Мстислав Чернов зафіксував історію, а потім зробив історію. Зафіксував історію, тому що впродовж 20 днів після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Чернов – разом із колегами за інформаційною агенцією Associated Press, Євгеном Малолєткою та Василісою Степаненко, – були єдиними журналістами, які працювали в Маріуполі. Вони передавали репортажі й медіафайли з міста в облозі, зокрема зафіксувавши бомбардування маріупольського пологового будинку й обстріли житлових районів російськими танками.

Чернов зробив історію, тому що його фільм «20 днів у Маріуполі» – на основі 30 годин відео з Маріуполя, – здобув перший «Оскар» в історії українського кіно. Стрічку назвали найкращим документальним фільмом року за версією Американської кіноакадемії, крім цього, Чернов отримав цілу серію нагород, включно з Пулітцерівською премією й відзнаками Британської кіноакадемії та Гільдії режисерів США.

У першому великому інтерв’ю українському медіа після «Оскара» Мстислав Чернов розповідає The Village Україна про історичну перемогу українського кінематографа, розмови зі Стівеном Спілбергом і Крістофером Ноланом і нові проєкти в розробці.

 

– Почнімо з головного: де зараз статуетка? 

– Я її зараз везу в Україну.

– Який у тебе план для неї? Де вона буде стояти?

– Я привезу її в Україну, там подивимося. Може, десь у нашому офісі буде стояти. Я ж везу й «Оскар», і BAFTA…

– Нагород у тебе багато, ще й нагорода Гільдії режисерів США, наприклад.

– Поставимо в корпункті Associated Press [у Києві].

– Ти вже відійшов від оскарівської кампанії? 

– Так, я відійшов і нарешті можу займатися тим, чим хотів займатися весь цей рік і на що не було достатньо часу. Може, працювати над іншими проєктами: і документальними, і недокументальними. 

Оскарівська кампанія насправді закінчилася ще до церемонії, і в останні кілька тижнів [у США], коли вже закінчилося голосування, у мене був час. Цей час ми витратили на те, щоб поїздити різними штатами й показати фільм різним аудиторіям, які ще його не бачили. Це було особливо важливо в штатах, у яких багато республіканських [виборців]. Це не пов’язано з політикою, просто я знав, що в окремих штатах фільм не бачили. І мені було дуже цікаво поспілкуватися з цими американцями: що вони думають про фільм, про Україну. 

Це було дуже інтенсивно, я побував у шести різних штатах. А [17 квітня] в мене буде показ у Європейському парламенті та розмова з європейськими політиками. Тобто оскарівська кампанія закінчилася, але покази фільму й необхідність діалогу з глядачами не закінчуються.

   

Зараз цей фільм став нагодою для тих, хто заглибився в проблеми українців, запитати, що саме відчувають українці, коли бачать себе очима міжнародної спільноти, що вони чекають від міжнародної спільноти

   

– Минулого разу ми говорили з тобою понад рік тому, на початку 2023 року, якраз після перемоги «20 днів у Маріуполі» на американському кінофестивалі «Санденс». [Провідний фестиваль американського незалежного кіно, на якому фільм Чернова здобув приз за результатом голосування глядачів.] Ти тоді розповідав про реакцію аудиторії й окремі розмови з глядачами після сеансів. Я розумію, що за цей рік у тебе було дуже багато показів по всьому світу й дуже багато комунікації. Але що перше спадає на думку, якщо запитати про якісь розмови з глядачами після сеансів? Що найбільше резонувало?

– Просто сенси змінилися. Рік тому історія Маріуполя була тільки історією Маріуполя, трагедією Маріуполя. Зараз це символ трагедії й Бахмута, і Мар’їнки, й Авдіївки, і багатьох інших міст. Це вже нагода говорити не лише про те, що сталося в Маріуполі, а й про те, що відбувається з іншими українськими містами. Це завжди початок великої розмови.

За цей рік багато розмов перейшли з емоційного рівня в політичні питання, особливо в США, хоча в Європі також. Публіка ставить більше політичних запитань: про те, як українці – люди, які втратили все, – реагують на те, що світ перемкнувся на щось інше; що зараз підтримки для України менше. Зараз цей фільм став нагодою для тих, хто заглибився в проблеми українців, запитати, що саме відчувають українці, коли бачать себе очима міжнародної спільноти, що вони чекають від міжнародної спільноти. Це основна маса запитань зараз. 

