Люди в містіЦе люди, які під час війни переїхали до Києва

Увечері 23 лютого я презентував велотранспортну концепцію Маріуполя

У Маріуполі я працював у міській раді, займався розвитком транспортної та вуличної інфраструктури. Увечері 23 лютого саме презентував велотранспортну концепцію Маріуполя. Моя дружина, Валентина, працювала в Маріупольській районній раді над реформою децентралізації, а також співпрацювала з депутатами.

О 4:00 або 5:00 ми прокинулися від вибухів – обстрілювали маріупольський аеродром. Уже о 9:00 ранку я був на роботі та займався евакуацією документації, забрав свій велосипед. Маріупольці звикли до вибухів, і у перший день повномасштабного вторгнення РФ усе ще було більш-менш спокійно та працювало в штатному режимі.

Але вже за кілька днів ми з дружиною вирішили покинути свою домівку в західній частині міста [саме з цього напрямку, зі сторони Бердянська, ішли російські війська] та піти до моєї мами, бо район, де вона жила, вважався відносно «безпечним». Та вже 2 березня Маріуполь був оточений, і безпечних місць просто не було.

Ми з вагітною дружиною пішки вийшли з міста

Відтоді зупинилися й комунікації: спочатку електрика, потім газ, далі зв’язок. Сусіди передавали інформацію одне одному в межах будинку чи двору, якщо була невелика кількість обстрілів – то в межах кварталу. Три або чотири рази я їздив до тестя та бабусі на велосипеді. Дорога протяжністю три-чотири кілометри займала дві-три години, бо від обстрілів доводилося ховатися в під’їздах.

12 березня я почув про «зелений коридор» і намагався зібрати всіх близьких докупи, щоб разом виїхати з міста. Але на той час мій двір уже кілька разів накривали градами, а за квартал ішли танкові бої. Ще через кілька днів я зробив останню невдалу спробу виїхати на велосипеді до рідних. З ними не було зв’язку, та й на моєму телефоні залишалося 20% заряду. Тож ми з вагітною дружиною взяли мінімальну кількість речей і вийшли з міста пішки.

Я ніколи не бачив Київ таким порожнім

Коли ми виходили з Маріуполя, у мене не було плану. Треба було просто опинитися у відносній безпеці, знайти зв’язок, а далі – як буде. Коли зв’язався з другом, він запропонував приїхати до нього, за 25 кілометрів від Києва. І ми поїхали. До того ж останні пів року я часто бував у Києві через роботу та навчання.

Коли ми приїхали до міста на початку квітня, воно було майже порожнім – я ніколи не бачив Київ таким порожнім. З перших днів на блокпостах запитували довідку ВПО, але, на жаль, система соціального захисту не дуже дружня. У Маріуполі ми будь-яку довідку отримували через ЦНАП.

Через «Дію» нам не вдалося підтягнути документ, бо система визначала зовсім інший район Києва. Щоб виправити помилку, ми також пішли до ЦНАПу: він був чи то закритий, чи то працював в іншій будівлі, але врешті нам сказали, що таку довідку не видають.

Мені вдалося влаштуватися в «ЯМаріуполь». Щоби бути більш мобільними, з області ми з дружиною переїхали до Києва. Валентина стала на облік у перинатальний центр Києва: дуже ввічливий персонал, допоміг нам і надав гуманітарну допомогу. Також допомагали друзі та волонтерські центри.

У Києві ми з дружиною живемо вже місяць. Приємно бачити, що місто оживає, відкривається бізнес, люди гуляють. Проте мене як транспортника дивує велика кількість і стан «маршруток». У Маріуполі був новий муніципальний транспорт [автобуси, тролейбуси], «маршрутки» були швидше додатковим видом транспорту. Але на жаль, і місто, і всю систему транспорту зараз знищено.

У Маріуполі дуже поганий зв’язок, є лише окупаційний «Фенікс». У місті залишилися мій тесть і деякі друзі. Моя бабуся загинула, ми не мали змоги з нею гідно попрощатися. Але поки Маріуполь в окупації, нам туди дороги немає. Сумуємо за своїм містом, ми не планували його покидати: Маріуполь стрімко розвивався, мав великі плани та туристичні амбіції. Вірю, що після перемоги зможемо повернутися, щоб відбудувати славетне місто Марії.

