За останніми даними, щонайменше 50 000 українців потребують реабілітації та протезування. Кожен третій, хто фізично постраждав від війни в Україні, має поранення обличчя та голови. Тобто тисячі українців фактично втрачають можливість бачити, спати із заплющеними очима, відчувати запахи, сміятися, плакати. У більшості випадків ці люди не виходять із власних квартир, хоча й мають здорові кінцівки. Адже втратити обличчя часто означає втратити ідентичність. Тобто себе.

Декілька місяців тому в Superhumans Center відкрилося відділення реконструктивної хірургії, де проводять безплатні операції з реконструкції обличчя військовим і цивільним, які постраждали через війну Росії в Україні. 

Зараз у черзі Центру понад 500 заявок від тих, хто хоче знову побачити себе в дзеркалі, повернути втрачену можливість жувати, ковтати, повноцінно дихати та без болю проявляти емоції.

Перед першим «Куражем» сезону засновниця події Альона Гудкова, виконавча директорка Superhumans Center Ольга Руднєва та мисткиня Марія Оз поділилися серією відеопортретів, на яких зображені чоловіки та жінки з пораненнями, що залишили свої історії на обличчях.

Це не перша соціальна комунікація заходу, спрямована на рівність і прийняття. 2019 року «Кураж» порушував тему дискримінації у фотопроєкті «Будь любим», який, за словами Альони Гудкової, «сколихнув суспільну думку». Тепер упродовж року Superhumans і «Кураж» збиратимуть кошти на операції з реконструктивної хірургії обличчя. Проєкт назвали «Садіть сади й на них обовʼязково прилетять метелики». «Це і назва, і мета проєкту», – каже Гудкова.

 

 

Навіщо це потрібно

Засновниця й ідейна натхненниця «Куражу» Альона Гудкова починає з того, що для неї важливо робити проєкти, що чіпляють, змушують задуматися, спонукають до внутрішнього діалогу та питань. «Це те, як я бачу нативну освіту й виховання суспільства», – додає.

 

   

Гнучке суспільство – це суспільство, що має потенціал до розвитку. Бо там, де ми категоричні й обмежені у своєму сприйнятті краси й людей, там ми закриваємо для себе можливості дивитися ширше. 

Для нас не в новинку – робити контраверсійні проєкти. Я вірю, що люди краще запам’ятовують те, що їх вразило. Як у школі, коли нам найбільше подобався предмет, який викладав класний учитель, який сам був зацікавлений у тому, що він робить. 

Коли щось викликає в нас контраверсійні думки або зацікавленість, ми починаємо в це заглиблюватися й досліджувати. Так само було з проєктом «Будь любим» – ми викликали суспільну дискусію, але розкачали тему дітей з інвалідністю і їхньої прив’язаності до батьків. Це була важлива розмова про толерантність. 

Зараз, коли я почула від Олі Руднєвої, що травми обличчя – найбільша психологічна травма для людини, бо по суті людина з травмою обличчя втрачає ідентичність, я задумалася. Бо дійсно нас асоціюють із нашими обличчями, не дарма ж на документах саме такі наші фото. Людям збоку дуже складно приймати цю травму, тому що автоматично ми вбачаємо в чомусь візуально незвичному небезпеку. 

Я подумала, що де, якщо не на «Куражі», ми можемо спробувати змінити це ставлення. Зробити так, щоби люди звикли до цього зображення. Тому я запропонувала розмістити великі фото людей із травмами обличчя по «Куражу». Щоб люди могли підійти й без зайвого сорому роздивитися обличчя, шрами, втрачене око, показати дітям, потикати пальцем, позвикати.

 

 

Перший раз усі будуть дивитися, вдруге – покажуть комусь іншому, але з меншим здивуванням, а в третій раз уже не звернуть увагу. Це означатиме, що ми досягли результату.

 

 

Ми додали на фото незвичні квіти, тому що саме такі – нестандартні, дивні – квіти викликають бажання зупинитися й роздивитися. Війна й квіти, на перший погляд, ніби не «метчаться», але на контрасті завжди складається найцікавіша картинка. Нам хотілося показати красу, звернути увагу людей і провести аналогію з квітами і їхньою неідеальністю й самобутністю. Те саме і з обличчями наших людей, які комусь будуть неідеальними, але від того не стають менш гарними – з мапою своїх історій. 

