Масові протести розпочалися в Грузії 28 листопада, як тільки влада країни оголосила про рішення поставити на паузу зближення з ЄС. Відтоді щодня тисячі виходять під будівлю парламенту в центрі Тбілісі. 

Щоб розігнати протестувальників, силовики застосовують сльозогінний газ, гідранти з холодною водою. Учасників протестів б’ють й арештовують силовики. У відповідь по поліціянтах запускають феєрверки. Парламент Грузії вже хоче заборонити демонстрантам мати із собою піротехніку.

Через насильство проти учасників проєвропейських демонстрацій уряди країн Європи оголошують про пакети санкції проти грузинських урядовців.

Учасники української Революції гідності впізнають багато «старих знайомих»: грузинські ресторатори облаштовують під парламентом польові кухні, щоб годувати протестувальників, з боку провладних сил помітили молодиків-«тітушок», а одним з приводів залучення силовиків стало встановлення комунальниками «йолки» (одного із символів київського Євромайдану). 

Українців, які живуть у Грузії, на прохання Віледжа розповідають про життя й атмосферу в Тбілісі, а також чи залишаться вони в країні, якщо вона й далі рухатиметься в бік проросійської політики.

   

Каріна Панченко 

33 роки, випікає хліб 

У Грузії я живу вже десятий рік. Був період, коли під час повномасштабної війни я пів року пробула в Києві, але потім повернулася до Грузії. Я обрала переїхати саме в Грузію, бо колись була тут повʼязана роботою, багато проводила часу й зрозуміла для себе переваги сепарування від батьківського дому саме таким способом. Мені хотілося бути самостійною.

Люди в Грузії мені подобаються, бо тоді я не жила б тут так довго. Я була на всіх революціях тут, незважаючи на те, що для іноземців є ризик бути депортованим через участь у протестах. Я не сильно переймаюся щодо цього. Якщо раніше це міг бути адміністративний штраф, то зараз уже більш радикальні наслідки. Дійсно є випадки, коли людей депортують. 

Я вважаю грузинів добрими. Вони наслідують своїй традиції. У них невелика країна, але вони дуже горді. Люди тут різні, як і скрізь, але я їх обираю й приймаю. Вони також дуже радикальні, що мене навіть захоплює. Для них біле – це біле, а чорне – це чорне.

Зараз у Тбілісі по-різному. У день можна пересуватися містом і не відчувати того, що відбувається на протестах. Якщо порівнювати з Майданом, то в нас люди не розходилися на ніч, а навпаки, укріплювали свою позицію. Тут це відбувається трошки інакше: більшість людей приходять об 11–12 вечора, бо саме о цій годині починається розгін, який триває зараз до 6–7 ранку. Тому вдень я йду по місту, розмовляю, світить сонце, і не відчувається того, що ввечері буде багато протестувальників, газового диму, води й агресії.

Центр міста перекривають людським щитом. Загалом на мітингу комфорно перебувати з 18:00 до 21:00, бо потім доводиться дихати газом. Дуже відчуваю відповідальність за те, щоб передати все саме так, як є. На мітингах багато молоді, дітей, песиків і літніх людей віком 75+, які мене надихають. Вони приходять за ручку зі своєю подружкою та стоять разом зі студентами.

Багато людей приходять з дітьми, поки немає небезпеки. Я думаю, що так вони отримують якусь підтримку, яка зараз потрібна, бо, на жаль, ніхто їх не підтримує й вони відчувають себе дуже самотньо. Те, що зараз відбувається в країні, не схоже на те, що було раніше. Були різні мітинги, зокрема, коли ухвалили закон про іноземних агентів, який потім Рада скасувала. Тоді не було такої агресії з боку правоохоронців. Ця агресія неправомірна й дика, бо людей хапають в аптеках, магазинах, на виході з метро їх перевіряють, чи не несуть вони якусь піротехніку. Це трохи страшно. 

У мене є друзі-грузини, які кажуть, що виходять зараз на протести не лише за себе, а тому, що розуміють цю агресію і що може бути далі. За останні роки Грузія стала прихистком для багатьох людей. Тому я думаю, що вони мають право просити підтримки. Тому що, якщо ти тут, споживаєш цей ресурс, то маєш теж нести якусь відповідальність за це. Я не можу спокійно дивитися на те, що відбувається, незважаючи на те, що я українка й була на Майдані.