Хлопець освідчився за два дні до початку повномасштабної війни

Я з Докучаєвська, Донецької області. Ми з батьками переїхали звідти до Кременчука, коли мені було 11. Це сталося після того, як снаряд прилетів у сусідній будинок о 2:00 годині ночі. У Кременчуці я закінчила школу, а потім вступила до вишу в Харкові та переїхала туди. Там зустріла свого майбутнього чоловіка: ми обидва дуже любили Харків, попри те, що це не наше рідне місто. 22 лютого, за два дні до початку війни, хлопець мені освідчився.

Але коли почалася війна, у Харкові неможливо було тверезо мислити та працювати. Невідомо, що буде завтра, а нам із чоловіком хотілося жити далі. 3 березня снаряд потрапив у сусідній будинок – історія повторилася. Тож ми взяли документи та кота й поїхали до батьків у Кременчук.

Там 14 червня, у день річниці наших стосунків, ми розписалися. Не святкували, але на розпис я прийшла в білому та з букетом нареченої. З гостей були лише близькі родичі. Ми зрозуміли, що відсвяткувати можна й після війни, але не хочемо відкладати важливе – ніхто не знає, чи прокинемося наступного ранку.

Міста – як люди, усі прекрасні по-своєму та всі зі своїми недоліками, але не всі розділяють твій вайб

19 червня, після весілля, ми з чоловіком вирішили переїхати до Києва. Ми не любили це місто, але вирішили дати йому шанс. Чому? Здається, мені просто не підходила енергетика Києва: міста – як люди, усі прекрасні по-своєму та всі зі своїми недоліками, але не всі розділяють твій вайб. Але кияни та гості столиці настільки люблять це місто, що ми з чоловіком подумали – нам теж варто знайти для нього місце у своєму серці. Ми поважаємо все, що є в Києві.

Як на мене, головна проблема міста – це некомфортна логістика. Мені не подобається витрачати життя на дорогу. Але це не так відчувається, якщо обрати комфортний для себе район і знайти все необхідне поряд із домом. Є проблеми й із паркінгами: у Харкові вони теж є, але це не так помітно, бо трафік менший.

Також мені некомфортно на Хрещатику – за ним зовсім не скажеш, що це головна вулиця країни. Пішохідна зона на сонці, лавочки розміщені абияк і поряд немає парку. Також ріжуть око KFC і «Білий налив». У Харкові ж на вулиці Сумській я себе відчувала, як на святі.

Думаю, що Києву є чого повчитися в Харкова – як стати комфортним для життя містом. Але й Харкову є чого повчитися в Києва, наприклад, перейняти його масштаб: торгові центри, вітрини, хмарочоси [у деяких районах це буде доречно]. І обов’язково Харкову потрібен такий піар, як у Києва, щоб туди приїжджали люди з усієї України й іноземні туристи.

Я жила в місті, де було 50 тисяч людей, а зараз – 4 мільйони

У житті в мене складалося так, що я переїжджала в усе більші та більші міста. Моє рідне місто, Докучаєвськ, має всього 50 тисяч населення, Кременчук, де я жила далі – 250 тисяч. У Харкові мешкало вже 2 мільйони, а в Києві – удвічі більше.

Поки це велике місто не посіло таке місце в моєму серці, яке займав Харків. Мені здається, тут навіть важко дихати: повітря зовсім інше, не насичене киснем. Попри це, відразу після перемоги ми з чоловіком не плануємо повертатися до Харкова. Нам кортить подивитися на звичне життя в Києві, бо зараз, як кажуть місцеві, життя кипить не так, як раніше: багато людей виїхали, хтось не так часто виходить на вулицю та не ходить на роботу.

Ми з чоловіком орендуємо квартиру, по волонтерську допомогу не зверталися. Я намагалася оформити виплати для ВПО ще в березні, але вони мені чомусь досі не прийшли. У ЦНАПі також не змогли вирішити це питання, тож це на паузі. Поки в Києві в мене мало знайомих, хотілося би влаштуватися на роботу, щоб їх було більше.