   

 

→ Раніше ми писали, що треба знати про життя з протезами.

 

Що таке реконструктивна хірургія

CEO Superhumans Ольга Руднєва розповідає, що реконструктивнахірургія обличчя – ще одна послуга Центру. Вона потрібна людям, які отримали поранення голови, шиї, вух, очей. Складність у цьому напрямі полягає в тому, що треба відновлювати як функції людини: функцію дихання, ковтання, зору, слуху, так й естетику. 

 

   

Це тривалі операції, їх роблять у декілька етапів. Спочатку ми відновлюємо функції. Це може бути як операція з пересадкою клаптів – шматків шкіри із судинами та м'язами, що переносять на обличчя. Також це можуть бути виготовлені індивідуально доволі дорогі імпланти, що ставлять для того, щоб повернути форму носа, щелепи, або вилиці. Велика кількість людей, які отримали такі поранення, отримали першу допомогу, тобто їх якось зшили, а що буде далі – це їхній персональний шлях. Зараз система заточена на те, щоб рятувати життя.

Пацієнти, яким ми відновлюємо обличчя, мають непросте психологічне завдання, бо втрата обличчя – це як втрата ідентичності. З іншого боку, наш пацієнт трошки простіший, бо для нього важливе повернення функції.

Багато хто з цих пацієнтів не може, до прикладу, їсти самостійно (харчуються через трубочку), і їм загалом повернення навіть можливості відкривати та закривати рот – це вже велике досягнення. У когось є дірка в щоці, відповідно, з неї витікають вода та слина. І якщо просто не витікатиме – це вже суттєве покращення якості життя для людини. 

Реконструктивна хірургія може зайняти декілька років. Кожна операція триває 10–15 годин. Усі процеси роблять поетапно, бо після кожного втручання відбувається відновлення. Лікарі дивляться, чи прижилися клапті, а далі рухаються на другий, третій, четвертий, п’ятий етапи операцій.

В Україні зараз вибудовується ця експертиза. У нас є дуже круті щелепно-лицеві хірурги, але треба увідповіднювати все з європейськими нормами, бо там цим займаються загальні хірурги. Зараз багато організацій роблять невеликі втручання, але комплексно такий підхід у країні треба все ще вибудовувати.

   

 

 

Ольга Руднєва також зазначає, що дуже складний момент – це інфікування. Часто пацієнти на цьому етапі вже мають антибіотикорезистентність або інші супутні інфекції, тому часто з ними важко працювати. Відповідно, для цього мають бути надстерильні операційні та післяопераційні бокси, щоб ніяка інфекція не потрапила до пацієнта.

 

 → Раніше ми розповідали історію одного з героїв проєкту – Захара Бірюкова.

 

Чи була в Україні реконструктивна хірургія до повномасштабної війни  

Деякі напрями реконструктивної хірургії були поширені в Україні до повномасштабного вторгнення, наприклад, ендопротезування великих суглобів – кульшових, колінних, пересадка шкіри при опіках. Деякі напрями отримали поштовх для розвитку під час повномасштабної війни, унаслідок великої кількості мінно-вибухових травм. 

Серед основних локалізацій бойових травм зараз перші два місця займають травми кінцівок і голови. Одними з найскладніших травм стосовно необхідних наступних хірургічних втручань є травми обличчя через велику кількість кісток, м’язів, судин, нервів, що забезпечують життєво важливі функції: ковтання, жування, мову, дихання. 

В Україні фахівців із реконструктивної хірургії недостатньо, зважаючи на кількість поранень і характер бойової травми. Однак слід зазначити, що останніми роками відбувався бурхливий розвиток різних напрямів реконструктивної хірургії. Так, у 2020 році МОЗ України започаткувало післядипломну підготовку нових для України хірургічних спеціальностей «пластична хірургія», у 2021 році – «щелепно-лицева хірургія». Однак зрозуміло, що для якісної підготовки необхідної кількості спеціалістів потрібні роки, можливо – десятиліття. Але потрібно працювати вже зараз.