У людей тут неоднозначні настрої щодо того, чи досягнуть протести своєї мети. Люди не певні, і це, мабуть, найбільший їхній страх. Якщо їм удалося надавати по голові правоохоронним органам, то вони тішаться. А якщо не вдалось і багатьох людей арештували, то вони відчувають занепад.

Навіть якщо протести не досягнуть своєї мети, однозначно залишусь у Грузії. Я обрала цю країну серцем, тому не хотіла б бути раціональною в цьому питанні. Крім того, я не одружена й не маю дітей, тому можу відповідати лише за себе й свій вибір. Я не покинула б їх у такий час і впевнена, що навіть якщо вони не досягнуть своєї цілі, то до неї повернуться. Мені здається, люди тут можуть піти на багато радикальних дій, зважаючи на те, що на виборах перемогла не та партія, за яку вони вболівали. Мені хотілося б бути частиною цього також.

Коли я побачила перші фрагменти з протестів у Грузії, то відчула певний флешбек. Я була частиною Майдану, готувала там і згадую це з великим болем. Як би дико це не звучало, але я вважаю, що в українців уже є якийсь імунітет на такі речі, тому мені хочеться обійняти грузинів і сказати, що вони це витримають. Водночас розумію, що в них свій шлях.

Складно порівнювати їх і нас, водночас для мене є дуже багато подібного. Наприклад, спершу вийшли студенти і їх розігнали. А коли відбулися вибори, премʼєр-міністр вийшов і сказав те, що колись казав колишній президент України Янукович: «Ми не рухаємося в бік євроінтеграції». 

   

Оксана Соколова

36 років, зараз у декреті

Я все життя проживала в Києві, а вперше переїхала в Тбілісі у 2019 році. Мій чоловік із Кривого Рогу, але довгий час жив у Тбілісі. Тож, коли ми вирішили одружитися я переїхала до нього. Коли почалася пандемія, ми були за кордоном і не змогли  приїхати в Грузію, тому прожили рік в Україні. У Грузію повернулися за місяць до повномасштабного вторгнення в Україні і з того часу проживаємо в Тбілісі.

Упродовж років моє ставлення до Грузії і її жителів змінювалося. Спершу я ледь не плакала, бо мені здавалося, що тут усе не моє. Але зараз можу сказати, що дуже люблю цю країну. Звичайно, є свої особливості, але люди тут дуже добрі, гостинні і щирі.

Можливо, грузини трохи пасивні або недостатньо готові активно боротися за щось своє. На мій погляд, їм простіше погодитися на менше, щоб не докладати зусиль. Це відображається в тому, який вигляд мають їхні міста, вулиці, будинки, скільки уваги вони приділяють своєму вигляду, і їхнє ставлення до сервісу, бо він у них просто відсутній. 

Тому, як тільки я приїхала в Грузію, мені тут не сподобалося, бо здалося, що люди абсолютно не зацікавлені в розвитку чи естетиці. Але мої думки радше характеризують старше покоління, бо молодь у цьому плані інакша. Зараз моя думка змінюється, оскільки я бачу, як реагують молоді люди на події в їхній країні. Здається, що потроху в Грузії все буде змінюватися.

Атмосфера в Тбілісі така ж, як і завжди. Усі події відбуваються в центрі міста. Якщо відійти на десять кроків від їх епіцентру, то враження, що нічого не відбувається. Якби я не мала друзів, соцмереж, не дивилася новин і не ходила по центральних вулицях міста, могла б узагалі не знати, що в місті щось не так, як завжди. 

Сьогодні близько 10:00 я їхала по проспекту Руставелі, де відбуваються основні події, і єдине, що говорить про те, що вночі тут був мітинг, – розмальована й пошкоджена будівля парламенту. Люди так само прогулюються вулицею, ходять на роботу, і я не бачу в них напруги чи якихось активних розмов про те, що відбувається навколо.

Періодично я зустрічаю молодь у балаклавах і стає зрозуміло, що вони їдуть на протест. Також нещодавно помітила, як водій таксі всю дорогу дивився новини, повʼязані з мітингами. Але таких випадків одиниці. Здається, ніби все як завжди, але зрозуміло, що це не так.

Коли ми перетинаємося саме з грузинами, тема протестів так чи так присутня в розмовах. Наприклад, мій викладач із танців, який є грузином і бере участь у протестах, розповідав нам про них, а також про те, як це вплине на його життя. У нас скасували останнє заняття саме тому, що він до ранку був на мітингу. Цю тему піднімають, обговорюють і діляться стурбованістю, хоча вона не є основною для розмови.

