Книжка тижняБілл Брайсон – «Прогулянка лісами. Двоє лінюхів проти дикої природи»

The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок

Білл Брайсон  — шукач пригод зі стажем, загартований австралійським бездоріжжям і африканськими пустелями — не з лякливих. Прихопивши із собою друга, який намагається зав’язати з алкоголем, Білл вирушає у подорож Аппалацькою стежкою, що простягається більш як на 3,5 тисячі кілометрів.

Тонкий гумор у поєднанні з роздумами про екологічний стан сьогодення та влучними спостереженнями замінить вам цілу купу нудних путівників.

---

Білл Брайсон — британський письменник родом із США, колишній канцлер Даремського університету і Почесний член Лондонського королівського товариства, автор більш як 20 книжок із туристичної та наукової тематики.

О пів на третю я піднявся сходами, що були вирубані в граніті, і опинився на просторому оглядовому майданчику гори Спринґер. Я скинув свій рюкзак і важко прихилився до дерева, приголомшений тим, наскільки стомився. Перед моїми очима постала неймовірна картина: гори Когута, овіяні блакитним, кольору цигаркового диму, серпанком імли, що клубочиться далеко за горизонтом. Сонце вже сідало. Я відпочив хвилин десять, піднявся і озирнувся навколо. На ближньому валуні була прибита мідна табличка з написом, який повідомляв, що тут бере початок Аппалацька стежка, а поряд на стовпі висів дерев’яний ящик із кульковою ручкою на мотузці та блокнотом на пружинках, сторінки якого закрутилися від надмірної вологості повітря. Блокнот виявився реєстром стежки — я уявляв його собі похмурим, у шкіряній палітурці — і був сповнений палких записів, більшість із яких написані енергійною юнацькою рукою…

Я чекав на Катца близько 45 хвилин, перш ніж подався на його пошуки. Сутеніло, і температура починала падати. Я йшов і йшов, униз схилом, через безкрайні ліси, повертаючись на шлях, який, як я сподівався, залишився назавжди позаду. Кілька разів я вигукував його ім’я і прислухався, але у відповідь не долинало ані звуку. Я йшов далі та далі, через повалені дерева, які я перелазив кілька годин тому, вниз узгір’ями, які смутно спливали у моїй пам’яті. Я повторював собі, що навіть моя бабуся змогла б дійти сюди.

Нарешті, обігнувши вигин дороги, я побачив, як Катц, спотикаючись, повзе мені назустріч, зі скуйовдженим волоссям, в одній рукавичці і на межі істерики — межі, до якої він був ближчий ніж будь-яка інша доросла людина, яку мені доводилося зустрічати до того.

Допитатися у нього зв’язної розповіді подій було годі, бо він був занадто розлючений, але я побачив, що зопалу він викинув у прірву купу речей зі свого рюкзака. Не залишилося нічого, що звисало з його торби, враховуючи пляшку з водою.

— Що ти викинув? — запитав я, намагаючись не показувати свою тривогу.

— Я викинув отой важкий непотріб. Ковбасу пепероні, рис, коричневий цукор, консерви «Спам», і ще бог знає що. Купу всього. Хай йому грець!

Катца буквально заціпило від гніву, неначе стежка зрадила його, не виправдавши сподівань. Мабуть, це було не те, чого він очікував.

Я побачив його другу рукавичку, що валялася за 30 метрів позаду, і пішов підібрати її.

— Добре, — сказав я, повернувшись. — Залишилося пройти ще трохи.

— Скільки?

— Десь кілометр-півтора.

— Чорт, — промовив він гірко.

— Я візьму твій рюкзак.

Я закинув за спину його клунок. Він не був порожнім, але його вага значно поменшала. Бог знає, що ще він повикидав.

У сутінках, що насувалися, ми попленталися на вершину узгір’я. У декількох метрах від вершини розташовувався кемпінг із дерев’яним притулком посеред великої галявини, вкритої травою, на тлі чорних дерев. Як виявилося, там було багато людей, значно більше, ніж я очікував побачити в цю пору року. Укриття — головна тристороння будова з похилим дахом — було переповнене, а навколо нього притулилася дюжина чи більше наметів, що були розбиті просто на землі. Майже звідусіль долинало шипіння маленьких пічок, над якими вилися аромати їжі, а поміж плиток снувала довгов’яза молодь. Я знайшов нам місце на краю галявини, майже впритул до лісу, осторонь від інших.

— Я не знаю, як ставити намет, — роздратовано промовив Катц.

— Ну, тоді я зроблю це за тебе.

Ти, мале, пухке, слабодухе дитя. Раптом я відчув себе дуже стомленим.

Присівши на поліно, Катц спостерігав, як я встановлював його намет. Коли я закінчив, він закинув у намет свій килимок зі спальним мішком і заповз усередину. Я узявся облаштовувати свій намет, похапцем намагаючись зробити з нього маленьку затишну домівку. Коли ж закінчив приготування і розігнувся, то зрозумів, що з його намету не чути жодного звуку і не видно жодного руху.

— Ти що, вже спиш? — приголомшено запитав я.

— Ага, — відповів він стверджувальним гарчанням.

