Життя кожного з нас – низка щоденних рішень. Ми обираємо одружитися чи розлучитися, змінити професію чи стати найкращим фахівцем у своїй, а ще – чи бути свідомими громадянами або ж довірити долю України випадку.

Однак буває так, що вибір кардинально змінює життя, і не лише власне, а й цілої країни.

The Village Україна разом з ЦВК розповідають історії українців, чий вибір змінив їхнє і не тільки життя.

Олексій Руденко

волонтер, військовослужбовець

 

Акурат до повномасштабного вторгнення я був докторантом у Центральноєвропейському університеті в Австрії й писав там дисертацію з історії Східної Європи. Водночас мав ще одну стипендію, завдяки якій проводив дослідження в Литві. А ще розвивав волонтерський проєкт «Ніч в Університеті»: ми з командою проводили імерсивні театралізовані історичні екскурсії, де поєднували театральні сценки й оповідь екскурсовода. Отож, я жив на дві країни, багато подорожував і планував наступний сезон екскурсій.

За декілька днів до вторгнення, коли Путін «визнав» так звані ДНР і ЛНР, я долучився до невеликої акції під посольством Єврокомісії, а потім влаштував поодинокий пікет під посольством Російської Федерації. Але було якесь передчуття, що наближаються історичні події: як написав Юрій Гудименко, «відчуваю, як навколо нас, дихаючи сторінками, важко, немов молоко, згущується історія».

             24 лютого ми разом із другом одразу вирішили їхати в Україну. Напевно, зіграла роль наша історична освіта, бо історики дуже часто перебувають у центрі подій. А вивчаючи історію Східної Європи, зокрема відносин України та Росії, можна було передбачити, як далі буде розвиватися ситуація й чим загрожує перемога РФ.

    24 лютого ми разом із другом одразу вирішили їхати в Україну. Напевно, зіграла роль наша історична освіта, бо історики дуже часто перебувають у центрі подій. А вивчаючи історію Східної Європи, зокрема відносин України та Росії, можна було передбачити, як далі буде розвиватися ситуація й чим загрожує перемога РФ.

Однак рейсові автобуси почали скасовувати, тому ми з ним вирішили зустрітися у Варшаві й думати, як виїхати вже звідти. До відʼїзду ще 24 лютого я встиг узяти участь у великому мітингу у Вільнюсі. Це була масштабна акція, яка давала розуміння, що ми не одні – нас не кинуть.

Поки ми їхали до Варшави, написали друзі з історичного факультету, які вже мобілізувались, і надіслали перелік речей, які попросили, за можливості, дістати: бронежилети, рюкзаки, балістичні окуляри, шоломи, рукавиці, фліски й інше. Я подумав: ага, зберу один раз те, що вони просили, передам і тоді поїду. Але далі розпочалась лавина запитів, яка не завершується й дотепер. Тож ми створили у Варшаві волонтерський хаб: збирали кошти, закуповували й надсилали необхідне, гуртували однодумців.

Улітку 2022 року, коли дещо зменшились темпи зборів, я почав допомагати з організацією різних масових акцій у Вільнюсі. Литовці були (і залишаються) дуже активними, українська громада, іноземці загалом – усі долучалися. Але я почав задумуватися, що моя роль у війні стає менш відчутною, а бути за кордоном зараз не настільки нагально, бо багато що зі спорядження та дрони вже можна дістати в Україні.


             Була можливість поїхати назад в Австрію, на додачу я виграв ще один грант у німецькій науковій установі, який мав розпочинатись у вересні. Але вирішив, що потрібно повертатись в Україну.

    Була можливість поїхати назад в Австрію, на додачу я виграв ще один грант у німецькій науковій установі, який мав розпочинатись у вересні. Але вирішив, що потрібно повертатись в Україну.

Про повернення я не жалкую – в Україні зараз твориться історія, і, якщо я не братиму в цьому участі, шкодуватиму все життя. Та й поза тим, наукова діяльність почала здаватися доволі лицемірним заняттям: мої колеги з Академії за кордоном на конференціях спілкувалися про дуже високі матерії, тенденції розвитку методології в історичній науці, а я в цей момент читав про обстріл мого рідного Миколаєва – було не окей розуміти, що вони говорять далеко не про ті речі, які справді мають значення.

Нині я служу в Силах Оборони, але й далі займаюся волонтерством, бо навколо нашої команди сформувалася певна спільнота, яка готова допомагати. Тут дуже допомагає навичка горизонтальної комунікації, яка в мене збереглася з цивільного життя й з істфаку Шевченка зокрема. Набагато легше, коли знаєш, кому й куди написати, і можеш робити це одразу в кількох чатах. А ще в цивільному житті я колись навчився керувати простеньким дроном – тепер це вміння дуже знадобилося.

