дає можливість змалювати чіткий психологічний та ідеологічний портрет кожного, а відтак під іншим кутом показати усю «психоделічність» того, що відбувається у президентській адміністрації США сьогодні. Ця книжка корисна не лише для тих, хто цікавиться Трампом і його Білим домом – описані в ній проблеми стосуються більшості країн світу, що потерпають від навали популізму, тож вона є просто must read для політологів, політичних експертів і всіх, хто хоче розумітися на сучасній світовій політиці та її трендах.
Максим Яковлєв
директор Школи політичної аналітики та доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Сини Дональда Трампа – 39-річний Дон-молодший та 33-річний Ерік – існували в нав’язаних батьком інфантильних відносинах із ним: ця роль турбувала їх, але вони прийняли її з професіоналізмом. Вони грали роль спадкоємців Дональда Трампа й осіб, «присутніх при ньому». Сам Трамп полюбляв час від часу зауважувати, що коли Бог роздавав мізки, його синам нічого не дісталося, бо вони сиділи в іншому кінці кімнати – але ж Трамп мав схильність знущатися з кожного, хто міг би бути розумнішим за нього. Їхню сестру Іванку, вочевидь, далеко не генійку від природи, призначили на роль «розумниці» в сім’ї, а її чоловік займався сімейними оборудками. Тому Дону та Еріку залишилися тільки доручення й адміністративна робота. Насправді брати виросли в досить компетентних керівників сімейної компанії (хай це й не означає нічого особливого), бо їхній татусь не мав достатнього терпіння, щоб керувати нею. Звісно, чимала частина їхнього робочого часу витрачалася на забаганки, проекти, рекламу та загалом спосіб життя Дональда Джона Трампа.
Коли їхній батько почав змагатися за посаду президента, він перестав з’являтися в офісі. Дон та Ерік вважали це перевагою. Значною мірою саме вони відповідали за адміністрування кампанії, тож коли вона перетворилася із забаганки на серйозну справу в бізнесі та сім’ї Трампів, це спричинило тріщини у сімейних стосунках. Раптом інші людини почали палко прагнути стати ключовими помічниками Дональда Трампа. Були чужаки, такі як Корі Левандовські, менеджер кампанії, але був ще й інсайдер, їхній шваґер Джаред.
Трамп дозволяв будь-кому змагатися за його прихильність – досить звична річ для сімейної компанії. Компанія була уособленням його: вона існувала завдяки його імені, особистості та харизмі, тож найвище становище в ній було зарезервовано для того, хто найкраще служитиме йому. До того, як він висунув свою кандидатуру на посаду президента, за цю роль ніхто особливо не змагався, але на початку 2016 року, коли Республіканська партія йшла на дно, а справи Трампа, навпаки, вгору, його сини зіткнулися з новою ситуацією в професійному та сімейному житті. Їхній шваґер Джаред повільно втягнувся в кампанію, почасти за наполяганням дружини, яка побоювалася, що якщо не слідкувати за батьком, то його нестриманість зможе серйозно зашкодити бізнесу Трампів. А потім він, як і сини Трампа, захопився самою кампанією.
Наприкінці весни 2016 року, коли результати номінування були ще далекими від визначеності, в кампанії Трампа брали участь кілька конкурентних груп із ножами напоготові. Левандовські ставився до обох братів та їхнього шваґера з неприхованою зневагою: крім того, що Дон-молодший та Ерік були тупі, а Джаред якось примудрявся поєднувати гордовитість і покірність (мов дворецький), ніхто з них нічогісінько не знав про політику – справді, на трьох у них не було й години політичного досвіду. Із плином часу Левандовські особливо зблизився з кандидатом. Для сім’ї, особливо для Кушніра, Левандовські був лише інструментом.
Найгірші Трампові інстинкти виявлялися через нього. На початку червня, трохи більш як за місяць до Республіканського національного конвенту, Джаред та Іванка вирішили, що заради кампанії, заради бізнесу Трампа потрібне втручання. Дійшовши порозуміння на ґрунті спільного інтересу з Доном-молодшим та Еріком, Джаред та Іванка наполягали, що треба об’єднаним фронтом переконати Трампа вигнати Левандовські. Дон-молодший, який відчував утиски не лише з боку Левандовські, а й з боку Джареда, вхопився за цю можливість.
Він підтримає звільнення Левандовські та посяде його місце. І справді, через 11 днів Левандовські пішов з кампанії. Усе це тільки частина передісторії однієї з найбезглуздіших зустрічей у сучасній політиці. 9 червня 2016 року Дон-молодший, Джаред і Пол Манафорт зустрілися в Trump Tower з кількома сумнівними особами, які обіцяли їм інформацію, що компрометує Гілларі Клінтон. Дон-молодший, якого підбурювали Джаред та Іванка, намагався вразити свого батька тим, що отримав матеріали, які могли би дати поштовх кампанії. Коли через 13 місяців про цю зустріч дізналася громадськість, у ній стали знаходити підтвердження своїх позицій і ті, хто заперечував змову з росіянами, і ті, хто вірив у неї. Це була історія – або й не історія – не про злочинних геніїв та інтриганів, а про нерозумних, відсталих людей, таких простодушних і безтурботних, що з ентузіазмом почали плести змову серед білого дня на очах у всіх.