Інтерв'юМстислав Чернов показав світу Маріуполь під час російської облоги. Розмова про «20 днів у Маріуполі»

– Ми говоримо з тобою за лічені дні після перемоги на «Санденсі». Я правильно розумію, що для тебе це не так про визнання, як про те, що ти отримуєш більшу платформу, щоб розповісти цю історію?

– Це збільшує аудиторію, так. Коли фільм проходить фестивальний цикл, це збільшує його потенційну аудиторію. Для подальшої дистрибуції в різних каналах, стримінгах і кінотеатрах це [важливо]. Що більше визнання на фестивалях, то більше кінотеатрів по всьому світу захочуть показати фільм, то більшою буде аудиторія.

«Санденс» – це класна стартова точка. Для нас стало неочікуваним, що фільм отримав «Нагороду аудиторії», тому що ми думали, що фільм занадто важкий [для цього]. Але виявилося, що люди вважають його важливим.

– Який фідбек був після сеансів? Можливо, у персональній комунікації після сеансів?

– Цікаво, що на сеансах організатори подбали про психологів. Тобто на сеансі були фахівці, до яких можна було звертатися, якщо в когось виникла б потреба.

– Виникла?

– Ні, ніхто не звертався. Але люди підходили до мене після сеансу й пропонували передати гроші для маріупольців. Або просто запитували, як можна допомогти.

– Я розумію, що це умовна категорія, але як ти оцінюватимеш вплив, який має фільм?

– Для того й існують фестивалі. Якщо фільм посяде якесь місце на фестивалі, це означає, що організатори фестивалів й аудиторія розуміють ті ідеї й події, які були представлені у фільмі. А якщо вони побачили й зрозуміли, це вже багато означає. Тому що пробитися до людей у сучасному світі дуже важко. Вони перебувають у вакуумі, у своїх інформаційних бульбашках, у бульбашках нормальності. І пробитися через цю бульбашку не просто.

– У мене досі перед очима твої кадри, коли російський танк стріляє по житловому будинку.

– У мене немає пояснення цьому. Я хотів би запитати їх. Але це така їхня тактика, як я розумію.

– Для залякування?

– Я не думаю, що тут справа в залякуванні. Я не можу залізти нікому в голову. Але, якщо подивитися, як [росіяни] брали Алеппо, Грозний чи Попасну потім уже, то це одна й та сама тактика. Зруйнувати місто повністю, щоб ніде було сховатися його захисникам, потім заїхати туди. Тактика випаленої землі, це середньовічна тактика взяття міст. У мене немає іншого пояснення.

– Я хочу поговорити про твій процес ухвалення рішень; грубо кажучи, що ти вирішив показувати, а що вирішив не показувати. Тому що в цьому фільмі ти показуєш дуже багато…

– Дехто каже, що забагато.

– І в цій ситуації є безпрецедентний для всіх журналістів виклик, до якого навряд чи можна було бути готовим. Я знаю зі свого досвіду, тому що ми мали схожий виклик з Андрієм Баштовим, коли він повернувся з Бучі з одним із перших фоторепортажів, що фіксували російські воєнні злочини в місті. Ми дуже довго з ним обговорювали, де межа того, що ми можемо показувати. Врешті ухвалили рішення, що показуємо навіть максимально графічні кадри, щоб їх побачило якомога більше людей. І щоразу, коли я бачу, як російська пропаганда намагається використовувати якісь фейки про «постановку» в Бучі, я переконуюся в тому, що це було правильне рішення.

– Думаю, це були дискусії у всіх редакціях світу. І мені здається, що ця війна змінила політику багатьох редакцій щодо того, що вони можуть публікувати, а що – ні. Хоча б якоюсь мірою. І це сталося саме тому, що злочинів було забагато, що їх усі треба було [фіксувати]. Звісно, це було пов’язано і з тим, що на це одразу відреагувала російська пропаганда.

Зрештою, мені простіше, тому що я працюю на Associated Press, а AP публікує все, там немає проблем.

– Зараз уже, мабуть, є певний елемент дистанції, але ти для себе це розділяєш? Умовно, є Мстислав-відеограф AP і є Мстислав-свідок цих подій?

– Ні. Для мене бути журналістом і бути свідком – це одне й те саме.

Так, у фільмі є мій голос, але однаково я намагаюся тримати нейтральну дистанцію. І я не хочу нав’язувати людям свої емоції. Коли ми працювали з войсовером, було важливо не робити його занадто емоційним.

– При тому, що там є емоційні елементи, як коли ти згадуєш про свою родину, вони не конфліктують з тим, що ти показуєш.

– Там є емоційні елементи, але вони відділені структурно.

– Ти згадав про можливе використання твого матеріалу в судах. Зрозуміло, що фіксація воєнних злочинів – це окрема історія зі своїми правилами. Але, коли ти фіксуєш, як російський танк стріляє по житловому будинку, це ж не тільки про кадри для агенції, це й про можливе документування воєнного злочину.

– І в той момент, і зараз це має однакове значення. Я не знаю, чи це будуть використовувати в суді, це вже не мені вирішувати. Але існування цього фільму як документу… Той факт, що це не новинний сюжет, а фільм, означає, що він залишиться надовше.

Це одна з функцій журналістики. Очевидна ілюстрація потрібності журналістики – це коли ми виїхали з Маріуполя, вирвалися з оточення, а наступного дня розбомбили драмтеатр. І там не було журналістів. І що робити? Як зрозуміти, що сталося? Скільки людей загинули? Що сталося з пораненими? Чому це сталося взагалі?