 

– Після оголошення номінацій на «Оскар» я тебе запитував, як ви плануєте використовувати цю платформу для того, щоб розповідати про велику війну в Україні. Ти тоді сказав, що слово «використовувати» має для тебе негативну конотацію, тому що передусім це історія трагедії. Але, за твоїми відчуттями, ця історична перемога на «Оскарі» – що вона дає для української справи?

– Це, по-перше, більше уваги. Не тільки від тих людей, які вже знають все про Україну, з якими це просто ще нагода поговорити про це, глибше. Це ще й можливість знайти нову аудиторію. Це можливість донести історію Маріуполя й українців, які борються за незалежність проти Росії; можливість пробити цю бульбашку, у якій перебуває багато людей. І я це бачу. Тому що це вже інший медіум, це медіум не новин, це медіум кіно. 

– І це якраз те, про що ти говорив у промові на «Оскарі», – про силу кіно. 

– Плюс знову ж таки це можливість сформувати більш довготривалу пам’ять, більш довготривале розуміння. Кіно залишається з людьми надовго. Усі, хто дивилися фільм і з ким я говорив, кажуть, що вони ніколи не забудуть те, що побачили. Думаю, що люди забувають швидко, якщо вони побачили це в новинах чи прочитали в газеті. А [кіно] – це можливість сформувати пам’ять.

– «Камера буде пам’ятати».

– «Камера буде пам’ятати», так. Кіно допомагає формувати пам’ять, а пам’ять формує історію. 

– У першій розмові ми з тобою згадували фразу Макса Левіна – що він мріє зробити знімок, що зупинить війну. Після «20 днів у Маріуполі» може бути цинічний погляд: якщо навіть такий фільм не здатен зупинити війну, то навряд чи це взагалі можливо. Чи ти бачиш це інакше?

– Знову ж таки – ми можемо говорити про різний вплив. Може бути вплив саме зараз. І ми можемо говорити про історичний вплив. Коли через 10, 20 чи 30 років знайдуться люди, які захочуть перекрутити чи змінити сенси, вони цього вже не зможуть зробити. Тому що є цей фільм, є інші фільми, які ми всі будемо робити. Тому навіть якщо ми не бачимо прямих змін зараз, це не означає, що їх не буде потім.

 

 

– Я не хочу цим спекулювати, тому що Макс буквально віддав за це своє життя. [Український фотограф і воєнний кореспондент Макс Левін був убитий російськими солдатами в березні 2022 року на Київщині, – ред.] Але чи віриш ти у кадр або фільм, що може зупинити війну?

– Ні. Але я вірю, що вони можуть змінити пам’ять. А це означає змінити історію. А майбутнє завжди залежить від того, як ми бачимо свою історію: як ми ухвалюємо рішення, як ми йдемо в майбутнє. На основі нашої пам’яті й історії. Або на основі того, що ми нічого не пам’ятаємо про нашу історію. [сміється] Ми повторюємо свої помилки, коли не пам’ятаємо про них.  

– Я постійно повертаюся до цієї твоєї фрази: «Мій мозок хотів би забути те, що я побачив, але камера буде пам’ятати». Думаю, тут уже немає сумнівів: після «Оскара» світ уже має пам’ятати. Але що тобі робити із собою? Я не питатиму, чи допоміг тобі фільм якось відпустити той досвід, бо це, мабуть, неможливо відпустити. Але чи допоміг він якось осмислити, переварити досвід Маріуполя?

– Воно допомагає якось знайти сенс у цьому досвіді. Повністю переварити його неможливо. І не хочеться. Не хочеться залишити це в минулому. Тому що це подія, що змінила сотні тисяч людей. І мене також, назавжди. Маріуполь уже став частиною мого я. Намагатися від цього відвернутися – це намагатися відвернутися від частини себе. 

Але фільм і те, що він має значення для мільйонів людей, що його побачили мільйони людей, допомагає мені не думати про нього тільки з болем у серці. Допомагає дивитися на нього з надією. [Допомагає] думати, що фільм, трагічні історії його героїв щось змінили на краще.

