Ще навесні міський голова Львова Андрій Садовий говорив про те, що Львів більше не може приймати людей. Згідно з прогнозами, місто готове було прийняти щонайбільше 200 тисяч осіб, але перетнуло цю межу. Були зайняті всі готелі, хостели, гуртожитки, школи й театри. Люди приймали переселенців у своїх домівках. «Що робити? Будемо жити тісніше…» – говорив Садовий в одному з інтерв’ю.

За даними Міжнародної організації з міграції, станом на 1 квітня кількість внутрішньо переміщених осіб у межах України становила 7,1 мільйона осіб. Останні місяці цей показник зменшується, але все ще понад 14% від загального населення країни живуть у статусі ВПО.

Серед областей, які за час війни прийняли найбільшу кількість переселенців, – Київська, Львівська, Полтавська, Закарпатська й Житомирська області. І якщо великі міста відчули на собі, що «жити стало тісніше», то для містечок із населенням від 10 до 30 тисяч людей переселенці стали свіжим ковтком і можливістю для розвитку.

Разом із засновником дослідницької компанії Active Group Андрієм Єременком поговорили про те, як змінилися міста й містечка, у які приїхала найбільша кількість внутрішньо переміщених осіб.

Андрій Єременко

засновник дослідницької компанії Active Group

Пожвавлення економіки завдяки більшому попиту

З економічного погляду в містах, куди приїхали ВПО, відбулося пожвавлення. Люди формують додатковий попит на послуги, купують продукти й інші необхідні товари. Усе це створює робочі місця й збільшує сплату податків до бюджетів. У разі оренди приміщення ВПО передають гроші місцевим жителям, сплачують комунальні платежі, забезпечують дрібні ремонти. Нові люди також можуть створювати власний бізнес і в такий спосіб розвивати місцеву економіку. «Вони починають щось нове, запускають бізнес, знаходять роботу, щоб реалізуватися на новому місці», – відзначають в одній з громад. Крім того, збільшилися бюджети установ, що приймають ВПО.

Але з іншого боку, велика частина людей приїхала без нічого. І це почало створювати додаткове навантаження на міста. Постало питання, де розмістити таких людей, як нагодувати, забезпечити необхідними речами. Була масова потреба адаптації інфраструктури, що вже існувала для потреб переселенців, а також необхідність у створенні нової інфраструктури. Наприклад, у школах, які виконували функцію шелтерів, потрібно було облаштувати спальні місця, душові й пральні. Велику частину цих витрат взяли на себе благодійні фонди й волонтери, інша частина все ж лягла на місцеві бюджети.

Збільшення навантаження на інфраструктуру

У багатьох містах, особливо на заході країни, збільшилася щільність населення. Натовпи в парках й інших публічних місцях, черги в магазинах, а на початку війни навіть і дефіцит товарів. Від великої кількості людей у багатьох місцевих виникало відчуття дискомфорту. «Треба було обійти чотири заклади для того, щоб знайти місце», – говорить місцевий житель одного із західних міст.

фото: DmytryiOzhhikhiin
фото: DmytryiOzhhikhiin

«Попит на кав’ярні одразу був дуже високий. Як виявилося, це не щось, що люди відкладають на потім. Навпаки, відвідати кав’ярню стало способом прокласти місток до нормального життя, дати собі щось звичне й рутинне. Тому люди шукали такі місця», – розповідає Олексій Широков, засновник кав’ярні й пекарні «Хліб Є» в місті Тернопіль.

Крім того, відчутнішим став брак паркомісць, а також затори. Особливо це зачепило міста обласного значення, у яких і так проживало багато людей. З приїздом ВПО, які, як правило, евакуювалися на машинах, ця проблема ще більше загострилася. Невеликі затори з’явилися навіть у містах, де їх до того ніколи не було.

фото: Ukrinform

Що стосується освіти, ця проблема може стати більш нагальною вже з осені. Але не стільки з погляду браку місць для навчання, скільки в питанні, що робити з тими переселенцями, які весь цей час жили в школах і дитячих садочках.

Нові можливості й розвиток для невеликих міст

Якщо для великих міст ВПО створили навантаження на інфраструктуру, то для маленьких, де проживає 10–30 тисяч людей, це стало суттєвим соціальним поштовхом. У таких містах була тенденція на виїзд: молоде покоління намагається вступити до закладів вищої освіти в обласних центрах або столиці. Таким способом місто «старіє» й виникає відчуття, що поступово вимирає.

Нові люди зробили такі міста більш активними й «молодими», у них можна навчитися чогось нового. «Чогось вони й нас навчать, щось, може, змінять на краще», – говорять жителі громад. Частина переселенців переїхала з великих міст, і місцеві говорять про них, як про людей з іншим мисленням. Вони самореалізуються в новому місті, чим водночас поліпшують саме місто. Крім того, у числі ВПО приїхали фахівці, яких часто не вистачало на місцях. Це й лікарі, і косметологи, і технічні спеціалісти.

фото: Андрій Баштовий

Тобто, якщо говорити про невеликі населені пункти, то основний позитив приїзду внутрішньо переміщених осіб навіть не в пожвавленні економічних показників, а в зміні соціальних практик і розвитку. І якщо раніше основний фокус був на тому, як допомогти ВПО, то зараз, як зробити так, щоб ті, хто соціалізувався, залишилися.

Олексій Широков

засновник кав’ярні й пекарні «Хліб Є» в Тернополі

Перші місяці війни черги в нашу кав’ярню були величезні, дуже багато було не місцевих. Вони відчували нас як острівець безпеки. Під час повітряних тривог ми зачиняли кав’ярню, потім знову відчиняли. Зараз дуже багато киян повернулися назад, але люди з Харкова, Дніпра залишаються й продовжують ходити до нас.

Я дуже радію, що до нас приїхали нові люди. Вони частково асимілювалися з місцевим населенням і майже не вирізняються. Так, звичайно, у них може бути інший стиль чи собака, яку ми досі тут не бачили, але ці люди вже стали частиною ком’юніті. Я інколи чув розмови в пекарні: переселенці планували робити тут бізнес, відкривати щось нове. Це свіжі ідеї й люди, які приїхали сюди й показують трохи застояному суспільству щось інакше.

Матеріал створено в партнерстві з IREX в рамках програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них