The Village Україна обирає найважливіші цитати з книжок, які щойно вийшли українською мовою.
«Як читати класиків» – нова книга Ростислава Семківа 
, яка охоплює різні жанри і творчість відомих письменників – від Олександра Дюма до Вірджинії Вулф та Джона Толкіна. Допомагає краще зрозуміти, що мали на увазі улюблені автори та навчить отримувати задоволення від літератури.
Ростислав Семків – літературознавець, критик, доцент кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», автор книги «Як писали класики», директор видавництва «Смолоскип».
Автор дає читачеві відчуття причетності до цієї великої сили – сили літератури. Не навантажує складними літературознавчими термінами чи теоріями, але й не спрощує. Тримає нас на своєму рівні, ніби в дружній розмові жартує, ділиться враженнями від книжок і, між іншим, радить почитати «Виголошують лот 49» Пінчона чи «Ніколас Нікльбі» Діккенса. Бо вірить не тільки, що ми це подужаємо, а й в те, що нам буде цікаво. І найголовніше, коли протягом усіх сторінок Семків розповідає, де взяти час на читання чи скільки його потрібно, щоб прочитати той чи інший непідйомний текст, то це не просто цікаво – це мотивує випробувати свої сили.
Ірина Осадчук
співзасновниця і головна редакторка видавництва Pabulum
Визнані важкі тексти, котрі ми не розуміємо з наскоку – це не хвора примха авторів й не піар-хід для більшої популярності, як думають окремі сучасні писаки, що вимагають від художнього тексту лише динамічного сюжету та доброго стилю. Це terra incognita – незнана територія психіки, на яку окремі сміливці, люди із сильним внутрішнім зором, вже ступили, а ми лише підступаємо. Та навіть наблизитися непросто. Кафка без підготовки – нонсенс! І виглядає його текст монструозним конгломератом нонсенсів.
Головна думка цієї книжки в тому, що Кафку не вдасться прочитати одразу. Напевне, такий досвід уже був: беремо його тексти чи Джойса, чи Пруста, чи Фолкнера, чи Вірджинію Вулф і не розуміємо, чому тут так все заплутано і нечитабельно. Як наслідок, покидаємо – ні, звісно, не тому, що примітивно, – тому що надто складно. Наївні будуть дивуватися, чого ж з ними так всі носяться, чому вважають класиками? Трохи більш апгрейдовані читачі зрозуміють, що просто ще рано. Справді – рано. Кафка та інші модерністи, включно з поетами, як-от Томас Стернз Еліот чи Пауль Целан – це вершини літературної творчості. Розуміти слова ще не значить розуміти сенси. І, ба більше, не кожен, хто вміє читати, здатен отримати задоволення від складного письма. Тому Кафка чи подібні до його прози тексти потребують наявності хоча б 25-30 років досвіду читання. Регулярного і натхненного. Варто пройти багато більш простих текстів, далі – складніших й лише потім взяти до рук «Замок». І це не тому, що в нас слабке мислення – це тому, що у Кафки сильна уява.
Романи вчать любити, поезія надихає на почуття. Коли не вистачає романтики в нашій реальності, ми легко входимо у реальність вигадану і переживаємо там любовні пригоди, наче вони трапилися з нами самими. Словом, література переконує нас у реальності кохання.
Смерть, секс і сміх – три головні засоби розкрутки читацького зацікавлення. Авантюрний роман, де персонажі переходять низку небезпек, успішно перемагаючи недругів, мелодрама із численними любовними пригодами та переживаннями, гумористичні романи, що підкидають нам все нові й нові анекдоти, – легке читання, якого ми часто так потребуємо. Ці базові речі не ігнорують навіть визнані майстри, додаючи їх як гострий чи пікантний інгредієнт до своїх літературних шедеврів.
Наукова фантастика є поезією серйозних людей, які вірять в науку. Вона дозволяє те, що й будь-яка поезія, – мріяти. Це умовний світ, але базовано його не на чистій вигадці, а на цілком науковому прогнозі. Тобто це обов’язково вірогідний світ, що колись цілком може постати. У тому й перевага: найазартніше нам читати, що буде за 10-20 років, адже той світ і зміни в ньому стосуватимуться і нас самих. Ми доживемо і побачимо.
Читання хорору або фентезі, або наукової фантастики – обов’язковий крок до текстів вищих рівнів. Це гарт психіки та тренінг сильних почуттів. Пожива несвідомим бажанням, коли лібідо блідне, а мортідо звучить на повну. Так виглядає релігійна література агностичної епохи, хоч ангели в ній приходять чи то в образах ельфів, чи в подобі джедаїв на міжгалактичних зорельотах.
Читання авантюрних романів, мелодрам, гумористичної прози, де все закінчується добре, – це як здорове харчування, повне вітамінів і радості. Детектив – це їсти гостре індійське карі, щоб нам спершу зірвало дах, а потім ми будемо врятовані чаєм чи молоком, чи простою джерельною водою. Детектив діє як вакцинація, коли хворобу впускають у тіло, щоб воно навчилося її поборювати.
Читання важких текстів вимагає більше праці: читаємо текст, заглядаємо в коментар, повертаємося до тексту, ознайомлюємося з інтерпретаціями літературознавців, знову до тексту – тепер розуміємо більше. Без такої перспективи заглиблення навіщо взагалі братися? Щоб розбити мозок об глухі та вперті букви?
Наймогутніші з книг викликають трем. Дочитайте «Улісса», перегорніть останню сторінку, заплющте очі й усвідомте, що ви зробили. Для кого це пустий звук, аж туди ніколи не дочитає. А хто дочитав – побачите: світ зміниться назавжди.
Модерністів читати важко, бо проблемами вони вантажать не по-дитячому, форма викладу ускладнена, а ще в них є ця прикра звичка розкидати направо і наліво натяки на інші книги (фільми, події), що вимагає від читача постійної інтелектуальної напруги. З незвички й перегоріти можна.