Раніше Харків був непричепуреним, як будинок із двором, де ніхто довгий час не жив, але протягом останнього року він справді став перлиною

Протягом останніх кількох років Харків і справді став перлиною, центр міста почав жити та дихати: не без «косяків», звісно, але це місто стало людянішим і більш орієнтованим на молодь, ніж десять років тому. Попри те, що в Харкові завжди були провідні архітектори, залишалися й пережитки минулого. Деякі стильові рішення були незрозумілі: ось новий фонтан, але поряд старий пам’ятник.

Словом, Харків був непричепуреним, як будинок із двором, де ніхто довгий час не жив. Пам’ятаю, коли познайомилася з чоловіком, нам навіть нікуди було сходити, ми просто гуляли вулицями.

Але коли до мене приїжджали друзі, які не були в Харкові жодного разу, то вони казали: «Круто! Чого в нас такого нема?» Наприклад, парк Горького з атракціонами або Сажин Яр, який з’єднали з іншим парком відпочинку – вийшло сучасне та європейське місце, інтегроване в природний простір. Останній рік ми з чоловіком навіть зловили себе на думці, що почали зупинятися там, де раніше зупинятися не хотілося.

Я жила в Харкові від народження та нікуди не переїжджала, навіть у межах міста. Працювала в офісі та паралельно викладала на кафедрі дизайну в університеті. Напередодні війни почала нервувати, умовляла близьких зібрати речі. Мама та чоловік не вірили в початок повномасштабного вторгнення РФ, сміялися з мене, але попри це, мама все-таки зібрала свої документи.

«Ти ж не палиш?» – «Тепер ми всі будемо палити багато»

О 5:00 24 лютого я прокинулася від вибухів, але новини поки мовчали. Тож я заспокоїла себе тим, що це фура проїхала повз будинок, і заснула знову. Але вже через пів години чоловікові подзвонила сестра та сказала, що час збиратися. Тоді мені довелося розбудити свою маму, це було найжахливіше. Я сказала: «Мамо, прокидайся, війна почалася». Ніколи б не подумала, що вимовлю такі слова. [плаче]

Зібрались ми дуже швидко, за хвилин 40. Я була в паніці та розгублена, почала збирати гроші та коштовності, а мій одяг складав чоловік [пізніше я виявила, що в мене майже немає білизни, зате є три теплі светри]. А моя мама чомусь узяла із собою сушку для взуття.

Ми вирішили їхати в сторону Кременчука електричкою: так їхав наш друг, ми хотіли до нього приєднатися. Уже навіть вийшли з дому, аж раптом чоловікові подзвонили з роботи та сказали, що вони намагаються організувати евакуацію. Урешті ця евакуація не вдалася, але тоді ми повернулися. На сходовому майданчику під’їзду я взяла цигарку, чоловік теж попросив: «Ти ж не палиш?». «Тепер ми всі будемо палити багато», – відповів він.

Урешті ми залишилися в Харкові ще на тиждень, до 2 березня. Здавалося, чоловікові та мамі було «норм», а мені було справді страшно, хоч ми й жили у відносно безпечному районі. Я чула гул винищувачів, але не розуміла, звідки він. Або починала думати про те, що якась махіна летить на моїм будинком, і невідомо, де і як вона приземлиться.

З комунікаціями критичних проблем не було: перебої з мобільним зв’язком або вимкнення опалення, світла чи води могло затягнутися на пів дня, не більше. Не працювали хіба що ліфти [у нашому будинку 14 поверхів]. Воду також завозили, заповнювали нею автомати, але ми набирали з джерела неподалік. А ще чомусь здавалося «кріповим» вивезення сміття: поки я не могла усвідомити всього того, що відбувається, і жила, неначе всередині книжки чи фільму, сміття продовжували вивозити на тлі вибухів.

Коли 1 березня «прилетіло» на центральну площу, а потім ще недалеко від нас [із дому до центру йти десь пів години пішки], то ми вирішили вибиратися з міста потягом.