 

   

 

Я постійно повертаюся до цієї твоєї фрази: «Мій мозок хотів би забути те, що я побачив, але камера буде пам’ятати»

 

   

 

Коли ми зустрічаємося з героями фільму, коли є можливість із ними поговорити, перше, що я їм кажу, це те, що їхні трагедії, записані й показані світу, не стали від цього легшими, але допомогли зупинити чи зменшити страждання інших людей. І це важливо знати тим, хто втратив усе. Вони втратили все, але їхня трагедія допомогла врятувати чиєсь життя. Той факт, що світ побачив ці кадри, коли ми їх знімали й надсилали, [допоміг] політикам і гуманітарним організаціям домовитися про зелений коридор [із Маріуполя]. Це врятувало життя тисячам людей. Тобто ці трагедії реально врятували життя. І вони не будуть забуті.

– Ти згадав про героїв, я постійно згадую теж про Володимира [Нікуліна – поліційного, який допоміг знімальній групі виїхати з Маріуполя, – ред.]. У ньому якраз найбільше проявлялася ця віра в те, що якщо світ побачить воєнні злочини РФ, то буде змушений реагувати. А ситуація, у якій ми зараз перебуваємо, укотре змушує ставити це під сумнів. Ти з ним говорив про це?

– Надія й реальність – вони ж не завжди збігаються. Сподіватися й надіятися ми можемо, можемо сподіватися на те, що фільм може щось змінити. Але в реальності потрібно набагато більше, ніж кіно, щоби щось у світі змінилося. Підтримка України, зміна політики Заходу, зміни в політиці РФ чи зміни в міжнародній політиці – це зусилля мільйонів людей; це зусилля великих організацій, створених спеціально для цього; це зусилля окремих політиків. Одного фільму для цього недостатньо. 

Але те, що фільм є, що він закарбувався в пам’яті багатьох людей, може десь вплинути на якесь рішення. Навіть якщо це рішення, яке політик і так ухвалив би, він уже буде ухвалювати його з думкою та знанням про трагедії, що сталися в Маріуполі й інших містах. Тому коли глядачі мені кажуть те, що вже не можуть забути побачене у фільмі, це означає, що все, що вони будуть думати й робити, проходитиме крізь призму цього знання, глибокого й трагічного.

 

– Після «Оскара» в українських соцмережах бачив тезу, що нам усім пощастило, що в Маріуполі тоді опинилися саме ви з Женею й Василісою. Також були визначення, що це таке диво – що ви там були, мали змогу відзняти матеріал і врешті виїхати з міста…

– Але насправді дивом було не те, що ми там опинилися, а те, що, крім нас, там нікого не було [з журналістів]. Місто на пів мільйона людей – і в ньому, крім нас і документаліста Мантаса Кведаравічюса, не працювали журналісти. 

– Мантас зняв фільм «Маріуполіс 2». [Литовський режисер Мантас Кведаравічюс у 2016 році зняв стрічку «Маріуполіс» про сучасний український Маріуполь, а у розпал повномасштабного вторгнення повернувся до міста та почав фіксувати український спротив РФ. Кведаравічюса взяли в полон і вбили російські окупанти, але стрічку-сиквел урешті вдалося змонтувати з фрагментів його записів.]

– І якого, на жаль, убили. Тому диво починається з цього факту.

   

Те, що фільм є, що він закарбувався в пам’яті багатьох людей, може десь вплинути на якесь рішення

   

– Це перше. А друге – я схильний вважати, що це не диво, а конкретні дії конкретних людей, які вам допомагали. Як той же пан Володимир, як люди в лікарні, як інші герої.

– Так. Ти правий: ми можемо казати, що це диво, але насправді воно складається з десятків маріупольців, які рятували нам життя кожен день. 

Це й український «Червоний хрест», які нас годували, заряджали нам камери і яких потім розбомбили. Це й лікарі у 2-й лікарні, які нас ховали і які допомагали нам вижити, допомагали заряджати камери та знайти зв’язок. Це Володимир, який нас буквально вивіз із міста, ризикуючи своїм життям та своєю родиною. Це і хлопці із 73-го [морського центру спеціальних операцій ЗСУ], які виводили нас із лікарні під обстрілами, уже через червону зону, де росіяни йшли вперед. Усі ці люди, ризикуючи своїм життям, нам допомагали. Чи просто люди в бомбосховищі, які ділилися з нами матрацами, їжею й теплом. 

