Люди в містіЦе люди, які переїхали з Києва у Тбілісі

Ми розпочинаємо серію матеріалів про людей з Києва, які переїхали в інші міста. Героями цього тексту стали кияни, які живуть у Тбілісі. Говоримо з ними про мотиви переїзду, адаптацію до грузинської столиці та нещодавні протести у центрі Тбілісі.

Катерина Козак

бренд-менеджерка ODMsoft

 Якийсь час я не зовсім розуміла, що живу в іншій країні. Деякі моменти нагадували життя в Києві

У Києві я прожила близько семи років, спочатку навчалася в університеті, а потім працювала у компанії L’Oreal Україна. Мені завжди подобалося місто. Тут дуже активне суспільне й культурне життя, а ще багато друзів, серед яких – музиканти, театрали, митці. Власне, такі люди для мене і створювали Київ.

Понад рік тому я звільнилася з компанії L’Oreal і зробила собі місяць творчих пошуків. Мені здалось, що Грузія – місце, яке найбільш для цього підходить. Тому я поїхала туди у відпустку, а потім ще раз. Поки шукала роботу, настільки надихнулася тим, що можна працювати і подорожувати водночас, що вирішила знайти роботу, яка б мені дозволяла жити у будь-якій точці світу. Немає нічого неможливого. І я знайшла таку. Тоді ж вирішила місяць пожити у Тбілісі, оскільки в мене там були знайомі та друзі. Відтак я повернулася у Київ і дорогою з аеропорту зрозуміла, що куплю квитки у Тбілісі знову. Мені дуже імпонувала атмосфера міста. Так місяць у Грузії переріс у цілий рік.

Якийсь час я не зовсім розуміла, що живу в іншій країні. Деякі моменти були схожі на життя в Києві. Інколи я навіть ішла по Тбілісі й деякі вулички мені нагадували старий Поділ. Адаптації як такої не було. Я просто звикала до нових місць і нових людей. У мене навіть тепер не виникає великих труднощів з мовою, хоча я не володію грузинською на розмовному рівні.

Зараз я працюю на американську компанію, яка займається IT-розробками. З питанням пошуку роботи тут я не стикалась. Думаю, якби треба було знайти роботу, це було б складно. Я не знаю мови, а в локальному бізнесі, якого тут багато, її потрібно знати.

Грузини дуже контактні та легко знайомляться. Коли я сюди переїжджала, в мене вже були знайомі – як грузини, так і українці. Моменту самотності в новому місті не було. У Грузії є неймовірна традиція, яка мені дуже подобається: у них спокійно можна знайти якусь винарню, сісти увечері за келихом вина і за сусіднім столиком познайомитися з цікавими людьми. Така легкість дуже швидко створює коло спілкування тим, хто приїхав. Люди можуть спокійно спілкуватися з незнайомцями, і їх це не лякає.

За рік моє ставлення до Тбілісі змінилося. У туриста одне ставлення до міста, у тих, хто тут живе, – інше. Комунальні послуги, адміністративні питання – це вже інший бік. Я не скажу, що стало гірше, просто по-іншому. Я не почуваюся тут туристкою, це моє місто. Київ – ділове місто, Тбілісі – набагато більш розслаблене, у ньому хочеться прогулюватись. Це місто набагато краще для звичайного жителя.

Мій друг здивувався, коли ми приїхали разом у Київ, що у громадського транспорту різна ціна. Я не знала, що відповісти. У Тбілісі у всіх видах транспорту однакова ціна і можна розраховуватись карткою. Майже всі види транспорту обладнані Wi-Fi та кондиціонером, в автобусах можна навіть телефон зарядити. Це дрібниці, які спрощують життя. Прекрасно працює поліція, і я впевнена, що зі мною нічого не станеться, тут я відчуваю повну безпеку. Ще 15 років тому такого не було.