Нам довелося пропустити три потяги

Отож, разом із мамою та чоловіком ми пішки вирушили на вокзал: метро в нас не було, автівки ми також не мали, а громадський транспорт не працював. Я ніколи не бачила стільки людей на вокзалі! І хоча нам казали, що на наступний день їх було ще більше, я не можу собі це уявити.

Довелося пропустили три потяги. Поки чекали, був момент, коли знову почали низько літати винищувачі: я почала казати, що нікуди не поїду, рідні почали мене вмовляти. Урешті ми пішли до моєї подруги, яка живе біля вокзалу, і повернулися на вокзал аж під комендантську годину.

Коли ми нарешті сіли в електричку, то навіть не знали, куди вона прямує. Моєму чоловікові довелося сидіти на підлозі, люди прямо спали там. Так ми доїхали до Вінниці, де переночували у знайомих.

Я думала, що зможу сама впоратися з будь-якою проблемою, але тепер вирішила звернутися до психотерапевта

Далі ми поїхали на Закарпаття – у мене там жили друзі. Компанія справді зібралася хороша: хоч нас було багато, місця всім вистачало, мої друзі робили все, щоб я відчувала себе комфортно [з клубком у горлі]. Серед місцевих я теж не стикалася з негативом. Звісно, були нюанси, особливо щодо цін: якщо не говориш угорською, то огірки будуть дорожчі.

Але я не люблю село, я звикла жити в місті. Кожен наступний день був схожий на попередні, поїхати можна було лише в супермаркет і на «Нову пошту», а подивитися – на дві вулиці та поле. До того ж мій чоловік вирішив вступити до лав ЗСУ та поїхав.

Я працювала дистанційно, але звільнилася з додаткової роботи, з університету, бо з початком війни зрозуміла, що не «витягну» морально, мені не вистачить на це ресурсу. Також намагалася оформити виплати для переселенців у «Дії», але моя заявка досі «висить» на розгляді.

На тлі цього всього в мене трохи почав «їхати дах». Раніше я думала, що зможу впоратися зі своїми проблемами сама, але цього разу вирішила звернутися до психотерапевта. Це справді принесло мені полегшення, вдалося змінити своє ставлення до подій.

У селі в Закарпатті ми прожили 2,5 місяці. Але нам із мамою хотілося бути ближче до дому. Друзі запропонували своє житло в Києві, і ми вирішили поїхати туди. Це було в середині травня.

Київ – це напівдороги від дому

Для нас Київ завжди був «пунктом перевалки»: приїжджали сюди на концерти та до друзів і родичів. Я трохи знала це місто, і мене неабияк здивувало, що у травні там виявилося так мало людей та автівок [саме були проблеми з бензином].

Пам’ятаю, ми з мамою гуляли ввечері в будній день біля Лаври, і там не було жодної людини. Були місця, де я сумнівалася, чи можна взагалі туди заходити, чи ні – такі вони були безлюдні. Довелося звикати й до того, що я не можу поїхати, куди хочу та коли хочу, адже метро зачинялося о 21:30. Потрібно було довше чекати, поки приїде потяг, але 15 хвилин, з огляду на ситуацію – це не так уже й багато.

Загалом у Києві транспорт здався більш прибраним, ніж у Харкові [там ще залишилися «маршрутки», де вихлоп соляри йде в салон]. На деяких маршрутах навіть трохи дешевший проїзд [у Харкові він підвищився до 20 гривень]. Також мені сподобалося, що на EWay можна простежити не лише рух муніципального транспорту, але й приватного.

Водночас деяких переселенців може налякати система сплати за проїзд [у Харкові ще можна розраховуватися готівкою]. Наприклад, моя мама [їй 60 років], коли їхала одна в тролейбусі, просто не зрозуміла, як їй сплатити за проїзд, тож їй довелося вийти.

Також було важко знайти деякі літні речі: магазини в торгових центрах не працювали. Раніше мені здавалося, що в Києві я можу знайти та купити все, що мені потрібно, як за помахом чарівної палички. Відрізнялися й марки продуктів у супермаркетах, у Харкові були інші постачальники.

Ціни, звісно, збільшилися, тож просто намагаюся не брати продукти, які вважаю дорогими. Неприємно здивували й ціни в барах, коли прийшла до свого знайомого на коктейль. Але заклади не мають іншого виходу, бо здорожчали інгредієнти.