Це диво, про яке ми говоримо – насправді це диво єдності та взаємодопомоги українців і маріупольців.

   

Це диво, але насправді воно складається з десятків маріупольців, які рятували нам життя кожен день

   

– Ну і це також ваша сміливість, це ніяк не викинеш, без цього нічого не було б.

– Що таке сміливість? Це здатність діяти супротив свого страху. Це не відсутність страху.

– Комплімент від мене – це останнє, що тобі треба, але тут можеш просто прийняти. [сміється]

– Ну дякую тобі.

 

 

«Оскар» і розмови зі Спілбергом і Ноланом

– І на церемонії «Оскар», і під час тривалої оскарівської кампанії ти неодноразово спілкувався з творчими групами інших фільмів. Про що говорили, наприклад, із Крістофером Ноланом і Кілліаном Мерфі?

– Ти ж постійно перетинаєшся з режисерами й акторами, які номіновані в різних категоріях, поступово стаєш із кимось друзями, із кимось маєш нагоду поговорити не тільки про кіно й Україну, а й просто про життя. 

– Кілліан Мерфі – друг України? 

– Це в нього треба питати, я не можу за нього говорити. [сміється]

– Слухай, тут ще така справа: Антоніо Лукіч зараз дописує сценарій нового ігрового фільму, головною героїнею якого буде українка, яка виїжджає в Ірландію. І він хоче, щоби ключову роль другого плану зіграв ірландський актор категорії А. Давай використаємо це як можливість звести тебе з Антоніо, щоб ви разом вийшли на Кілліана Мерфі. [сміється]

– Ну подивимося. [сміється]

– А з Ноланом про що говорили?

– Розмови стосуються передусім кіно. Як показувати війну? Як знайти сенси у фільмах про війну? Коли слушно починати говорити про війну, що триває, засобами художнього кіно? Усіх цих тем я торкався майже з усіма режисерами, з якими спілкувався – починаючи від Спілберга й закінчуючи Йоргосом [Лантімосом, режисером фільму «Бідолашні створіння»]. 

Але ж, розумієш, під час промокампанії кожен режисер настільки зайнятий промоцією свого фільму, що не у всіх є навіть можливість переглянути [стрічки в інших категоріях]. Та я точно знаю, що всі режисери, які були представлені в категоріях «Найкращий фільм» і «Найкращий документальний фільм», подивилися «20 днів у Маріуполі».

 

   

 

 Треба використовувати ці засоби, щоб донести до аудиторії, яка звикла до жорстокості, справжній біль

 

   

 

– Твій фільм вийшов у прокат і брав участь в одному сезоні нагород з «Оппенгеймером» Нолана та «Зоною інтересу» Джонатана Ґлейзера… 

– Ми, до речі, стали добрими друзями з Джонатаном. 

 

 → Читайте інтерв’ю The Village Україна з режисером фільму «Зона інтересу» Джонатаном Ґлейзером

 

– Це, певно, два найгучніші фільми оскарівського сезону, і їх об’єднує те, що режисери ухвалили творче рішення не показувати жахіття війни, не показувати зло та його прямі наслідки. Я розумію, що це ігрове кіно, а в тебе документальне. Але цікаво запитати, чи не вважаєш ти це показовим – що західна культура грається з тим, як уникнути показу насильства та графічних кадрів? А тут виходить «20 днів у Маріуполі», що якраз вирішує показувати все. 

– Я б сказав, що ні. Тут справа в іншому. Глядач настільки звик до жорстокості й графічного контенту…

– Грубо кажучи, до Тарантіно.

– Глядач настільки звик до цього, що його вже нічого не дивує й не шокує. І це перестає бути ефективним художнім засобом, щоби дістатися до сенсів. Особливо настільки важливих, як ядерна війна чи Голокост. Тому режисери шукають інші креативні засоби, інші перспективи, щоб донести ці думки. Не так, як глядачі звикли до цього. Тому що є це відчуття десенситизації, через нього важко пробитися. 

