Столиця дерев і людей: яким може стати Київ майбутнього

Ми звикли називати Київ «найзеленішою столицею», але водночас наше місто дерев і парків не часто можна помітити в топах і рейтингах найекологічніших мільйонників світу. Автомобільне перевантаження, недбайливе ставлення до місцевих екосистем, проблеми зі сміттям і великими виробництвами – це далеко не всі чинники, які з кожним роком усе більше підточують екологічну стійкість Києва. Та все можна змінити, зокрема й завдяки впровадженню ефективних природноорієнтованих рішень у міському середовищі. Фантазуємо, якою може стати українська столиця після цих перетворень.

Київ знову залитий сонцем.

Після п’яти днів безперервних дощів місто нарешті повернулося до свого звичного ритму. Сквери та парки повняться дзвінкими голосами людей, домашніх улюбленців на вигулі та пташиним співом. Ресторани й кав’ярні обросли відкритими терасами, а вулиці стали нескінченним і гомінким калейдоскопом вражень, зустрічей та емоцій. Схоже, що це ідеальний день для прогулянки.

Моя машина стоїть на зеленій парковці поблизу школи, ніби великий білий кіт, що зачаївся в траві. Нехай сидить. До завтра з ним нічого не станеться. Якщо постійно їздити бетонованими естакадами, то багато чого пропускаєш, втрачаєш зв’язок із простором, не помічаєш найважливіше.

Я озираюся довкола, і вічнозелений Київ здається мені ще зеленішим. Чи він був таким завжди?

Коріння високих дерев губиться у строкатому різнотрав’ї. Воно захопило кожен відкритий клаптик ґрунту, і тепер вже складно розібратися, де закінчується черговий квартал і починається парк.

Соцмережі вже тиждень гудять про нову канатну дорогу. Кажуть, що нею можна дістатися від парку Перемоги аж до оглядового майданчика біля Хрещатого – пролетіти над усіма островами та затоками Дніпра, наче птах. Треба й нам із Павлом спробувати. Він буде в захваті.

Малий вибігає зі шкільного двору просто мені назустріч. В одній руці він тримає свій волохатий рюкзак у формі плямистої пандочки, а в іншій – саджанець, накритий прозорим пластиковим ковпаком: «Тату! Дивись, що нам дали на гуртку! Це справжній дуб! Тепер у нас буде своє дерево!». Він світиться від щастя. Допомагаю акуратно поставити деревце в одну з кишень рюкзака – і за мить ми з Павлом вже йдемо затіненими алеями парку Перемоги.

Я люблю цей район. Я люблю цей парк.

Мені подобається, що місцеві обсідають кожен вільний метр газону, влаштовують пікніки, спілкуються та читають книжки просто неба. Наш шлях вимощений бруківкою з дерев’яних зрубів, від чого хода стає м’якою й урочистою. Я не чую кроків, жодних зайвих шумів, лише дитячий сміх, стишені розмови та шелест листя. Малий біжить попереду, розкинувши руки-крила в сторони, як птах, а пандочка міцно тримається за його спину.

Сідати на першу поїздку канаткою без морозива – це як іти на прем’єру в «Жовтень» без попкорну. Такого не можна допустити. Мабуть, відтепер смак фісташкового в нас із Павлом завжди асоціюватиметься з цими враженнями, а вражень, треба сказати, ми отримали чимало. Спершу – автострада, потім – залізниця, відразу за нею – ревіталізовані цехи та склади старої промзони, які нині перетворилися на офісні центри. Наш вагон летить невидимою залізницею над київським лівобережжям у бік великої води, відкидаючи тінь на озеленені дахи старого мікрорайону. Здається, що всі ці нескінченні панельки з пласкими верхами мали бути такими від самого початку, але щось пішло не так. Я радий, що тепер вони віднайшли своє правдиве призначення.

«Тату! Це ж будинок Максима! Це ж він тут живе!», – Павло бачить на п’ятиповерхівці гурт своїх однолітків і починає їм жваво махати руками. Ті махають йому у відповідь, а я дивуюся, як легко та на якій відстані діти здатні прокомунікувати між собою найголовніше – радість від зустрічі та побаченого довкола. У мої часи ці дахи були встелені просмоленим руберойдом, а вхід завжди зачинявся на важкий навісний замок.

Добре, що все змінюється. Мені більше подобається бачити їх зеленими, як це фісташкове морозиво.