Загалом після приїзду я зустріла полегшену версію столиці. Київ такий необтяжений і лайтовий, мені навіть подобається. Я відчуваю себе більш-менш безпечно та планую прожити тут мінімум пів року. Подобається й бути мобільною, адже звідси я можу поїхати в будь-яку частину країни до свого чоловіка, перебуваю наче напівдорозі до Харкова.

У середині червня моя мама вирішила повернутися додому, бо сподівалася знайти там роботу. Але роботи там немає, усе заморозилося. Чути віддалені вибухи. Мама каже, що цей звук відрізняється він того, що був раніше, наче наші відбивають [на цьому моменті інтерв’ю повз теперішнє житло Олександри пролітає гвинтокрил, а потім ще один, і вона каже, що ніколи не звикне до цього звуку – прим.авт.]

Харків зараз не зовсім такий, як усі бачать на «гарячих» фото після прильотів. Місто постійно прибирають працівники ДСНС, комунальники та мешканці, тому з часом воно набуває більш-менш нормального вигляду. Я дуже хочу туди повернутися, але боюся побачити вже не те місто, яким воно було до 24 лютого.

Павлоград для мене завжди був тим містом, де на околицях літають гвинтокрили, що везуть поранених до лікарні

Я волонтерив із 12–13 років: удома, у Павлограді, висить купа бейджів, навіть їздив у різні міста [не знаю, як мене відпускали батьки]. Я бачив, як українські міста відновлювалися після російських атак ще у 2014–2015 роках.

Разом з організацією «Будуємо Україну разом» ми одного разу поїхали до Старобільська.

Пам’ятаю, після роботи ми вийшли за морозивом, і в магазині нас застав наліт винищувачів. Працівниця тоді швидко закрила магазин, ми чули крики. Тож коли я прочитав у новинах, що у 2022 році Старобільськ знищений майже вщент, це було для мене болючим моментом.

Щодо Павлограда, то він завжди був тим містом, де на околицях літають гвинтокрили, що везуть поранених у лікарню Мечникова в Дніпрі, де на дорозі сліди від гусениць танків і де розташована база «Госпітальєрів» [я допомагав замішувати шпаклівку, щоб побудувати цю базу]. Тобто я не забував, що в Україні війна, і треба робити більше, ніж ти робиш зазвичай.

У 2014–2015 році в місті була перша хвиля переселенців. Населення збільшилося до 120 тисяч [було 103 тисячі]. Переселенці відгукувались про місто добре, мабуть, їхали сюди так активно, бо це перше велике місто на західному Донбасі, далі лише Дніпро [до нього годину їзди з Павлограда].

Водночас це некомфортне місто для молоді, тут нема інфраструктури, яка допомагала б розвиватися, абсолютний застій і межі. Наприклад, коли ми зі спільнотою ДТЕК прийшли до міської влади з модерновим проєктом і власною концепцією, вони сказали, що так робити не хочуть.

Я зрозумів, що реалізував себе в місті, хотілося знайти «своїх» людей, тож виїхав на навчання до Києва у 2019 році. Але у столиці я прожив усього пів року: потім почався карантин і дистанційне навчання, у Павлограді знайшлася робота, тому я вирішив повернутися додому. Згодом почав їздити до Києва раз на кілька тижнів, бо навчався у проєкті від Червоного Хреста.

Місто ніби жило, а я всередині застиг

24 лютого я мав бути в Херсоні на одному івенті, але не поїхав, бо мав на 25 число квитки до Харкова, хотів відвідати друга. Зате поїхала моя директорка. О 7:30 вона мені подзвонила та запитала: «Ти що, ще спиш? Війна почалася». Ці слова потім ще місяці два звучали в мене в голові.

Павлоград – стратегічно важливе місто, тут багато заводів. На одному з них, хімічному, є нерозмите ракетне паливо. Експерти казали: усього один удар туди – і все в радіусі 200 кілометрів буде знищене. Були й інформаційні вкиди про те, що місто візьмуть у «кільце». Містяни бачили, як техніка переміщується між військовими частинами.