У Грузії просто заснувати свою справу, це країна малого і середнього бізнесу, який можуть запустити нерезиденти, зокрема українці. Можна робити свою справу, і ніхто не буде втручатися. У Грузії провели низку реформ, які запрацювали. Круто, що країна, яка стартувала так, як Україна, неймовірно багато зробила. Україна має шанси рухатись у тому ж напрямку.

Я була на останніх протестах у Тбілісі, вийшла з прапором, на якому написала грузинською: «Україна разом з вами». Такої вдячності до себе я не відчувала, напевно, ніколи. Я йшла з друзями, дорогою з нами привіталися грузини, вони кричали: «Слава Україні». Ми стояли поряд з компанією, один хлопець підійшов і дав пляшку води. Він сказав, що це мінімальна вдячність нам. Потім фотографи, журналісти, оператори питали, чи ми з України, і дякували. Грузини вважають українців своїми дуже близькими друзями, і я схвалюю їхнє рішення вийти на протест. Вони мають свою позицію, яку висловлюють. Я вірю, що Грузія та Україна матимуть світле майбутнє. Я б дуже хотіла, щоб і матеріальну, і культурну цілісність цих країн було збережено.

Юлія Ляховенко

засновниця та організаторка гастрономічних турів

 Ми довго звикали до Тбілісі, й місто звикало до нас. Це була любов з другого погляду

Ми довго звикали до Тбілісі, й місто звикало до нас. Це була любов з другого погляду. За чотири роки ми поїхали на кілька місяців із Грузії. А коли повернулися, для мене все почалося по-новому. Я зрозуміла те, чого не розуміла раніше. Тут є найголовніше. Свобода. Вона відчувається скрізь і пронизує повітря. І я відкрила серце для цього міста, чого не робила раніше. І місто відкрилося мені по-новому.

Я не одразу збагнула, чим буду займатись у Тбілісі. Спочатку не могла знайти роботи, начебто через незнання мови – усюди, куди я зверталась, вимагали знання грузинської. Потім я вирішила, що проблема у мені, а саме у незнанні того, чого я хочу. Тож я довго шукала себе, а Тбілісі дуже підходить для цього заняття. І тепер я займаюся гастрономічними турами містом – показую гостям Тбілісі, його найяскравіші, найцікавіші та найсмачніші куточки. Й отримую від цього величезне задоволення.

Я дуже люблю гуляти вуличками старого Тбілісі. Милуватися колоритними балкончиками, зазирати у маленькі крамниці та кав’ярні. Найулюбленіше місце – маленька площа біля театру Габріадзе. Вона така ж еклектична і яскрава, як місто загалом. Тут є все – і зразки притаманної Тбілісі архітектури, і кафе та ресторанчики з п’янкими ароматами грузинської кухні, і маленька церква, і театр маріонеток, який неможливо не відвідати під час подорожі. Я люблю приводити сюди гостей.

Коли я приїхала до Тбілісі, майже шість років тому, в мене було багато питань до ресторанної культури. Як на мене, у Грузії є такий парадокс: гостинність проявляється у всій красі до запрошених гостей додому, але в ресторанах до сервісу може бути багато зауважень. В останні два роки відбулося чимало змін у цій сфері. Гастрономічна культура Тбілісі розвивається стрімко. Відкривається велика кількість цікавих місць, з правильним і щирим ставленням до гостя. Більшість власників – молоді люди, які палко люблять свою країну, рідне місто і хочуть показати його туристам з найкращого боку. В мене це викликає щире захоплення і вдячність.

Київ для мене – це велика любов назавжди. Я усвідомила це згодом, коли почала жити в іншій країні. Я дуже сумую за Хрещатиком, морозивом, повітрям, каштанами, сирниками, мовою, Софією, Андріївським, Золотими воротами та краєвидом на Дніпро. Але яке це щастя час від часу повертатися і знову його відчувати! У Тбілісі мені бракує широких тротуарів Києва, простору і книгарень.