Мені взагалі видається, що ті, хто хотів знайти собі місце у війні, вже зробили цей вибір. Бо він і про те, чи ти взагалі хороша людина? Тобі більше цікаво нажитись чи напружитися, щоби здобути перемогу на наших умовах? Боятися за своє життя нормально, це людський інстинкт. Але під час війни треба робити дещо більше, ніж зазвичай, щоб уже зараз розуміти, яку даси відповідь, коли за кілька років або десятиліть сам себе спитаєш, що ти робив і чи дійсно викладався на повну в часи, коли цього так потребували всі ми.


Юлія та Юрко Дідули

батьки трьох хлопців

 

Юрко:

Я виріс у родині, де було пʼятеро біологічних дітей і один прийомний брат із Харкова, тому ще до знайомства з Юлею думав, що хотів би всиновити дитину вже в межах своєї сімʼї. Коли ж ми з нею зустрілися й справа йшла до шлюбу, то трохи ділилися баченням спільного майбутнього, і всиновлення в різних розмовах проскакувало – але вже після того, як матимемо біологічних дітей.

Після одруження ми два роки пробували завагітніти, і у 2023 році зрозуміли, що на цьому етапі нам не вдасться стати біологічними батьками, тому природно прийшли до рішення розпочати процес усиновлення.

             у 2023 році зрозуміли, що на цьому етапі нам не вдасться стати біологічними батьками, тому природно прийшли до рішення розпочати процес усиновлення.

    у 2023 році зрозуміли, що на цьому етапі нам не вдасться стати біологічними батьками, тому природно прийшли до рішення розпочати процес усиновлення.

Юля:

На навчанні для усиновлювачів ми дізналися, що вірогідність усиновити одну дитину є дуже-дуже низькою, тому що дуже багато людей хочуть саме одну маленьку дитину ледь не з пологового, а тому черга очікувачів розтягнулася на роки. Тож ми одразу були відкриті до того, що це може бути дві дитини, тим паче, що вони могли б один з одним гратися. Про три, звичайно, говорили – але все-таки це було ту мач.

Отже, ми почали моніторити, кого можемо всиновити. І так складалися обставини, що ми мали лише один день між справами, щоб познайомитися хоча би з кимось. І тут я згадала, що Юркова сестра колись тегнула нас у фейсбуці під постом про діток, яким треба батьки. Я знаходжу цей допис і бачу таке повідомлення:

             Троє здорових життєрадісних козаків шукають люблячу родину. 1, 2 і 9 років.

    Троє здорових життєрадісних козаків шукають люблячу родину. 1, 2 і 9 років.

Слово-тригер «козаки» одразу Юрка підкупило – і, в принципі, маркетинг відбувся. Виявилося, що хлопчиків досі не всиновили й вони перебували в Полтавській області, тож ми за день вирішили всі офіційні моменти й поїхали знайомилися.

Наважитися на всиновлення – це 100% про вибір. На курсах нам говорили, що ми зрозуміємо, що це наші діти. Але коли ми знайомилися з хлопчиками, у Юрка вже десь було всередині це відчуття, а я мала більше сумнівів, чекала якогось магічного кліку, поклику материнського інстинкту, а його не було. Ми подзвонили нашому священнику. А ще поговорили зі знайомими, які теж всиновили трьох дітей. Вони сказали, що наші сумніви – це нормально, це наш вибір і відповідальність, які треба прийняти й зняти всі наші амбіції, які б ми хотіли покласти на дітей.


             Коли ми поверталися з Полтави у Львів, між нами ще не було офіційно проговореного рішення, але особисто я вже уявляла, хто де буде спати у квартирі та як ми облаштуємо дитячі кімнати.

    Коли ми поверталися з Полтави у Львів, між нами ще не було офіційно проговореного рішення, але особисто я вже уявляла, хто де буде спати у квартирі та як ми облаштуємо дитячі кімнати.

Юрко:

Коли в нас зʼявилися діти – життя просто перевернулося: абсолютно змінився ритм і пріоритети. Троє хлопців різного віку (нині це вже два, три й десять років) – це дуже різні особливості розвитку та потреби. Тому ми поринули в прекрасний світ вайберу, батьківських чатів, гуртків та іншого. Деякий час ми всі підлаштовувалися, але зараз, здається, вдалося поставити життя на такі собі рейки й рухатися.