У «20 днів у Маріуполі» я як режисер теж стикнувся з цією проблемою: доволі важко достукатися до глядача, достатися до самого серця. Навіть у документальному кіно, де є все, щоб сказати: «Це реальне, це реальний біль». Навіть у документальному кіно треба використовувати художні засоби: музика, звуження перспективи, класична драматична структура. Тобто треба використовувати ці засоби, щоб донести до аудиторії, яка звикла до жорстокості, справжній біль. 

І мені здається, що частина успіху «20 днів у Маріуполі» не тільки в тому, що він був актуальним, коли йшла оскарівська кампанія, а й у тому, що це сприймається як справжнє кіно. Це документальний фільм, але він побудований за правилами художнього кіно, він зроблений із думкою про ігрове кіно. На мене як режисера-документаліста завжди великий вплив мало художнє кіно. Так, я знімаю документальне кіно, але на моє бачення документального кіно насамперед впливає художнє кіно, на якому я виріс.

 

– Я тебе розумію, але є два конкретні рішення режисерів: Нолан вирішує не показувати в «Оппенгеймері» Хіросіму й Нагасакі, Ґлейзер узагалі весь фільм будує на тому, що не показує жахіття Голокосту. Але, можливо, у 2024 році, коли ми бачимо, що відбувається у світі, це треба було показати? Власне, як ти показуєш у своєму фільмі.

– Може, й ні. Але ми розмовляємо вже з досить освіченою аудиторією. Тому що кадри з Хіросіми, і кадри з Голокосту ми бачили – і в документальному кіно, і в художньому. І завдання режисера ж полягає в тому, щоб так показати тему, яку ми всі знаємо, щоби зацікавити глядача. Щоби показати це по-новому. 

Знову ж таки – я не думаю, що вони як режисери уникають цих кадрів, тому що бояться злякати чи відштовхнути глядача. Думаю, вони просто шукають нову перспективу. 

Зараз у кіно є тенденція на звуження перспективи. Навколо нас стільки всього відбувається, навколо стільки інформації, стільки хаосу, що глядач потребує сфокусованої перспективи. У «20 днів» я теж цим правилом користуюся: ти не бачиш у фільмі того, чого я не бачив. Не бачиш російських солдатів, не бачиш того, що відбувається за межами Маріуполя. Ми бачимо тільки звужену перспективу команди журналістів і людей, із якими вони розмовляють. І це більш ефективно. Мені здається, що сучасні режисери це розуміють.

   

Завдання режисера ж полягає в тому, щоб так показати тему, яку ми всі знаємо, щоби зацікавити глядача. Щоби показати це по-новому

   

 → Читайте перше інтерв’ю The Village Україна зі Мстиславом Черновим

– Ти минулого разу мені казав, що відчуваєш, ніби показав у фільмі недостатньо. Звичайно, тут мав бути певний баланс: ви показуєте дуже багато складних і жорстоких сцен, але водночас тобі треба було думати про те, щоб зацікавити людей дивитися фільм. Як ти зараз це оцінюєш? Ти дійсно хотів би показати більше? Якщо так, то що саме?

– Я б сказав, що нам просто треба більше фільмів. Не більше кадрів у цьому фільмі, а більше фільмів. Треба продовжувати знімати. 

Я зараз бачу, наскільки впливове кіно як медіум. Для того, щоб дістатися до великої кількості людей. Тому мені здається, що нам треба більше фільмів, більше історій. 

– І це те, що ти зараз робиш?

– Це те, з чим зараз працюють усі українські режисери, зокрема я. Звичайно. 

Після «Оскара», після того, як індустрія побачила потенціал українського кіно – не тільки «20 днів», а й інших фільмів, що зараз показують на фестивалях, – є зацікавленість. Є інтерес до того, що буде далі, куди далі піде українське кіно, як саме воно буде рефлексувати на тему війни. І що, крім теми війни, воно може розповісти. 

