10 грудня в онлайн-кінотеатрі Takflix вийшов документальний фільм Корнія Грицюка «Поїзд «Київ – Війна». Це стрічка про пасажирів поїзду «Київ – Костянтинівка», яку зняли за 30 нічних поїздок між Києвом і прифронтовим містом Костянтинівка Донецької області. Проєкт реалізували за підтримки Українського культурного фонду.
Стрічку вже показали на фестивалях «Молодість» і Kharkiv MeetDocs, а також номінували на премію українських кінокритиків як найкращий український документальний фільм року.
«Поїзд «Київ – Війна» – другий повнометражний фільм режисера. Перший – стрічка у стилі мокьюментарі «2020. Безлюдна країна» 2018 року, яку показали на кінофестивалях в Україні та за кордоном. Кіно побувало в національному прокаті та на українському ТБ. Стрічка також доступна на платформі Takflix.
Спільно з режисером фільму «Поїзд «Київ – Війна» Корнієм Грицюком та EasyLivingFilms розповідаємо про найцікавіші деталі стрічки.
«Поїзд «Київ – Війна»
Режисер і сценарист: Корній Грицюк
Продюсер: Сергій Пудіч
Проєктна менеджерка: Наталія Ісаєва-Урбан
Оператор: Кирило Лазаревич
Звук: продакшн 4 ears sound
Аерозйомка: Dronarium UA
Корній Грицюк, режисер
Родом із Донецька, не був на батьківщині з 2014 року
Як виникла ідея стрічки?
Ідея стрічки виникла ще три роки тому. Я сам із Донбасу й багато моїх родичів користуються цим поїздом. Тому часто чув, про що говорять на платформах та у вагонах. Мені здається, що в цьому поїзді може народитися щось нове для нашої країни, якісь нові сенси. Для мене він – метафора війни, коли багато людей мають різні думки щодо подій на Сході. Але вони їдуть в один бік й не можуть втекти один від одного. І про це потрібно було зняти фільм – аби показати цю атмосферу, цих людей, їхні слова та думки. Адже багато пасажирів мають справді екстремальний досвід.
Формат «роуд-муві», а саме фільму в поїзді, не новий. Є подібні стрічки про потяги в Ірані, Росії, Таїланді, Європі. Але це не фільми про поїзди, що поєднують мирні столиці та прифронтові території. Швидше соціальні, антропологічні дослідження. А наш фільм – політичне кіно.
Спершу я планував зняти ігровий фільм про цей поїзд: з акторами, побудований на документальному дослідженні та на реальних історіях пасажирів. Але потім вирішив, що ми й так дуже багато чуємо про цю війну в чужій інтерпретації. Тому вирішив, що треба дати змогу цим людям, які їздять між миром і війною, говорити – аби їх почули. Без сценарію та акторів. Звісно, ти все одно ставиш камеру під конкретним кутом, монтуєш, вкладаєш щось своє.
У стрічці також звучить мій позакадровий голос. Це стержень, що зчіплює все, що відбувається у фільмі, адже «Поїзд» у чомусь і моя особиста історія. Я не був у Донецьку з 14-го року, у мене є свої думки, якими хотів поділитися у фільмі.
Як проходили зйомки в поїзді?
Увесь фільм ми зняли десь за 30+ поїздок між Києвом і Донбасом, у період із літа до осені 2019-го року. Я навіть не уявляю, скільки ми накатали кілометрів за період зйомок, адже між Костянтинівкою та Києвом близько 700 км лише в один бік. Та й на пакетований чай я потім довго дивитися не міг.
Наша головна домовленість для стрічки – це партнерство з «Укрзалізницею». Це було дуже складно, адже це величезна державна корпорація, яка підозріло ставиться до будь-яких зйомок. Та ми не хотіли знімати фільм про погану постіль або про стан вагонів. Наші потяги та персонал у цьому фільмі – не головні. Головне те, що ці потяги перевозять людей зі столиці майже на війну. І коли нам вдалося прокомунікувати це з «Укрзалізницею» – вони побачили в цьому проєкті свою соціальну місію й ми домовилися про взаємодію.
А от розмови з провідниками та персоналом поїздів – це вже наші турботи. Я шукав провідників і начальників потягів, які були готові поговорити, поділитися своїми історіями. Це досить складно, бо деякі з них продовжують жити на окупованих територіях, а працювати тут. Вони боялися сказати щось зайве чи взагалі потрапити в кадр. Але нам усе одно вдалося знайти цікавих працівників залізниці, які поділилися власним досвідом.