Юля педагог за першою освітою й психолог – за другою, – і вона дуже класно підготувала нашу квартиру до появи дітей. Звичайно, ми проводимо час разом, але ще в нас є шафи з упорядкованими іграми, щоби хлопці могли самостійно знайти собі заняття. Узагалі це те, що ми хотіли найбільше прищепити своїм дітям – уміння самостійно дати собі раду в житті.

Юля:

             За пів року життя з дітьми прийшло повне прийняття, що це наші монстри.

    За пів року життя з дітьми прийшло повне прийняття, що це наші монстри.

Якщо на початку я боялася гуляти з двома найменшими сама, то зараз стало набагато легше. Я знаю, що я для них – значущий дорослий, вони мене бачать і чують, і мають привʼязаність до мене.

Звісно, у нас бувають і важкі моменти. Є ночі, коли треба вставати до дітей, бо ті плачуть, або ж вони прокидаються набагато раніше запланованого, плюс нічні тривоги, переходи в коридор – а роботу ж ніхто не скасовував. Але це те, що проходять усі батьки, незалежно від того, як їхні діти були народжені.

Коли ви маєте зробити вибір, який змінить життя, було б добре заручитися підтримкою принаймні однієї людини, яка, навіть до кінця нічого не розуміючи, скаже – давай фігач. Я точно знаю, що не всиновлювала би трьох пацанів різного віку з кимось іншим – тільки з Юрком. У перші тижні я просто плакала й казала йому, як добре, що він поруч, бо ми все ділили на двох.

Узагалі ми маємо взяти на себе відповідальність за те, у якій країні хочемо жити завтра. Я знаю, що мої діти й те, як ми їх виховуємо, ставлення до моєї роботи, волонтерство – це частинки, які рано чи пізно вплинуть на те, чи житиму я в офігезній Україні за 10 років. Так, це егоїстичне бажання – і воно розпочинається з вибору та відповідальності за нього.

Катерина Терехова

волонтерка

 

Як і багато людей із Донеччини, я твердо знаю, що війна розпочалася не у 2022 році, а у 2014. Саме тоді відбулася моя чітка ідентифікація себе як українки, хоча базу для цього моя мама заклала ще в дитинстві. Етнічно вона росіянка, однак коли у школі нам дозволили відмовитися від вивчення української мови та літератури, вона сказала, що я народилася в цій країні й буду в ній жити, а отже, маю знати мову.

У 1997 році я перебралася до Києва, про це мріяла ще зі школи, коли з класом потрапила сюди на різдвяні канікули. А оскільки ще в Донецьку я опанувала фах перукаря-стиліста, то з нього й почала працювати. Згодом навчилася візажувати, робила нарощування нігтів, іноді й просто за продукти, якщо людям не було чим оплатити послугу. А оскільки я дуже комунікабельна, то з часом плавно перейшла працювати в ресторанну галузь і вже станом на 2014 рік керувала на той час наймоднішим преміальним закладом Serebro.

             Незадовго до Революції гідності мені почав дуже часто снитися Донецьк. Це були деталізовані сни міста мого дитинства: місця, де ми каталися на велосипедах, ставок, тарзанка, халабуди, а прокидалася я зі справжнім запахом троянд, які були посаджені по всьому місту. Я зрозуміла, що це моя земля, і що я дуже хочу додому, а тому в мене не було навіть думки не включатися в події на Майдані.

    Незадовго до Революції гідності мені почав дуже часто снитися Донецьк. Це були деталізовані сни міста мого дитинства: місця, де ми каталися на велосипедах, ставок, тарзанка, халабуди, а прокидалася я зі справжнім запахом троянд, які були посаджені по всьому місту. Я зрозуміла, що це моя земля, і що я дуже хочу додому, а тому в мене не було навіть думки не включатися в події на Майдані.

Робота в Serebro тоді стала дуже помічна, адже гості закладу довіряли мені й відгукувалися на пости у фейсбуці про допомогу, не тільки грошима, дехто давав і свої машини, бо моя була на донецьких номерах, а тому був ризик, що її розтрощать. Ще важливо, що до Майдану я багато чого будувала в закладах, а тому дуже добре орієнтувалася в будівельних матеріалах і приладах і як їх використовувати. Тож купуючи колючий дріт для барикад, я зразу брала кусачки й рукавиці, до лопат, які треба було для зручності вкоротити, купувала наждачку, щоб затерти краї держака.

             У людей складалося відчуття, що я вже колись будувала ці барикади.