 

 

Водночас я не спілкуюсь і не розумію грузинської мови. Можливо, якби в моєму оточенні були саме грузини, то ми більше про це говорили б. Принаймні ті люди, на яких я підписана в соцмережах, активно розповідають про події в їхній країні. Я припускаю, що в мене наразі не зовсім те коло спілкування, яке б могло активно про це вести розмови.

Ми з чоловіком вже переїжджаємо в іншу країну. У нас на це є декілька причин, але перемога проросійської партії в Грузії є основною для мого чоловіка. Він сказав, що для нього такий політичний вектор абсолютно не прийнятний і грузини не проявляли достатньо активної позиції щодо цього. Ми не виключаємо можливості повернутися в Грузію, але все буде залежати від обставин. Ми обоє дуже любимо Грузію й уболіваємо за те, щоб їхні протести досягли успіху.

   

Влада 

29 років [імʼя змінено задля збереження приватності]

Я живу в Грузії, у Тбілісі. Коли я приїхала, скрізь були українські прапори, але впродовж 2023 року їх почали знімати, бо війна відійшла на другий чи навіть третій план. Мені здається, це сталося через те, що основним джерелом прибутку країни є туризм, а сюди здебільшого приїжджають туристи з Росії й Туреччини.

Через масові протести в Тбілісі краще не їздити в центр міста. Однак мене не лякають люди на вулицях, а навпаки, здаються більш теплими й людяними. Грузини захищають своє право на думку, свободу й майбутнє. Це надихає. Грузія – маленька країна, але серця її людей величезні. Їх хочеться підтримувати.

Грузини зробили для мене Грузію другим домом – затишним, теплим і вільним. Проте часом помітно, як усі втомилися від війни. У країні також ухвалювали недемократичні закони, що викликало занепокоєння. Наприклад, закон про іноземних агентів або про захист сімейних цінностей і неповнолітніх, що не дає змоги нормально існувати людям з ЛГБТ+ спільноти.

Зараз я спостерігаю за подіями на відстані. Це нагадує період протестів у Києві, який я переживала як студентка. Тепер у Грузії я почуваюся іммігранткою-туристкою й не більше. Я бачу паралелі з подіями, які переживала в Україні, і це викликає змішані емоції: співчуття, сум і тривогу – через те, що схожі події повторюються. Якщо ситуація погіршиться й виникне загроза життю, я думатиму про безпеку й плануватиму свої дії відповідно.

   

Анастасія Шульгіна

35 років, волонтерка

Я народилась і 28 років прожила в Україні. У 2016 році познайомилася зі своїм чоловіком, який родом з Росії. На той момент він проживав у Києві. Пізніше ми поїхали в Росію, бо чоловіку запропонували там роботу. Я почувала себе в Росії погано, бо середовище для мене було вороже, і за чотири роки я навіть не завела друзів. Ми жили спершу в Москві, але зрозуміла, що взагалі не можу там бути. Ми хотіли повернутися до Києва, проте не змогли через закриті кордони у 2020 році унаслідок СOVID. Тому вирішили перечекати в Петербурзі, бо на той момент там були трохи інші настрої.

Восени 2021 року, майже одразу коли ми переїхали, я зламала ногу. У мене був складний перелом: декілька травм, розірвані звʼязки, роздроблена кістка. Мені зробили складну операцію, і, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, я була ще на милицях. Ми одразу з чоловіком взяли квитки й поїхали з Росії. Насправді ми їхали в нікуди й обрали Грузію випадково. Мені можна було всюди, а чоловіку майже нікуди. Квартиру в Тбілісі ми собі знайшли, поки їхали через кордон. Нам настільки хотілося поїхати з Росії, що навіть не думали куди.

Я дуже люблю й поважаю грузинську молодь. У мене багато знайомих, яким 20–25 років. Також я зустрічала старших людей, які дуже класні й адекватні. Але здебільшого мені траплялися люди, які любили Радянський Союз, Сталіна тощо. Тому в мене деколи виникає дисонанс щодо ставлення до грузинів. Коли я приходжу на акцію, то там усе однозначно: усі дуже хороші.

Коли ми тільки приїхали в Грузію, у людей ще не було такого ставлення до виборів й акцій. Багато грузинів просто хотіли поїхати з країни. Наприклад, закінчити навчання й працювати в Німеччині, Франції чи ще деінде. Проте зараз я бачу багато змін: ті, хто хотіли поїхати чи вже поїхали, повернулися назад. Зараз молодь нікуди не збирається, і вони відстоюють свої права.

