ПодорожіЕкспедиція Україною: 5 надзвичайних місць Поділля
Де збирати трюфелі, пограти у футбол на мотоциклах, відвідати музей з пляшок та інші місця, про які ви могли не знати
The Village Україна та експедиція Ukraїner розповідають про маловідомі й колоритні місця України.
Фото: Олексій Карпович, Богдан Суюнбаєв, Поліна Забіжко
Текст: Богдан Логвиненко, Оксана Кузема
Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – лонгріди без новин.
Велика Яромирка
У Великій Яромирці, що на Поділлі, на одному з подвір’їв є незвичайна споруда. Її фундамент закладено зі скляних пляшок, а стіни споруджено з пластикових, на даху височіє вітряк, а всередині зібрано музей. Змайстрував це власноруч один із жителів села – Серафим Лесько, який протягом усього життя завзято збирає предмети старовини.
Чоловік відкрив музей у 2000 році. У його колекції – старовинні предмети побуту, глиняний посуд, знаряддя праці та сільськогосподарське приладдя, військовий реманент, нагороди, фотографії та книги. Деякі експонати стоять просто перед входом.
Роками Серафим Лесько колекціонував також історії людей, які уклав у величезну родову енциклопедію села. 1991 року в нього з’явився задум створити книгу пам’яті жителів Яромирки. Нині це солідний том на 1 790 сторінок, який вміщує століття людських доль. Щодо принципів роботи, то автор книги зауважує: воліє писати про живих людей, так інформація буде надійнішою. Також він обов’язково зазначає респондентів, наприклад, «Записано зі спогадів Доміни Ганни Тимофіївни 20 квітня 1993 року». Життєписи насамперед призначені для наступних поколінь одного роду.
До призьби приставлено кілька схожих круглих кам’яних брил із дірками посередині, які виявляються то сонячним годинником, то жорном (пристрій для помелу збіжжя), то гончарним кругом (пристрій для ручного формування глиняних виробів), то точилом (пристрій для гостріння ножів, сокир, кіс тощо), а то й частиною прикордонного стовпа, який відділяв Польщу від СРСР до 1939 року.
На стіні висить ріг тура – представники цього виду вимерли ще 400 років тому, але колись водилися в Карпатах.
Експозиція музею містить зібрання медалей та орденів. Колекціонер особливо пишається «наполєоновським» експонатом – надбитим дзвоником, який чіпляли на коня чи до брички. На ньому зберігся напис: «Париж, Наполеон, 1812».
Бакота
Бакота – затоплене село на Поділлі, поблизу Кам’янця-Подільського. Сьогодні це місце відоме своїми неймовірними краєвидами й тишею. Півсторіччя тому сотні родин покинули тут свої домівки та господарства. Людей виселили, а село затопили, щоб збудувати водосховище для потужної гідроелектростанції.
Спочатку Бакота була містом. Уперше воно згадується в літописі 1240 року як найбільший адміністративний центр Дніпровського Пониззя із населенням понад 3 тисячі осіб. У XIII–XVI століттях край між Дністром та Бугом називали Руссю Дольною, а Бакота була його столицею. Тут сходилися й піші торговельні шляхи, і водні.
У 1981 році, під час будівництва Новодністровської ГЕС, усе населення краю вивезли до сусідніх міст. Саму ж Бакоту, разом з іншими селами, затопили. Сьогодні це водосховище завдовжки 200 кілометрів, заплава ж простягається на 1 590 гектарів.
16 тисяч гектарів родючих земель, 100 гектарів лісу, безліч виноградників та садів і 28 зниклих сіл. Це його ціна. Ціна цього найкращого місця, яку заплатили люди.
У кожній столиці є великий храм. У Бакоті цим храмом був Бакотський Михайлівський печерний монастир, який виник у XII-XIII столітті на Білій горі. Починалася історія монастиря ще з дохристиянських часів. Вік печер – близько 4 тисячі років. Майже весь цей час вони слугували для поклоніння природним стихіям. До наших днів дійшли деякі язичницькі артефакти: стопа людини, вибита на камені, кам’яні ідоли та жертовники.
Бакотський Михайлівський печерний монастир має перевернуту будову: зазвичай церква розміщена вище, аніж келії. А в Бакоті печери виникли набагато раніше, і на момент створення монастиря місце для молитов розташовувалося там. Нині церква функціонує вільно. У ній немає священика, немає конфесійного розподілу. Поруч одна з одною стоять православна, греко-католицька ікони та ікона Бога-Отця.
Букатинка
Букатинка на Поділлі, попри свій великий природний потенціал і давню історію, могла б стати просто черговим селом, що поступово вимирає. Та понад 40 років тому тут оселилося молоде подружжя митців – Олексій та Людмила Альошкіни. Крок за кроком вони перетворюють селище на музей та місце, куди за новими враженнями з’їжджаються люди, зацікавлені в історії та мистецтві.
Букатинка славиться своїми унікальними ландшафтами – тут є виходи на поверхню землі кам’яних решток шарів планетоутворного періоду, прадавніх вивержень вулканів, стародавніх океанів, морів, пустель. Колись вона була одним із центрів каменотесного мистецтва. Збереження традицій і збирання предметів цього древнього промислу стало однією з причин того, що Альошкіни обрали місцем свого постійного проживання саме Букатинку, створили тут справжню галерею просто неба. Їхні скульптури можна помітити всюди – усі різні, та кожна несе свій посил. Загалом в Україні є понад 150 робіт цієї родини.