 

 

Історії артпроєкту «Куражу»

 

Валентина Осиченко

Сєвєродонецьк (Луганська область), 57 років

   

Народилася в Сєвєродонецьку. З 17 років працювала пекаркою. 20 травня 2022 року, коли прилетів ворожий снаряд, Валентина також була на кухні – готувала обід. Унаслідок влучання отримала ушкодження обличчя, черепно-мозкову травму та втратила око. Першу допомогу надали на місці, далі – Лисичанськ, Бахмут, а потім – Дніпро.

Зараз Валентина проживає в Чорноморську (Одеська область) і чекає на операцію в Superhumans Center.

Данило Селіверстов

Лисичанськ (Луганська область), 23 роки

   

Народився в Лисичанську, але з 2014 року живе в Одесі. До служби в ЗСУ працював виконробом, а із серпня 2022 воював пліч-о-пліч із Героєм України Дмитром Коцюбайлом (Да Вінчі), був біля Харкова, Миколаєва та Херсона. 30 червня 2023 року, під час шестигодинного штурму ворожих позицій, від прямого попадання снаряда Данило отримав поранення: втратив праву руку, око й отримав численні уламкові пошкодження нервів лівої руки.

Отримав орден за відвагу. Після закінчення лікування та реабілітації хоче допомагати пораненим ветеранам і спробувати себе в IT.

Захар Бірюков

Ставище (Житомирська область), 35 років

   

Народився в селі Ставище на Житомирщині, до повномасштабного вторгнення працював у «Київпастрансі». У 2015 році пішов добровольцем на війну у складі 73 морського центру ССО, у липні 2021 року пішов у запас. Початок повномасштабного вторгнення зустрів на Житомирщині в гостях у батьків і в перший же день повернувся до війська. Під час виконання завдання поблизу Захара впала міна, від ударної хвилі в руках чоловіка розірвався безпілотник із 300 грамами тротилу. Як наслідок, Захар втратив дві руки й отримав множинні поранення обличчя.

Наразі очікує на протезування в Superhumans Center, ділиться мріями про перемогу та нове життя, у якому є місце подорожам, любові та новим звершенням.

Масі Найєм

Київ, 40 років

   

Народився в Кабулі, Афганістан. Служив в АТО у 2015–2016 роках. 23 лютого 2022 року повернувся до лав ЗСУ. З квітня виконував завдання на сході України як розвідник. На початку червня 2022 року авто з групою Масі наїхало одразу на кілька мін, після чого чоловік отримав численні травми обличчя, осколок пробив дно всередині ока. Те, що він вижив, називає дивом. Після травми Масі втратив нюх, що, за його словами, найбільше його засмучує. 

Зараз Масі є амбасадором Superhumans Center і заснував правозахисну громадську організацію для військовослужбовців «Принцип».

Олег Гринченко

Кривий Ріг, 55 років

   

Народився у Кривому Розі, усе життя займався підприємництвом, а після 40 років зацікавився скелелазінням. Переробив 39-метрову опору залізничного мосту на скеледром, перетворивши її на справжню туристичну атракцію. Став багаторазовим чемпіоном України зі скелелазіння серед ветеранів спорту. 26 лютого 2022 року добровільно вступив до ЗСУ, встановлював прапор у звільнених Великій Олександрівці та Бериславі. Отримав поранення від влучання ПТКР (протитанкова керована ракета) прямо в танк: троє побратимів загинули, а сам Олег дивом вижив, отримавши значні поранення обличчя. 

Зараз продовжує службу на посаді бійця-рятівника в роті ударних БПЛА 17 ОТБр.

Сергій Жуковський

Токмак (Запорізька область), 42 роки

   

Народився в Токмаку, Запорізька область. До 24 лютого 2022 року був приватним підприємцем, займався запчастинами до сільськогосподарської техніки. Мав незвичне захоплення, якому навіть присвятив Youtube-канал – займався ремонтом ретро-мотоциклів. У кінці березня 2022 року пішов до військкомату добровольцем, але через брак військової освіти потрапив до ЗСУ аж у червні 2022 року. Рівно через рік отримав мінно-вибухове поранення, унаслідок чого втратив обидва передпліччя та уламкові пошкодження обличчя. 

Сьогодні Сергій уже пройшов протезування та реабілітацію в Superhumans Сenter і разом із дружиною Дариною та двома дітьми відкрив бізнес із виробництва джерків (мʼясних снеків) «Сушена радість».