Коли ми дістаємося до берегової лінії, очам відкривається приголомшлива панорама Дніпра. З цієї висоти наша річка здається навіть ширшою, ніж є насправді. Під нами, на глибині декількох десятків метрів, пропливають величезні легені-острови Києва – Долобецький і Труханів. Якщо Нью-Йорк має Центральний парк, то Київ має дніпровські острови. Абсолютно дика, недоторкана у своєму різноманітті природа, межує із захованими під кронами дерев велодоріжками та літніми кафе. Вода вже встигла прогрітися, і жовтогарячі пляжі стрімко заповнились тими, хто скучив за сонцем.

Важко повірити, що це все спокійно живе в самому серці столиці. Місто завжди вважалося антитезою природи, чимось таким, що протистоїть лісам, полям і всій творчій невпорядкованості рослинного світу. Ще декілька років тому таке твердження могло здаватися цілком справедливим, але не тепер. Труханів острів і прибережні зони столиці таки врятуватися від хаотичної забудови, а дерев на наших вулицях і дахах стає все більше й більше. Смілива чайка порівнялася висотою та швидкістю з нашим вагоном, і я бачу, як малий знову розкинув руки в сторони, імітуючи її розмах крил, об’єднавшись із нею у зграю. Для його покоління природа та місто завжди будуть невіддільними складовими одного цілого.

«Тепер будемо їздити до школи лише канатною дорогою!», – упевнено проголошує Павло, коли ми ступаємо на суходіл правого берега. З таким не посперечаєшся, тож я посміхаюся та погоджуюся на все. Погоджується з нами й князь Володимир, але мовчки. Він стоїть на постаменті та вдивляється в густу далечінь блакитних хвиль.

На Володимирській гірці та Скляному мосту завжди було людно, а тим більше зараз, коли канатна дорога запрацювала на повну силу, і вагони з лівого берега прибувають кожні п’ять хвилин. Це місце перетину туристичних маршрутів. Саме тут, наслухавшись вуличних музикантів і спробувавши фруктові солодощі у кожного з продавців, перехожі обирають прогулянковий шлях історичним центром. Ми ж вирішуємо йти на Хрещатик.

За весь час свого існування ця вулиця побачила чимало. Через себе вона пропустила тисячі людей та автомобілів, тримала на собі барикади та пишні паради. Усіх, хто рано чи пізно сюди потрапляв, вона вчила розуміти друзів і прощати ворогів. Київ без Хрещатика неможливий. Ще декілька років тому я разом з іншими волонтерами допомагав розчищати тут річку й обсаджувати русло новими деревами. Ми звільнили її від колектора, повернувши місту плавні, змієподібні вигини забутого струмка. Тепер він розрізає дві сторони вулиці на протилежні береги. Розтягнуті по всій довжині дощові садки утворюють собою мальовничу заплаву.

Важко повірити, що колись тут було вісім асфальтованих смуг, а транспортний рух майже ніколи не вщухав.

Важко повірити, що колись тут було вісім асфальтованих смуг, а транспортний рух майже ніколи не вщухав.

Заходимо з Павлом на дерев’яний місток навпроти Прорізної. Він дістає з наплічника зошит, вириває звідти сторінку та швидко майструє паперовий кораблик. Малесеньке судно торкається води та повільно відпливає за ледь помітною течією. Згадую, як старий Київ страждав від дощу, як зливна каналізація не могла впоратися з негодою, і за течією несло не лише паперові кораблики, але й МАФи, сміттєві баки та навіть автомобілі. Тепер усе це в минулому. З такою кількістю дощових парків і зелених дахів це місто переживе навіть Всесвітній потоп.

Навпроти ЦУМу варять найкращу каву в Києві. Заходжу сюди щоразу, коли опиняюся поблизу. Можна взяти флет-вайт і сісти на озеленену лавку неподалік – роздивлятися керамічні деталі старих будинків і спостерігати, як малий полохає голубів біля води. Сонце робить простір таким яскравим і насиченим кольорами, що хочеться негайно все перефотографувати в інстаграм. Але без фільтрів. Вони не потрібні місту, яке так гармонійно поєдналося з природою.

Більше пішохідних вулиць, більше наземних переходів і такого самого наземного громадського транспорту.