Багато грузинів ніколи не будуть обговорювати політичні погляди за столом у колі сімʼї. У них так не заведено. Для них родина на першому місці, і вони спілкуються про якісь сімейні речі. Тим часом молоді люди просто збираються після вечері і їдуть на акцію.

Я завжди себе почуваю безпечно, коли відбувається щось, що може досягти справедливості. Тут я наче вдома, і мені не страшно. Люди розуміють, що на акціях їм можуть залити очі водою з перцевим газом, їх можуть затримати й побити. Я це теж розумію, але мені не страшно.

Перші дні на акціях була здебільшого молодь, а зараз уже повиходили їхні батьки. Людей стає більше, попри те, що їх розганяють. Сьогодні мені розповідали, що на протести навіть повиходили бабусі, бо їх закликав один із якихось заслужених грузинських артистів. Тепер люди можуть приходити навіть з дітьми й тваринами.

Мені здається, що зараз протести в Грузії, найімовірніше, не зможуть досягнути мети. На боці влади дуже багато силовиків. З її боку діє сила, буквально. Вони закупили нові водомети й людей вважають ні за що. Мені здається, на цьому етапі не вийде її прогнати, але може вдатися трошки пізніше. Я не хочу вірити в щось казкове, бо ми багато спілкувалися з місцевими людьми й розуміємо, що проросійські політики довго при владі й дуже за неї вчепилися. Але грузини більш вольові, ніж білоруси, наприклад. Ми чим можемо, тим і допомагаємо їм. Ходимо по черзі з чоловіком на акції, бо не можемо собак самих залишити.

Ми з чоловіком жили в селі біля Південної Осетії, тобто окупованої території. Буквально два кілометри, і ми вже біля роздільної лінії, з тераси нашого будинку було видно російську базу. У тому селі раз на місяць-два когось викрадали російські військові. Проте люди там настільки до цього звикли, що продовжують купувати російські продукти. Навіть ті, які воювали у 2008 році, коли росіяни захопили територію Південної Осетії. Люди там залякані, втомлені й трошки байдужі. Грузини не хочуть, щоб був ще якийсь збройний конфлікт. Я одного разу пожартувала, що мені треба знайти бінокль і снайперську гвинтівку, а вони дуже злякалися.

Зараз більшість у Тбілісі – це росіяни. Передусім з Росії виїхали адекватні люди, а після мобілізації поперли всі ті, хто питали чи закордоном треба знімати георгіївські стрічки з машин. Тепер ходиш по Тбілісі й розумієш, що можна зустріли багатьох «цікавих» людей.

Ми не можемо просто взяти й поїхати з Грузії, бо доглядаємо за безпритульними тваринами. У нас удома чотири тварини, а на перетримках ще 14, тому спершу потрібно їх прилаштувати в сімʼї. Ми поступово знаходимо їм родини, навіть шукаємо за кордоном, але це не відбувається швидко, і з собою не можемо забрати їх. Хоча я думаю, що можуть бути різні ситуації й не таку кількість тварин відправляли з волонтерами, проте не хотілось би. Тому ми будемо діяти, зважаючи на ситуацію.

Я можу розглядати можливість покинути Грузію, лише якщо влада країни скасує певні еміграційні безпеки українцям, які тут є наразі. Тільки в такій ситуації, коли треба буде терміново покидати країну, моє перебування тут буде незаконне й ніяк не можна на це вплинути, я можу розглядати варіант поїхати з Грузії.

Моя мама переймається, що ми перебуваємо не так далеко від Росії, яка окупувала 20% території Грузії. Але мені спадає на думку лише, що я можу залишитись і волонтерити або допомагати армії, хоча вона дуже маленька й майже розформована. Думок тікати в мене немає. Буду обороняти своє, бо за три роки я вже його набула.

Наразі я в Києві. Це дуже дико звучить, але я вдома відпочину й поїду назад. У Грузії мені набагато важче, ніж в Україні, я розумію тих людей, яким важко перебувати за кордоном і вони справді хочуть повернутися, бо я дуже хочу додому. Якби в мого чоловіка був хоча б не російський паспорт, то ми вже були в Україні. Його сюди просто не пустять, навіть візу не схвалять. Ми вже й собак перевезли б і тут щось робили, бо тут якось легше і йому в Україні краще. У нього батьки абсолютні «зетники», а він хотів би піти у якийсь військовий підрозділ з боку України.