Під час останніх протестів мене не було у Тбілісі. Але я розумію, що викликало незадоволення людей. Більша частина протестного руху – молодь. Вона не бажає повертатися до менталітету Союзу і схиляти голову перед окупантом, адже 20% Грузії окуповано РФ. Я, як українка, розумію і відчуваю їхнє обурення, біль і гнів.

У повсякденному житті я не помітила жодної агресивної дії з боку грузинів щодо будь-якої нації, зокрема росіян. Ці люди насправді мають велике серце.

Сергій Курушкін

сімейний лікар

  Ми живемо у Тбілісі три роки, якщо спочатку місто було для нас яскравою картиною, то тепер усе більше відчувається, так би мовити, рельєф

Фото: Тарас Ковальчук

Я у Києві народився і виріс, закінчив медичний університет і пішов працювати за професією – сімейним лікарем. Більшу частину кар’єри я був дільничним лікарем у районі Осокорки, останні роки займався приватною практикою. Основне хобі – гірський велосипед, я регулярно брав участь в аматорських змаганнях, з друзями ми часто робили багатоденні велоподорожі у різні мальовничі місця України. У Києві я познайомився з моєю майбутньою дружиною Ілоною, разом ми теж багато подорожували країною: взимку з друзями їздили в Карпати кататися на лижах, влітку нам подобалося мандрувати на надувному каяку по Дніпру і Дністру. Ми досі часто згадуємо ці краєвиди. У Києві ми мали активну соціальну позицію – завжди широке коло друзів і добрих знайомих, наша маленька квартира на Дорогожичах будь-якого дня була готова приймати гостей. Ми намагалися не пропускати жодного цікавого концерту або фестивалю. За це ми любили й досі любимо Київ – у ньому вирує життя.

Спершу не було плану переїжджати у Тбілісі. Ми бували у Західній Грузії у 2013 році, у Кутаїсі та Батумі, і ця країна справила на нас дуже приємне враження. Але жодних мрій про переїзд до Грузії, як і до будь-якої іншої країни, ми не мали. Вийшло так, що мережа міжнародних клінік, де я останнього року працював у Києві, відкрила дві філії – у Тбілісі та Батумі. І мені як спеціалісту із достатнім досвідом запропонували обійняти посаду у тбіліській клініці. Спочатку я прилетів і познайомився з колективом, місцем та умовами роботи – усе було на найвищому рівні. З Ілоною ми все обдумали, обговорили й почали пакувати речі – вийшло сто кілограмів.

Мені здається, що більшість тих, хто переїхав до Грузії з інших країн, скаже – період адаптації можна охарактеризувати як приємний, насамперед завдяки людям. Грузини дуже привітні, під час першого знайомства зустріли мене як хорошу людину, особливо коли дізналися, що я українець. Оскільки я працюю в медицині, одній із найбільш контрольованих державою сфер у будь-якій країні, я був змушений проходити низку процедур. Проте ні в Міністерстві охорони здоров’я, ні в Домі юстиції, де я за три візити по 10 хвилин отримав вид на проживання, я не відчув жодного стресу, такого знайомого мені після спілкування з чиновниками в Україні.

Щодо менталітету – ми з грузинами і близькі, і далекі. Це класно, бо ми можемо вчитися одне в одного. У культурному плані люди дуже споріднені – ми й наші батьки виросли приблизно на тих самих книгах, фільмах, музиці, гуморі. Зазвичай ми з грузинами спокійно й радісно ділимося думками та почуттями – дистанції майже немає.

Тут добре відчувається, що грузини менш сконцентровані на роботі й часі. Найпростіше це побачити, наприклад, на касі в супермаркеті. Грузини набагато більше самовпевнені, ніж українці, кожен з них – перший і найкращий у всьому. Вони дуже болісно сприймають критику. Гроші та вигода далеко не на першому місці. З одного боку – тобі постійно й неочікувано щось дарують і ти швидко вчишся для збереження балансу відповідати тим самим. А з іншого – доволі важко вести грошові справи, не вплутуючи емоції, дружбу, родинні стосунки. Грузини безстрашні, це видно на дорогах за манерою кермування, а ще вони не соромляться, коли треба висловити свою незгоду, відстояти справедливість, навіть у спілкуванні з тим, хто має вплив на їхнє життя – з керівництвом або органами влади.