Це одне з головних питань, яке ми обговорюємо з іншими режисерами. Мені постійно ставлять це запитання: про що ще можна розповісти, знімаючи фільми про Україну, крім війни? Навіть якщо ми говоримо про історію України, це майже завжди якась конфронтація з Росією. Україна – це поле бою між сходом і заходом, і наша ідентичність побудована на тому, що ми постійно виборювали незалежність. Чи чекали на можливість за неї боротися.

Тому це запитання виникає завжди: «А що ще є? Які історії, крім війни?» Інтерес є.

   

Після «Оскара», після того, як індустрія побачила потенціал українського кіно – є зацікавленість

   

– Я якось про це говорив із [кінопродюсером] Володимиром Яценком, у нього є визначення, що нам не треба потрапляти в пастку, у яку потрапило балканське кіно, де постійно знімають тільки про війну. Ти згоден, що нам теж треба історії не лише про війну?

– Слово «пастка» – дуже агресивне. Але це неминуче. У кожного покоління є подія, що вплинула на нашу ідентичність, що визначає нашу ідентичність. Для нашого покоління – для тебе, для мене, для всіх, хто народився чи виріс в незалежній Україні, – це ця війна, ця боротьба. Вона буде визначати нашу ідентичність навіть тоді, коли закінчиться. Усе, що ми робимо, буде так чи так її торкатися. 

Але знову ж таки важливо пам’ятати, що війна – це не все, що робить нас нами. Наша ідентичність – це більше, ніж війна. Тому так, це неминуче, що ми будемо багато говорити про війну, але важливо, щоб ми говорили не тільки про неї. 

Тому що можна зняти просто фільм про двох людей, які закриті в одній кімнаті. Війна чи революція можуть бути десь поза кадром. Усе ще може бути. Але це не буде центральною подією кіно.

   

Війна – це не все, що робить нас нами. Наша ідентичність – це більше, ніж війна

   

 

Що Чернов планує знімати далі

– Що тобі цікаво робити в цій площині? Ти казав, що плануєш і документальне, й ігрове кіно.

– Так, я працюю зараз над двома документальними фільмами про Україну та пишу кілька сценаріїв для художнього кіно. І художні сценарії не тільки про Україну, я працюю з кількома темами. І, звичайно, ні на що не вистачає часу.

– Можеш зараз поділитися ще чимось про теми? 

– Сподіваюся, що наступний фільм ми закінчимо у вересні, принаймні монтаж закінчимо повністю. Поки це все, що я можу сказати. Щодо нових проєктів, то зможу розповідати, коли запустимо продакшн.

– А розкажи якраз про продакшн, бо ми всі розуміємо, наскільки важко зараз знімати кіно в Україні. Платформа, яка в тебе тепер є через «20 днів у Маріуполі» й «Оскар» – чи дає вона змогу залучати закордонні інвестиції, працювати із закордонними партнерами?

– Це дає змогу, але попри успіх «20 днів», майже будь-який продюсер і великі компанії, що дають гроші на девелопмент і знімання, на фільми про війну гроші майже не дають. Якщо ми хочемо знімати кіно про війну, це треба робити самостійно. І потім, на стадії, коли вже майже все знято, йти до продюсерів чи студій і пропонувати їм. 

Для великих студій дуже важливо, щоби було зрозуміло, де й чим закінчується фільм. Це дає змогу їм планувати, це дає змогу їм розуміти аудиторію та бюджет. Завжди є бізнес-модель, що впливає на це. Тому, якщо ти не знаєш, чим закінчиться фільм, – а у фільмах про війну ти майже ніколи не знаєш, чим усе закінчиться, – треба зняти, а тоді йти до продакшн-компаній. 

Це реальність і для мене теж. Якщо я працюю над новим проєктом, мені треба самому його зняти, уже потім іти в продакшн із якоюсь компанією, що влаштовує мене своїми ресурсами. 

 

   

 

 Дуже важливо розуміти для будь-якого режисера – чи то ігрового кіно, чи документального, – з ким саме ти ведеш цей діалог

 

   

 

– Тобто «Оскар» тобі відчиняє якісь двері, але не дає карт-бланш.

– Відчиняє не всі двері, так. Не карт-бланш. 

– І загалом тобі цікаві фільми, що будуть говорити із глобальною аудиторією, так? 