Тому це абсолютно необхідно, щоб журналісти були в місцях, де потенційно можуть статися воєнні злочини, де є шанс для порушення прав людини. Журналісти просто повинні там бути, причому журналісти, яким довіряють на міжнародному рівні. Не просто люди з камерою чи пересічні люди, а саме професійні журналісти.

– Певно, найсильніша твоя фраза у фільмі: «Мій мозок хотів би забути те, що я побачив, але камера буде пам’ятати». Це якраз про це?

– Ми до останнього вагалися щодо цієї фрази, але врешті залишили її. Тому що вона занадто персональна. Знову ж таки одним із головних завдань було обмежити присутність оповідача, щоб не відволікати людей від справжніх трагедій, які стаються перед камерою, від трагедій маріупольців. Оповідач потрібен тільки для того, щоб з’єднати всі ці історії, провести глядача через ці 90 хвилин, заповнити порожнечу між кадрами.

– Я ще постійно повертаюся до фрагменту, коли поліцейський Володимир, який вас супроводжував, після атаки на пологовий будинок каже тобі, що хоче через камеру звернутися до всього світу. Це момент, який доводить силу журналістики й документалістики.

– Цікаво, що ця сцена пішла в новини українською мовою. У мене просто не було можливості надіслати обидва коментарі, я надіслав тільки коментар українською. Уже тоді мені потрібно було вирішувати, що важливіше. А під час монтажу фільму ми зрозуміли, що треба зберегти обидві версії – й українською, й англійською.

– Як ти сам ставишся до цієї ідеї: якщо показати всі жахіття, які робить Росія в Україні, то це матиме якийсь вплив на глобальну реакцію? Бо, з одного боку, це про силу медіа, з іншого, як ми переконуємося за цей рік, це досить наївний погляд.

– Усі українські фотографи чи документалісти, мабуть, пам’ятають, що любив казати Макс Левін…

– Що він мріє зняти «кадр, який зупинить війну».

– Мені здається, немає такого кадру. Але як журналісту й документалісту можна сподіватися зробити кадр, який, може, врятує одне життя. Чи просто комусь допоможе. Якщо це зробити, цього вже буде достатньо.

Уже коли ми виїхали з Маріуполя, нам розповідали, що після публікації наших кадрів політикам було легше узгодити «зелені коридори» [з Маріуполя]. Я сподіваюся, що це врятувало комусь життя. Хтось знайшов своїх родичів у лікарні, зміг їх урятувати, вивезти з Маріуполя. Сподіваюся, комусь це допомогло. Навіть якщо ні, то, сподіваюся, хоча б з історичного погляду це має значення; цей фільм уже буде.

– Ти дивився фільм «Маріуполіс 2»?

– Дивився. Мені дуже прикро через те, що це сталося з Мантасом [Кведаравічусом, режисером стрічки]. Це могло статися і з нами. Його катували, застрелили. Це жахливо.

Але фільм хороший. Він зовсім інший, [ніж «20 днів у Маріуполі»], але він додає контексту, якого нам не вистачає.

– Ви показуєте найгарячіші точки в місті, а «Маріуполіс 2» показує приватний сектор міста й одну спільноту людей.

– Він показує життя. Цього нам не вистачало. І я радий, що їм удалося вивезти ці матеріали й показати їх.

– І через ці два фільми можна хоча б якусь картинку скласти, що відбувалося в Маріуполі після 24 лютого.

– Це ж феноменально, що за ці три місяці облоги з Маріуполя майже не залишилося кадрів. Мені не віриться, що це правда: у 21 столітті є місто на 400 тисяч людей – і настільки мало зйомок.

– Є ця заїжджена фраза про те, що війна показує й найгірше, і найкраще в людях, це можна сказати й про твій фільм. Окрім того, що ти фіксуєш те, як Росія веде цю війну, ти також показуєш роботу маріупольських героїв: медиків, поліціянтів, військових і простих людей. Що найкраще в людях ти побачив за ті 20 днів?

– Найкраще – це здатність до консолідації й взаємодопомоги. Тому що люди, які не знали одне одного, рятували одне одного. Ризикуючи своїми життями. За нормальних обставин цього не сталося б, але цей жах поєднав людей, він показав, хто є хто. Може, у якомусь сенсі ця величезна трагедія ще більше об’єднала українців. Може, у майбутньому ця трагедія Маріуполя стане символом нашої ідентичності, символом боротьби і спротиву. Спротиву не просто загарбникам, а спротиву страху.

– Або ця сцена з мародерами в магазині, коли жіночка-продавчиня роздає всім. Це ж щось неймовірне.

– Мене за 5 хвилин до того ледве не побили. [сміється] Того немає у фільмі, бо я не знімав, але я тікав від людей, які хотіли забрати в мене камеру. [сміється]

– Але передусім це про героїзм лікарів, які продовжують виконувати свою роботу навіть у таких обставинах.

– Я не хочу нікого виділяти, але вся лікарня – це абсолютні герої. Медсестра, яку підстрелив снайпер біля входу… На щастя, ми всіх знайшли після [виїзду з Маріуполя]. Уся лікарня тепер працює в Києві, усі лікарі там. [Маріупольська обласна лікарня інтенсивного лікування відновила роботу в Києві у вересні 2022 року, вона працює на Шулявці – ред.]