Тбілісі – це місто приблизно одного віку з Києвом. Тут, однак, глибше відчуваються 15 століть історії. Можливо, через те, що грузини дуже міцно бережуть свої традиції. Це проявляється в містоплануванні, архітектурі, у побуті, у міському русі. У середні віки Тбілісі знищували майже повністю імперії персів, монголів і турків, у роки Першої та Другої світових війн місто майже не постраждало і не зазнало капітальних перебудов старої частини. Саме вузькі вулички та непрямі кути Старого міста, район сірчаних бань та Інжирної ущелини, ботанічний сад з його водоспадами – це той Тбілісі, який мені не набридає вивчати знову і знову.

Ми живемо у Тбілісі три роки, якщо спочатку місто було для нас яскравою картиною, то тепер усе більше відчувається, так би мовити, рельєф. Але глобально ставлення не змінилося – Тбілісі й досі добрий та привітний господар, а ми його вдячні гості.

У той страшний вечір четверга, коли відбувся жорстокий розгін протесту під парламентом, ми не були в курсі подій. Ми грали в інтелектуальну вікторину в іншій частині міста. Виграли її і відзначили перемогу вдома призовим вином. Уже наступного дня я дізнався від колег на роботі та у соціальних мережах, що стало причиною подій і що відбулося. Моє ставлення: грузини, як і будь-які члени демократичного суспільства, мають право на протест, а поліція має право тримати цей протест у рамках, розумно дозуючи міри впливу. Причина спалаху невдоволення прозора – депутат-комуніст парламенту Росії (країни, з якою після війни 2008 року, окупації та визнання автономії Південної Осетії розірвані дипломатичні відносини) під егідою православного форуму був введений у парламент Грузії і зайняв місце спікера. Ось такий тест на гостинність і толерантність грузин. Статуя Матері Грузії над містом тримає в одній руці келих з вином, а в іншій – меч. Грузини вирішили, що такий гість вина не заслуговує, і я з ними солідарний. До речі, більшість моїх друзів-росіян у Тбілісі дотримуються такої ж думки, багато з них брали участь у протестах.

Іван Барбул

креативний директор

 У Тбілісі я швидко влився у компанію експатів, які мені досі допомагають

Я народився в Києві та прожив там усе своє життя. Останні сім років працюю у сфері реклами і зйомок, розробляю рекламні кампанії, пишу сценарії.

У Києві я мав креативний продакшн 21films, який ми організували з друзями. Працювали з Pepsi, Jeep, Toyota, Intertop. Але я розлучився з коханою, справи в продакшені йшли не так добре, і коли я був у відчаї та хотів змінити своє життя, друг Микита Кутепов запропонував перебратися в Грузію, де він чотири роки живе.

Ця розмова відбулася на Канарах, коли ми разом відпочивали. Наш спільний друг із Грузії хотів мене бачити у своїй команді. І я вирішив, що це найкращий момент для переїзду.

Адаптація минула добре, перші чотири місяці я жив на гірськолижному курорті Гудаурі. У мене була хороша робота, від якої я отримував задоволення, мав гарну зарплату. З перших хвилин мене тепло прийняли. Недарма кажуть, що гори лікують, там я очистив свій розум від усіляких нісенітниць.

Люди тут добрі та чуйні, за час, проведений у горах, я познайомився з безліччю цікавих людей, підтягнув англійську, бо багато грузинів принципово не розмовляють російською, хоч і знають її. Їдучи в Грузію, я собі загадав дві речі – менше працювати і більше заробляти та попрацювати на зйомках кіно. Усе збулося, я потрапив на зйомки фільму і навіть встиг попрацювати асистентом продюсера.