– Ми хочемо, щоби аудиторія була максимально широкою, звичайно. Я як міжнародний журналіст і документаліст фокусуюся саме на міжнародній аудиторії. 

Це, до речі, деколи доволі корисно. Тому що, коли ти одразу думаєш про аудиторію, це задає тон фільму, допомагає визначатися з тим, що показувати і як. Коли ти розумієш, із ким ти розмовляєш. Дуже важливо розуміти для будь-якого режисера – чи то ігрового кіно, чи документального, – з ким саме ти ведеш цей діалог. І якщо є це розуміння, то і фокус фільму буде правильний. 

– Ще запитаю про міжнародні продакшни. Я впевнений, що ти не стежив за обговоренням в українському фейсбуці, але там після «Оскара» була дискусія про те, як сприймати «20 днів у Маріуполі». Наприклад, режисерка Тоня Ноябрьова писала, що це все добре, але це не перший «Оскар» для України, тому що це фільм у копродукції зі США: «Якщо бути чесними – це навіть не українське кіно. Так, воно про Маріуполь, але без копійки українських грошей. Цікаво, що ніхто про це не говорить». [sic] Для мене ця відповідь очевидна, але все-таки запитаю тебе: «20 днів у Маріуполі» – це український фільм?

– Так, український. Уся команда, яка знімала фільм, українська. Це бачення українського режисера, я український режисер. Так, для постпродакшну ми використовували ресурси американської студії Frontline. Але це ж треба розуміти, що це дистриб’ютор. Це можливість донести фільм до великої міжнародної аудиторії, у цьому рішенні є ще й прагматичний бік. 

До речі, у правилах подачі на «Оскар» до цього дуже ретельно підходять. Ми подавали фільм у двох категоріях. Коли фільм подають на розгляд [у категорії «Найкращий міжнародний фільм»], комісія уважно стежить, щоби фільм представляв саме країну, що його подає. Він проходить перевірку: зокрема, скільки відсотків оригінальної мови, а не англійської, звучить у фільмі. Вони дивляться на команду: де був зроблений фільм, де офіційно працює команда тощо. Це перевіряють ретельно. І так, вони перевірили. І так, ухвалили рішення, що він проходить як український фільм. Це офіційне рішення. 

 

   

 

 Я просто нагадую людям, що попри всі трагедії, у фільмі є дуже багато надії

 

   

 

– Я спеціально дивився на сайті Американської кіноакадемії: у документальній категорії зазначається, що спільне виробництво України та США, але Україна йде першою. 

– Так-так. Це ще й тому, що бюджет забезпечив український офіс Associated Press.

 

 Фільм «20 днів у Маріуполі» можна переглянути в Україні на платформах Megogo, Sweet.TV, «Київстар ТБ», Volia TV і Takflix, а 21 квітня він з’явиться на Netflix.

 

– І під час українського прокату, і після «Оскара» в соцмережах було багато таких коментарів: дуже хочеться подивитися фільм, але не наважуся це зробити, тому що поки не готовий/не готова. Зрозуміло, що є люди з травматичним досвідом війни, які пройшли Маріуполь, для яких це дійсно може бути тригером. Але як ти говориш із тими, хто поки не зміг переглянути стрічку? Які слова знаходиш, якщо намагаєшся переконати їх подивитися?

– Я намагаюся нікого не переконувати, тому що вважаю, що такі фільми чи книжки мене знаходять саме в той час, коли я до цього готовий. 

Але я просто нагадую людям, що попри всі трагедії, у фільмі є дуже багато надії. Відчуття спільної ідентичності, відчуття єдності, взаємодопомоги. Відчуття того, що ми не одні у своїх стражданнях. І так, люди виходять зі сльозами на очах після перегляду фільму, але це шлях до початку нашої колективної терапії. А нам усім доведеться пройти через це, ми всі повинні будемо прийняти те, що ми втратили рідних, що ми втратили свої міста й що щось із цього вже ніколи не повернеться. І щоб іти вперед, нам треба це прийняти, а не ховатися.

 

   

 

Редакція дякує за допомогу з підготовкою матеріалу Тетяні Ландесман, комунікаційній менеджерці фільму «20 днів в Маріуполі» й Української асоціації професійних фотографів (UAPP).