На виїзді з міста почали відновлювати блокпости, громадський транспорт зупинився, але «маршрутки» продовжували курсувати. Ночі були тихі. Але пізніше, коли ввечері я відкривав вікно на провітрювання, мені здавалося, що я чую ППО з Донецького напрямку: може, то було просто напруження моєї нервової системи.

Повні полиці я востаннє бачив 24 лютого, коли ми з мамою вийшли в магазин: продукти швидко розгрібали військові та волонтери, адже Павлоград розташований за 3,5–4 години їзди від Донецька. До того ж збільшилася кількість ВПО.

З комунікаціями проблем не було. Люди знову почали плести маскувальні сітки, стали більш цілісною громадою. Місто ніби було на стопі, але водночас ніби жило, а я всередині застиг. Перший час я намагався бути волонтером у Червоному Хресті, але логістично мені було не дуже зручно добиратися до штабу, до того ж зі штабом виявилися розбіжності в інтересах. Тому я вирішив займатися власними проєктами.

Мої знайомі шукали ліки для щитоподібної залози, я хотів їм допомогти. Виявилося, людей, які потребують таких ліків, було багато. Мені вдалося їх закупити, отримавши грант від Української волонтерської служби.

Через деякий час у мене зламався ноутбук. Придбати його в місті не можна було, замовити чомусь теж. Тож ми з мамою вирішили поїхати до Дніпра. Тут життя відчувалося по-інакшому: працювали фрилансери в кав’ярнях, а в разі повітряної тривоги люди продовжували стукати по клавіатурі, пити чай і спілкуватися з друзями. На вокзалі не було натовпу.

Мене відкинуло ударною хвилею, коли я задрімав за фільмом

Одного дня я був стомлений і дивився фільм, як залунала повітряна тривога. Сирена вила скажено, бо поряд був завод, де саме відремонтували систему оповіщення [у Києві мені теж пощастило жити біля заводів]. Родина кликала мене вийти в коридор, але я не захотів.

Уже трохи задрімав за фільмом, аж раптом мене відкинула ударна хвиля. Я почув «прильот». Потім сирена стала ще гучнішою і я відчув другий удар. Це був удар по залізниці поряд із домом, менше кілометра: через цю залізницю перекидали вугілля на Донбас, нею курсували електрички до сіл.

Мабуть, цей момент став піковим. Мені не хотілося виїжджати з міста, бо я знав, що тут залишаються багато моїх родичів. Але мама з моїм шестирічним братом виїхали у Францію до друзів [діставалися туди п’ять днів]. Батько залишився працювати на шахті – у нього була своя рутина. Мені ж не хотілося залишатися одному.

До того ж була загроза, що в моєму місті знищать залізницю. Тому на початку квітня я вирішив поїхати до Харкова до друга, як і планував до війни [знаю, це не найкраще рішення]. Батько мене відпустив за умови, що в разі загрози я поїду на захід або до Білої Церкви. Тепер кожна повітряна тривога – це нове смс родині, яка залишається в Павлограді.

Ми з другом лежали обличчям у бруківку

У Харкові я провів трохи більше, ніж три тижні. Ми з другом допомагали людям у багатьох районах, зокрема й у центрі – вивозили речі з квартир та офісів. Будівлі були на різній висотності, я дивився у вікна й оцінював, що відбулося з містом. Подекуди вщент розбиті вулиці простягалися на кілька кілометрів. У міста забирали те, що воно нажило за свою історію.

Ми чули сильні вибухи, ночі були жахливі. Своїм рідним я про це не казав [але вони про це дізнаються, якщо прочитають цей текст]. Одного разу ми з другом і собаками пішли за водою в Саржин Яр, і накрило дуже близько. Довелося лежати обличчям у бруківку. Ситуація ставала ще більш небезпечною, тож ми вирішили виїжджати до Києва.

«Прильоти» були у дворі, де ми жили, біля супермаркету, куди ми ходили, і біля метро, де перечікували повітряну тривогу. Це було болісно бачити в новинах: із вірогідністю майже 100% ми були б там, якби не виїхали.