Букатинка розкинулася на березі мальовничої річки Мурафа, серед подністровських пагорбів. До районних центрів – 30 кілометрів, автобуси сюди їздять нечасто. Тут проживає більш ніж 100 осіб, працює початкова школа, де Альошкіни вчителюють, навчаючи дітей жити в гармонії з навколишнім середовищем. Багато хто приїздить до Букатинки просто поспілкуватися з Альошкіним, а він – босий, у лляному одязі, трохи розпатланий, але завжди з усмішкою – зустрічає нових гостей.
Коли по сусідству продавали старі хати, що залишилися без господарів, Альошкіни купили їх і перетворили на музеї. Тут є хатина, де займаються театром тіней і малюють піском на склі. Є музей гончарства із сотнями глечиків, барилець і куманців, зібраних у походах Придністров’ям, музей старожитностей із розписаною піччю. Є хатка з роботами їхньої родини: камінь, дерево, витинанки, глина, писанки, живопис, графіка. Всередині всі вони встелені сіном, зовні – розписані казковими русалками, трипільськими колами, подільськими вазонами. Всюди вхід безкоштовний, а назва «музей» – умовна. Адже тут до всього можна торкатися, гратися, а також допомагати самостійно творити кожен із музеїв.
Василівка
Село Василівка, неподалік Тиврова, має цікаву історію. У мальовничій місцевості знаходили золоті прикраси черняхівської культури й оборонні насипи, що захищали сусіднє місто Тиврів. Залишки панських забудов імперських та радянських часів навіть у руїнах підтверджують, що у Василівці мешкали хазяйновиті господарі. Саме вони започаткували тут трюфельне фермерство. Виявляється, українська земля була колись прихистком для багатьох плантацій «земляного серця», які занепали за радянських часів. Десятиліттями місцеві мешканці відрами збирали дорогоцінні гриби, навіть не здогадуючись, що саме вони куштують.
Фермер Олександр Джига усе дитинство харчувався цими грибами. Однак, коли дізнався, що прямо-таки ходить по делікатесу, ціна якого вимірюється тисячами євро за кілограм, то активно взявся за розвиток бізнесу, сподіваючись відродити трюфельну справу на теренах України. Чоловік підняв архівні матеріали та виявив, що трюфель почав популяризувати ще Петро І, а поміщики навчилися його самостійно культивувати.
Для гарного росту трюфель має отримувати вдосталь сонця. Саме тому «земляне серце» слід шукати під деревами, крони яких не зімкнуті. Варто дивитися у тих місцях, де кабани або козулі починали рити землю, адже вони теж люблять покуштувати цей делікатес. Якщо на місці є мікориза – білий пушок – це означає, що місце трюфельне, а кабан цілком імовірно міг пропустити кілька екземплярів. Цікавим є те, що гриб не росте одинаком. Найчастіше у гнізді «мешкає» близько шести сусідів. Тож варто шукати ретельно, адже найбільші трюфелі ховаються найглибше.
Завдяки книгам ХІХ століття та численним експериментам Олександр Джига опановує техніку штучної культивації різних видів трюфеля. Чоловік мріє, аби його село мало певну фермерську спеціалізацію, як капустяні теплиці у деяких закарпатських селах, де мешканці розташовують їх майже в кожному дворі. Він не приховує результатів своїх досліджень і готовий ділитися власним досвідом.
Кам’янець-Подільський
Мотобол – винятково європейський вид спорту, який походить із Франції та набув величезної популярності за часів Радянського союзу в Україні. Дотепер мотобольний турнір і декілька команд дожили лише на ентузіазмі гравців, тренерів і нечисленних глядачів.
У Кам’янці-Подільському мотобол із 1966 року. Спеціальний стадіон під цей вид спорту збудували 1982-го. Перша гра кам’янецької команди у вищій лізі відбулася 1982 року на стадіоні педінституту, що в центрі міста, а вже друга гра, із новопавлівською командою (Ставропільський край, Російська Федерація) – на новому стадіоні. У 1998 та 2000 роках у Кам’янець-Подільський приїжджала німецька команда «Торнадо» з містечка Кірспе, а 2001-го українці їздили до них.
М’ячі для гри в мотобол спеціальні, в Україні такий зараз коштує близько 2 500 гривень, їх виробляють за кордоном. Вистачає його на рік – за цей час він стирається.
Раніше мотобольний матч тривав чотири періоди по 20 хвилин. Тепер в Україні гра триває 4 періоди по 15 хвилин. В Європі грають 3 періоди по 20 хвилин. Щоб відіграти один матч, на 8 мотоциклів потрібно 40 літрів бензину. Стільки ж витрачають і на тренуваннях.
Мотобольний мотоцикл мало відрізняється від звичайного кросового. Відмінності стосуються лише важелів управління. На мотобольний мотоцикл встановлена дублююча лапка заднього гальма зі зворотного боку. Оскільки одна нога мотоболіста зайнята утриманням м’яча, на переднє колесо мотоцикла встановлені дуги для ведення м’яча. А також у передній частині мотоцикла розташовані так звані «плуги», які унеможливлюють потрапляння м’яча під мотоцикл. У деяких мотоциклах цього типу важелі перемикання передач перенесені безпосередньо на кермо, для полегшення управління.
За відсутності успіхів місцевих команд в інших видах спорту, протягом 52 років клуб «Поділля» прославився в Україні, а гра у мотобол стала місцевою родзинкою, досі малознаною для численних гостей міста.