ГідAin't nobody's business: що треба знати про нову виставку PinchukArtCentre

З 25 квітня у PinchukArtCentre можна побачити міжнародну виставку «Ain't nobody's business», яка, посилаючись на хіт 1994 року шведської співачки-емігрантки Ардіс, активує голоси, що прагнуть свободи самовизначення.

«Ain’t nobody’s business» провокує дискусію щодо суперечливих відносин між владою та особистістю. Виставка ставить під сумнів наявні кордони між особистим та політичним, виявляючи вплив владних структур на свободу волевиявлення та самоідентифікації.

В експозиції представлені роботи художників з Бразилії, Литви, Росії, Азербайджану, Білорусі та України. Більшість художників вперше експонуються в Україні.

Кураторки виставки Олександра Трянова та Валерія Шиллер пояснюють, як зрозуміти нову виставку «Ain't nobody's business». Виставку можна буде відвідати до 2 червня. 

Виставку відкриває аудіо-візуальна інсталяція литовського художника Ігнаса Крунглявічуса «Допит», де гіпнотичний біт втягує глядача в споглядання напруженої мовної сцени: слідчий атакує запитаннями жінку, яку підозрюють у вбивстві чоловіка. Холоднокровні відточені репліки слідчого розкривають механіку мови влади, проблематизуючи силу мови як інструмента придушення волі.

«Допит» перегукується з інсталяцією художниці з Одеси Люби Токаревої, яка представляє інтер'єр кабінету, запорошеного пір'ям. Робота відсилає до граничного стану сну, де переплетені фантазії, спогади і уривки повсякденності. Вона ставить питання: на яких рівнях психіки залишаються сліди владного придушення?

Багато важливих тем залишаються табуйованими для публічного діалогу. Проблема свободи публічної промови і надалі залишається актуальною для пострадянських країн. Голос роботи Заміра Сулейманова «Важкі слова» вторгається в публічний простір міста, стверджуючи необхідність обговорення важливих сфер людського життя. Ці слова, GOD-ART-SEX, дійсно важкі. Їхнє значення оскаржувалося і змінювалося протягом всієї історії людства, і саме вони мають постійну важливість в будь-якому куточку землі. Ця трійця з трибуквених англійських слів сміливо подорожує містом, спонукаючи до розмови.

У роботі білоруського художника Сергія Шабохіна ми стикаємося з реаліями голосу меншості в громадському просторі. Робота побудована на документуванні записів на швах між плитками в громадських туалетах Мінська, які є єдиним місцем комунікації для гей-спільноти. Комунальні служби старанно стирають такі записи, але простір між плиткою не піддається швидкому очищенню. Робота є відбитком реального громадського простору: стерилізованого, агресивного по відношенню до будь-яких нетипових форм поведінки, такого, де все, що не вписується в норми патріархального і консервативного владного курсу, витісняється в приховані зони: клуби, квартири, туалети. Ці шви, на думку влади, покриті брудом, але для Сергія Шабохіна це символ свободи висловлювань.

Інтерактивна інсталяція Mastur Bar художниці з Бразилії Фабіани Фалейрос запрошує в камерний простір, де зібрано колекції предметів, пов'язаних із темою сексуальної та ментальної розкутості. Назва бару навіяна португальським дієсловом masturbar «мастурбувати», а також піснею I Feel Love Донни Саммер. Художниця протиставляє прийняття своєї сексуальності і практики мастурбації патріархальному устрою, застосовуючи м'яку силу в боротьбі за емансипацію.

Фінальний розділ виставки представляють роботи російської художниці Ангеліни Меренкової та українського художника Миколи Карабіновича. У своїй новій роботі із серії Sex & Empire Меренкова створює суперечливий образ в естетиці соціалістичного прапора, поєднуючи п'ятикутну зірку і провокативний мастурбаційний жест. Так художниця протиставляє політичний проект і сексуальний експеримент, виявляючи точки дотику таких явищ.

Мінімалістична скульптура Миколи Карабіновича, зібрана зі стріляних гільз, розповідає про об'єднання дискурсу ЛГБТ+ із промілітаристським у сучасних українських реаліях. В основі роботи лежить трагічна історія одеського активіста і власника гей-клубу «Тема» Олександра Лисоконя, який з початком військових дій на сході України вирушив добровольцем на фронт і не повернувся. Зі смертю Лисоконя припинилося й існування клубу, який був важливим місцем сексуальної соціалізації в місті.

Фото: Максим Білоусов