Я був закоханий у Київ, але здається, він не відповідав мені взаємністю

Першим моїм враженням від Києва ще у 2019 році було: «Вау, яке велике місто, скільки всього цікавого!» Кожен тиждень я намагався десь волонтерити: забіги, концерти, фестивалі. Мене рятували ноги, метро та самокати: якщо в Павлограді вони є лише в центрі й це швидше дозвілля, то в Києві це справді вид транспорту [якби ще не було автівок на велодоріжках!]

Пізніше, коли почав зустрічати на вулицях знайомих, то зрозумів, що місто насправді «маленьке та компактне», а теорія рукостискань працює. Але Київ мене постійно ламав, підкидав нові виклики. Я був закоханий у місто, у його людей, у проєкти та у шалений ритм, але здається, Київ не відповідав мені взаємністю.

Навіть зараз у вже знайомому місті я завжди відкриваю щось нове. Можна просто йти кудись однією стороною дороги, а повертатися іншою, і зовсім по-іншому бачити місто, людей і вітрини магазинів.

Коли я повернувся до Києва наприкінці квітня, то здивувався, наскільки всі розслаблені. Здавалося, що живуть у тому ж темпі, що і раніше: у магазинах є всі продукти, люди одягаються так само як і до цього; як завжди, завантажені дороги. У Харкові ж єдиним транспортом було таксі [служби часто давали промокоди на знижку], людей було мало.

У Києві, здавалося, життя й не зупинялося: люди очікували піцу, купували квіти, стояли в черзі в «Сільпо» через дорогу, намивали машини в пожежній частині біля дому, блукали по місту, шукаючи вихід там, де перекрито, ходили в кав’ярні. В одній із них, де я люблю працювати, неможливо було забронювати робочу зону. А одного разу метро було настільки переповнене, що мені довелося пропустити три або чотири потяги. Урешті в мені заграла асоціальність, я вирішив викликати таксі.

Попри це, на Нивках я відчував себе, як у Павлограді. Там постійно були ярмарки з продуктами у дворі, а якщо в магазині я не мав готівки, щоб розрахуватися за свою кока-колу, то мені казали: «Завтра розрахуєшся, ти ж прийдеш».

Київ усе-таки небезпечний

У травні ми з другом переїхали на Лук’янівку [тобто з району, де було відносно безпечно, ми перемістилися в той, де є зруйновані будинки та забрані життя]. Через два дні після нашого приїзду стався перший «прильот» біля нового дому. Батьки почали казати: «Награвся! Шуруй додому, Київ усе-таки небезпечний».

Мені було боляче дивитися на масштаби руйнувань, але ставало трохи легше, коли люди почали відновлювати паркан та готувати будинок до реставрації. І тільки, здається, я вирішив, що все не так критично, як стався другий «прильот» біля мого будинку. Буквально за п’ять хвилин пішки.

Я прокинувся від того, що сипалося скло. Я дуже хотів би, щоби це був сон, але це було не так. Наш будинок був загороджений іншими, тому не постраждав, але сусіди з верхніх поверхів почали визирати з балконів і запитувати одне в одного: «У вас теж вікна повибивало?»

Ми з другом вирішили вигуляти собак, на підході до зруйнованого будинку нас зупинила поліція. Комунікації були розбиті вщент, зникла знайома табличка «Ми працюємо» на стоматології, був зруйнований і гарний автентичний мурал, який я так і не встиг роздивитися.

І тоді я знов почав ставити собі запитання, чи достатньо я роблю, щоб допомогти людям і наблизити перемогу.

Думаю, що допомога потрібна як військовим, так і цивільним [був сильно вражений, коли дізнався, що одна лежача людина не дочекалася черги за допомогою Червоного Хреста та померла]. Щоб зібрати гроші на ліки, я вже продав багато марок «Укрпошти» [перших і нових, мені чомусь вдається швидко їх купувати онлайн]. Зараз також організовую мобільні бригади вакцинації для ВПО у віддалені населені пункти України. Сам також отримую виплати як ВПО – ці кошти дуже допомагають, коли стаються затримки із зарплатнею.