— Оце й усе? Ти просто вклався спати? Без вечері?

— Ага.

На мить я розгубився і заціпенів, але був надто стомлений, щоб обурюватися. Занадто стомлений, щоб бодай відчувати голод, якщо вже на те пішло. Тож я заповз у свій намет, прихопивши пляшку води і книгу, виклав поряд ніж та ліхтарик на випадок, якщо вночі мені знадобиться світло чи самозахист, і нарешті заліз у спальний мішок, радіючи можливості прилягти більше, ніж коли-небудь у своєму житті. Так солодко я ще ніколи не спав.

***

Коли я прокинувся, надворі був уже білий день. Із середини мій намет узявся тонкими пластівцями інію. За хвилину я усвідомив, що вони утворилися в результаті мого нічного хропіння: повітря конденсувалося, пара замерзла і приклеїлася до тканини, закарбовуючи спогади мого дихання. Вода у пляшці теж замерзла. Це було доволі мужньо, і я з цікавістю почав досліджувати її, немов якийсь рідкісний мінерал. У моєму спальному мішку було на диво затишно, тому я не поспішав вибиратися з нього заради такої дурості, як сходження на пагорби, і просто лежав, немов отримав наказ не рухатися навіть під загрозою смерті. Через деякий час я почув, як знадвору копошиться Катц, стиха крекче, наче від болю, і провадить активну діяльність, принаймні звуки, що долинали ззовні, звучали на диво працьовито.

За хвилину чи дві він присів біля мого намету — його темна тінь пролягла на тканині. Він не запитав, чи я прокинувся, а просто тихо промовив:

— Я поводився, як цілковитий телепень минулої ночі, чи не так?

— Так, Стівене.

Хвилину він мовчав.

— Я готую каву.

Я зрозумів, що у такий спосіб він намагається вибачитися.

— Чудово.

— Мені страшенно холодно.

— Мені теж.

— Моя вода у пляшці замерзла.

— Моя теж.

Я розстібнув своє нейлонове лоно і зі скрипом зіп’явся на коліна. Було дуже дивно — я нагадував собі героя якоїсь новели — стояти надворі у кальсонах.

Катц схилився над плитою, гріючи воду для кави. Ми були єдині, хто прокинувся. Надворі холодно, але, мабуть, трохи тепліше, ніж учора, і ранкове сонце, що повільно сходило і горіло поміж деревами, виглядало обнадійливо.

— Як ти почуваєшся? — запитав він.

Я спробував розігнути ноги.

— Взагалі-то, непогано.

— Я теж.

Він налив воду у фільтрувальний конус.

— Сьогодні я буду добре поводитися, — пообіцяв він.

— Гаразд.

Я зазирнув йому через плече.

— Скажи, — запитав я, — а чому ти фільтруєш каву через туалетний папір?

— Я, ех ... викинув фільтри для кави.

Я видав звук, не зовсім схожий на сміх. — Вони важили менше шістдесяти грамів.

— Я знаю, але вони так гарно падали, розлітаючись у всі боки. — Він долив ще води. — Думаю туалетний папір теж чудово підходить.

Ми спостерігали, як вода крапає через імпровізований фільтр і, як не дивно, пишалися собою.

Наш перший сніданок у диких лісах. Катц подав мені чашку кави. До її дна приліпилися грудочки землі, а всередині плавали рожеві цяточки туалетного паперу, але кава була дуже гаряча, і це головне.

Він подивився на мене і винувато промовив:

— Коричневий цукор я теж викинув, тому цукру до вівсяної каші не буде.

— Ах.

— Взагалі-то, вівсяних пластівців для вівсяної каші теж не буде. Я залишив їх у Нью-Гемпширі.

Він глянув на мене.

— Правда?

Потім додав, мовби просто констатуючи факт:

— Я люблю вівсянку.

— Як щодо того сиру?

Він похитав головою.

— Викинув.

— Горішки?

— Викинув.

— Консерви «Спам»?

— Точно викинув.

Це вже починало лякати.

— А болонська копчена ковбаса?

— О, її я з’їв ще в Амікололі, — сказав він, наче це було тиждень тому, а потім промовив таким тоном, ніби робив великодушну послугу: — Хей, мені буде достатньо чашки кави та декількох «Літтл Деббі».

Я скривився:

— «Літтл Деббі» я теж залишив удома.

Його обличчя витягнулося.

— Ти залишив удома «Літтл Деббі»?

Я винувато кивнув.

— Усі?

Я знову кивнув.

Він важко зітхнув. Це вже дійсно лякало, бо було справжнім викликом — окрім усього іншого — його хваленій витримці. Ми вирішили, що треба зробити інвентаризацію. Розчистили місце і скинули весь наш продовольчий запас. Він виявився на диво убогим: трохи локшини, один мішок рису, родзинки, кава, сіль, великий запас шоколадних плиток та туалетного паперу. І все.

Ми поснідали батончиками «Снікерс» та кавою, спакувалися, трохи похитуючись, підняли наші рюкзаки, і знову рушили в дорогу.

— Не можу повірити, що ти залишив вдома «Літтл Деббі», — сказав Катц і відразу ж почав відставати.

Фото: Наті Авдєєва