У Тбілісі я швидко влився у компанію експатів, які мені досі допомагають. Хочу порадити людям, що переїжджають, відразу ж знайти у Facebook групи експатів, у яких вам завжди допоможуть порадою.

Люди тут живуть розмірено, працюють у пів сили, п’ють вино, їдять хліб та овочі. Особисте життя я тут не побудував, не готовий до цього, наразі хочу добитися поставлених цілей.

Скрізь у Тбілісі красиво, неймовірне поєднання природи та архітектури. Якщо є бажання відпочити – це, звичайно ж, «Фабрика» і «Винзавод», це як наш «Кураж Базар» та Арт-завод Платформа; якщо потанцювати, то клуб «Басіані» – це як наш Closer. Якщо хочете на природу – Черепашаче озеро, озеро Лісі, Тбіліське море. Якщо є бажання закупитися на барахолці, то треба йти на Cухий міст.

Я був на останніх протестах перед парламентом і стояв разом з усіма, тому що поділяю їхню позицію і вважаю, що українцям варто цього вчитися у грузинів. Перший день мітингу це був жах, який не передати словами: стріляла поліція, були поранені люди. Наступного дня протест був мирний, мітингувальники та поліція ніяк не заважали одне одному, не було радикально налаштованих людей. Одні роздавали воду, інші збирали сміття, адже мітингувальники хотіли залишити чистоту після себе. Усі зібралися, щоб показати російському агресорові, а саме Путіну, що це не його земля і він не може тут робити все, що завгодно.

Я хотів би, щоб у Тбілісі приїздило більше українців, щоб вони розширювали свої горизонти сприйняття і бачили, як маленька, але горда країна готова боротися за свою незалежність і гарне життя, без агресії та поділу на захід і схід.

Таня Мерзла

засновниця кав’ярні Erti Kava coffee room

 У Тбілісі все, що мені потрібно, розташоване в межах 10 хвилин на таксі

У Києві я народилася, прожила тут до 30 років, займалася культурними і соціальними проєктами, піаром. Зокрема, була керівницею проєкту «Арт-пікнік Слави Фролової», організовувала благодійні заходи.

Понад два роки тому я приїхала в Сванетію. Тоді не йшлося про переїзд, я хотіла перезимувати в горах. Потім вирішила залишитися ще на якийсь час. У той момент я не розуміла, що вже переїхала до Грузії. Я відкрила свою кав’ярню у Сванетії, а відтак переїхала у Тбілісі. Тобто я сама створила тут робочі місця. Паралельно з кав’ярнею іноді організовую поїздки в Грузію.

Тбілісі відрізняється від Києва енергією міста. Тут усе трішечки по-іншому: інші відстані, інші цілі, інші цінності. Взагалі місто крутиться не навколо досягнення мети й реалізації, а навколо неспішної насолоди життям, довкола людських стосунків. Перший час я дуже сумувала за Сванетією, за тамтешньою природою, але не за Києвом. Загалом адаптації у мене не було. Під час останнього візиту до Києва зрозуміла, що місто стає для мене великим. У Тбілісі все, що мені потрібно, розташоване в межах 10 хвилин на таксі. Але краще пішки. У моєму розумінні такий принцип життя забезпечує баланс і гармонію.

До Києва я ставлюся чудово, захоплена людьми, які там живуть: вони працьовиті та креативні. Я не розумію, чому хтось хоче переїхати звідси до Європи. За моїми відчуттями Київ цікавіший, смачніший, дешевший та креативніший, ніж будь-яке європейське місто.

Моє ставлення за цей час до Тбілісі дуже змінилося, тепер я розумію, що це місто, в якому я й далі буду жити. Тому мені потрібно вивчити мову і краще розуміти місцевих людей. За Тбілісі сумую, коли їжджу в Київ.

Щодо недавніх протестів, я думаю, що всі ці події позитивно позначаться на Грузії. Загалом мені дуже подобається, що все проходить спокійно. Моя кав’ярня розташована недалеко від Шота Руставелі, але поряд усе прибрано та чисто.