Як домовлялися про інтерв’ю з пасажирами?
Наш поїзд – нічний, і в мене було небагато часу вмовляти людей зніматися. Тому якщо ніхто не хотів говорити, я просто йшов у наступний вагон. І так ходив, поки всі не заснули й не вимкнули світло.
Усі люди дуже різні. Деяким було цікаво знятися у фільмі: коли вони бачили камери та дізнавалися про що кіно, їх не потрібно було вмовляти. Деяким я розповідав, що це не пропаганда, а кіно з реальними людьми. І коли вони чули чесні розмови з матами чи проросійськими поглядами – розуміли, що це дійсно спроба відверто поговорити й самі погоджувалися. Але деякі, звичайно, відмовлялися.
Для зйомок мені допомагало те, що я з Донецька. А ще наша відвертість й той факт, що ми нічого не робили приховано. Усі бачили, коли вмикається камера, коли починає працювати звукорежисер. Люди розуміли, що ми не намагаємося назнімати якогось трешу в поїзді й виставити людей ідіотами.
Які моменти зйомок були найскладнішими?
Важко було вже під час монтажу, коли детально й уважно слухаєш усі ці історії, вибудовуєш із них кіно й розумієш, як багато людей у нашій країні травмовано цією війною. Після монтажу я дуже емоційно втомився.
На зйомках у поїзді я намагався особливо не сперечатися з людьми щодо політики. Моїм завданням було знайти цікавий і різний матеріал, не тільки патріотичний, не довести іншим свою точку зору. Я відкладав у сторону свою громадянську позицію й намагався говорити з усіма. Тому, за відгуками, фільм вийшов збалансований, з дійсно різними думками. А не тільки з тим, що ми читаємо у своїй бульбашці на фейсбуці. Так у нас вийшло реальне кіно з реальними людьми, з якими ми їздимо в потягах, стоїмо в чергах у маркеті чи на базарі.
Які ще фішки є у фільмі?
Візуально я не хотів якихось викрутасів, ідея була в натуралістичності, аби передати атмосферу. При цьому ми не акцентували на деталях, треші наших потягів, бо головне в цьому фільмі – люди, які їздять цим поїздом. Майже все ми знімали маленькою камерою Sony, яка гарно працює зі слабким світлом, без жодних додаткових приборів, адже ми мали бути дуже мобільними. Чудові нічні кадри, портрети та фактура простору потяга – заслуга головного оператора Кирила Лазаревича.
Ще з нами постійно був звукорежисер майданчика Артем, завдяки якому абсолютно все записано дуже якісно. А це рідкість для документальних фільмів, які знімаються «репортажно», без можливості щось повторити. Кожен монолог, діалог і звук у цьому фільмі записані дуже чітко, завдяки чому є реальне відчуття, що ти їдеш у поїзді. Тому раджу дивитися кіно саме в кінотеатрі, аби цим насолодитися.
У фільмі є красивий довгий кадр від’їзду потяга, який ми зняли в Києві на вокзалі. Це робота команди Dronarium UA, як і всі повітряні зйомки. Вони кілька днів і ночей їздили за нашим поїздом по всьому маршруту, тому майже всі прольоти у фільмі – це справжній маршрут поїзду «Київ – Костянтинівка». Команда також зняла багато цікавих пейзажів на Донбасі, хоча це було не дуже легко – одного разу зйомку зупинили військові.
Сергій Жадан і гурт «Лінія Маннергейму» дали дозвіл на використання їхніх пісень у фільмі. Трек, який ми чуємо на вокзалі в Костянтинівці, – це вірш, присвячений цьому вокзалу та його прифронтовій атмосфері. Мені здалося важливим використати лірику Жадана, бо велика частина його творчості після 14-го року присвячена війні на Сході, як і цей фільм.
Для кого ця стрічка?
Думаю, цей фільм для тих, кому цікаво побачити й почути, що насправді відбувається в нашій країні вже сьомий рік. Іноді потрібно нагадувати собі, що кожного дня на Донбасі стріляють, що наші чоловіки та жінки боронять нашу незалежність. Що в нас майже два мільйони переселенців, які змушені фактично починати життя спочатку. Я думаю, що це не фільм-ностальгія. Швидше це спроба поговорити про майбутнє та як нам далі жити. Ну, і, звичайно, це кіно про те, що нам потрібно, в першу чергу, говорити одне з одним прямо й намагатися почути ближнього.
Матеріал підготовлено за підтримки