Відколи від Бессарабки протягнули швидкісний трамвай, я перестав заходити до метро. Навіщо заганяти себе під землю, якщо можна бачити за вікном не холодний бетон, а метушливі київські вулиці? Зупинка з різноколірним мохом на заокругленому даху виконана в тому самому стилі, що й лавки вздовж Хрещатика. Тут ми зустрічаємо свій номер, що плавно покотиться довжелезною фінішною прямою – крізь увесь Київ, аж до Житомирської. А там уже рукою сягнути до нашого приміського будинку.

Ми завжди хотіли жити за містом у теплу пору – пів року в затишній квартирі на лівому березі та ще півріччя – на західних околицях Києва, де можна збирати гриби та їздити на велосипедах ґрунтовими дорогами. Цьогоріч мрія нарешті здійснилася. Так, Павла все ще треба возити на екологічний гурток у наш район, та я зовсім не проти.

Для мене це ще одна причина побачити місто, відчути, як воно розквітає та дихає на повні груди, і я думаю, малому це також подобається.

Він сидить, прилипнувши до вікна, коли перед його очима постають стіни високих будинків, оповиті плющем і виноградом. Декілька рядів багатоярусної зелені відділяють хідники від дороги та на швидкості зливаються в суцільну рослинну лінію. Вагони йдуть майже безшумно, ніби пролітають над поверхнею трав’янистої колії на повітряній подушці.

Сонце висить низько над обрієм і зачіпає краєчком далекі лісосмуги, коли ми підходимо до будинку. Дружина відчиняє двері, але найпершим звідти виривається наш золотавий ретривер, який валить мене на радощах із ніг. Усе обличчя у слині, а в голові крутиться лише одна думка: «Приємний все-таки сьогодні був день». Павло не марнує жодної хвилини. Він дістає з наплічника-пандочки паросток, бере під будинком свою невеличку, але дуже переконливу лопатку, і біжить на задній двір. Треба поквапитись, доки зовсім не стемніло.

За декілька хвилин ми вже сидимо на терасі та бачимо, як над рівною травою здіймається ще маленький, але наповнений силою дуб. Це початок чогось нового. Колись ми дивитимемося на жовтий захід сонця крізь його розлогу крону – крону нашого найпершого дерева.

Всесвітній фонд природи WWF понад 60 років об’єднує довкола себе всіх, кому небайдужі питання екології.

Це найбільша у світі неурядова організація, що опікується збереженням і відновленням природного середовища. Зараз WWF – це 5 мільйонів співробітників і волонтерів у понад 120 країнах.

Оскільки WWF прагне запобігти деградації природного середовища, експерти фонду WWF-Україна активно гуртують партнерів, проводять дослідження, а також розробляють приклади та методологію природоорієнтованих рішень. Цими напрацюваннями команда ділиться зі всіма, тому кожен охочий може їх впровадити на будь-якому рівні – від дворів і вулиць до міст і цілих регіонів.

Якими мають бути природоорієнтовані рішення?

вони мають успішно розв’язувати актуальні та зрозумілі суспільні проблеми (забруднення повітря й води, вимирання рідкісних видів тварин і рослин, протидія стихійним лихам тощо), довкола яких відбулися відповідні консультації й усі необхідні дослідження.
до рішень потрібно підходити комплексно, враховувати взаємопов’язаність екосистем і соціоекономічної діяльності на різних рівнях;
такі рішення мають сприяти збереженню та відновленню біорізноманіття та цілісності екосистем.
вони мають враховувати економічну доцільність, а оцінка вигоди від них має включати як прямі економічні результати, так і непрямі, наприклад – естетичну та культурна цінність;

інклюзія та прозорість – лише в такий спосіб можна впроваджувати природоорієнтовані рішення. Усі точки зору мають врахувати;
також потрібно враховувати компроміси, які лежать десь між досягненням визначеної мети й іншими інтересами, що важливі для суспільства загалом.
усе треба впроваджувати в адаптивний спосіб – на основі наукових даних, а в процесі реалізації постійно навчатися. Це сприятиме вдосконаленню ваших підходів;
не варто забувати, що природоорієнтовані рішення мають бути стійкими в довгостроковій перспективі, а також реалізуватися у відповідному юридичному полі.

Чому все це так важливо?

Досвід WWF показує, що природоорієнтовані рішення та правильний підхід до їхньої реалізації покращують здоров’я людей, сприяють продовольчій і водній безпеці, допомагають адаптуватися до змін клімату, позитивно впливають на добробут домогосподарств, а також підвищують стійкість суспільства до викликів і ризиків сьогодення.

СпецпроєктиСтолиця дерев і людей: яким може стати Київ майбутнього

Інші статті на тему