    У людей складалося відчуття, що я вже колись будувала ці барикади.

Звісно, возила на Майдан і їжу. Я могла кинути клич, що потрібно 200 кілограмів фаршу, і одразу хтось пропонував мʼясо, а інші запрошували скористатися професійними мʼясорубками. Тобто це коло спілкування, яке я набула за час роботи у сфері гостинності, тоді й зараз дуже сильно допомагає, бо я як менеджерка чітко розумію, до кого й за чим можу звернутися. Завдяки аудиторії моїх добрих ельфів, яких я збирала понад 20 років, мені простіше все вивозити.

З часом я свідомо пішла з преміумсегмента HoReCa, бо я все-таки більше про андеграунд. Відтак стала частиною команди київського техно-клубу, ставила фудкорти на фестивалях, а згодом доєдналася до колективу іншого клубного простору. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, в мене не було часу навіть зрозуміти, що відбулося. Я залишалася в Києві, подзвонила моя товаришка Ореста Бріт, яка вже керувала Благодійним фондом «БОН», і спитала, чи візьму я хлопців-військових. Я їм дзвоню, питаю, скільки їх, а вони кажуть – 1200.

І знову допомогли мої контакти з ресторанного минулого. Для мене відкрили «Метро» на Окружній, яке тоді було зачинене, пустили в «Домосферу» на Новобухівський через службовий вхід.


             І от я стою в рожевому спортивному костюмі, в рожевих окулярах, під'їжджають хлопці на бусах забирати речі, бо в нас із дівчатами вже були забиті машині, і кажуть: «Катю, ти хто взагалі?» Бо щоб їм отримати таку кількість речей, треба пройти сім кіл бюрократичного пекла.

    І от я стою в рожевому спортивному костюмі, в рожевих окулярах, під'їжджають хлопці на бусах забирати речі, бо в нас із дівчатами вже були забиті машині, і кажуть: «Катю, ти хто взагалі?» Бо щоб їм отримати таку кількість речей, треба пройти сім кіл бюрократичного пекла.

Загалом у перші дні вторгнення здавалося, що кожен із нас може все, навіть знайти телефон міністра Федорова я могла за 10 хвилин. І оцей перехід від так званої «світської левиці» до доброї феї стався дуже органічно, і я нарешті усвідомила своє покликання – допомагати людям. Тому коли ми виїхали до Закарпаття, я одразу почала шукати приміщення під склад гуманітарної допомоги, а також почала допомагати переселенцям.

Згодом я взяла під опіку Свалявський санаторій «Човен», куди евакуювали 180 дітей-сиріт із персоналом інтернату з Донецької області. А також Мукачівський будинок-інтернат і школу-інтернат на Вінниччині. Замінила там проводку, освітлення, завезла нові матраци, відремонтувала душі – загалом у кожному закладі були свої роботи, які привели їх до ладу. Не скажу, що було легко, бо було багато перешкод.

Нині моє найважливіше завдання – це багатошаровий інтеграційний проєкт для 10 родин з усієї України. Разом із фондом «Район №1» я будую 10 будинків на Обухівщині, де будуть жити родини з маленькими дітьми. Наша мета – повністю інтегрувати їх у суспільство, щоб вони знайшли роботу, повели дітей у класні школи й максимально соціалізувалися на новому місці.

             Звісно, люди зараз зневірюються, і не кожен, можливо, хоче жити в цій країні. І щодо цього я радикальна – такі люди нам не потрібні.

    Звісно, люди зараз зневірюються, і не кожен, можливо, хоче жити в цій країні. І щодо цього я радикальна – такі люди нам не потрібні.

Звісно, люди зараз зневірюються, і не кожен, можливо, хоче жити в цій країні. І щодо цього я радикальна – такі люди нам не потрібні. Але я хочу тут жити! Я остаточно знайшла своє покликання, і хай нас невелика купка людей, але ми зможемо поставити нашу країну на ноги. Ми зобов'язані зберегти нашу націю, виховати наших дітей і дати їм можливість здобути освіту, щоб вони не були такими нездарами, як росіяни. І, звісно, я хочу долучитися до звільнення моєї Донеччини, тож уже попросила прикордонників, яким я допомагала, узяти мене хоч кимось, хоч директором автобусів, які будуть вивозити росіян, щоб однією з перших почати відновлювати цю землю.

Матеріал підготовлено за підтримки

Цей проєкт реалізовано Центральною виборчою комісією та Міжнародною фундацією виборчих систем (IFES) в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) та британської допомоги від уряду Великої Британії.