Загинуло 36 моїх колег: серед них могла б опинитись і я, якби не залишила місто

24 лютого я прокинулася від телефонного дзвінка своєї мами. Відразу подумала, що хтось помер, бо зазвичай такі новини надходять саме рано-вранці чи вночі. Я не була готова до такої інформації, у мене не було плану дій на випадок війни, хоч протягом місяців двох напередодні ми й обговорювали з хлопцем можливість такого розвитку подій, навіть зібрали «тривожну валізку». Але зараз ми просто намотували кола по квартирі.

Урешті я залишилася з племінницею, бо її батьки мали забрати родича з лікарні. Я не знала, як мені не передати свою паніку та розпач дитині, у мене не було такого досвіду.

Хлопець пішов забирати на роботу свої інструменти, він працює барбером. Я працюю в Миколаївській ОДА у відділі цифрового розвитку, трансформацій і цифровізації, відповідаю за адміністративні послуги, координацію та моніторинг роботи ЦНАПів.

Коли всі родичі вирішили робочі питання, ми ухвалили рішення вирушити на кілька днів до Львова. Мої батьки вирішили залишитися в Миколаєві: батько працює на об’єкті критичної інфраструктури. Мені було дуже боляче залишати батьків, своє життя та кудись їхати, але я почала збирати валізи – кинула туди три рулони туалетного паперу, маленький ніж, кухонний рушник і майже нічого справді корисного. Наприклад, для кішки я взяла лише їжу, а про туалет узагалі не подбала.

Ми з хлопцем планували залишитися у знайомих у Львові, але тоді активно поширювалися фейки про висадки там російського десанту, тому батьки запропонували інший варіант – поїхати до знайомих, що живуть біля Мукачева. Дорога зайняла три дні. Я ще не знала, що проживу в незнайомих мені людей два місяці, і вони стануть мені рідними.

Протягом цих двох місяців я майже цілодобово стежила за новинами, розбавляла це лише приготуванням і прийманням їжі. Життя наче зупинилося: часто думала, що дарма виїхала з міста, адже квартира, де я жила, і досі ціла. Але 29 березня все змінилося: будівлю Миколаївської ОДА, де я працюю, зруйнували росіяни. Загинуло 36 людей, моїх колег. Серед них був керівник мого відділу та могла б опинитися я, якби не залишила місто.

Війна деформує враження від міста. Тепер усюди – не вдома, але всі міста України – рідні міста

Наприкінці квітня моя подруга, яка давно жила в Києві, але через війну переїхала до Івано-Франківська, запропонувала нам із хлопцем пожити в неї.

У Києві жило багато наших друзів, кожні два місяці проходив лікування мій хлопець. Місто кожного разу чомусь зустрічало мене жахливими дощами. Загалом Київ мені подобався, але до війни я не хотіла тут жити. Це прекрасне місто, щоб приїздити сюди, але водночас мати змогу повернутися додому. Зараз я дуже вдячна Києву за прихисток.

Мені подобається місто за його невпинний потік життя, попри день тижня, час і місяць. Життя не припинило кипіти й під час війни, але тепер не цілодобово – Києву, який я звикла бачити до війни, не притаманна комендантська година. Так само як жодному місту України не мають бути притаманні повітряні тривоги. Війна деформує враження від міста. Тепер усюди – не вдома, але всі міста України – рідні міста.

Я можу протягом двох годин обирати заклад і врешті нікуди не піти

У Києві мене дуже дивує, коли треба проїхати відстань 15–20 кілометрів до пункту призначення. Для Миколаєва це неймовірна відстань.

Також завжди перед тобою дуже важкий вибір – де поїсти та випити кави. Я витрачаю багато часу на це: майже не знаю нічого про заклади Києва, тому серйозно до цього ставлюся. Буває таке, що я просто нікуди не йду після двогодинного вибору: такий великий вибір просто вибиває з колії. У Миколаєві вибір дуже лаконічний, але не менш професійний і якісний. Там я знаю всі заклади та можу вибрати за настроєм, куди зайти по філіжанку кави.

Зараз я працюю віддалено, а хлопець знайшов собі роботу в барбершопі Firm. Місяць ми прожили в моєї подруги з її двома котиками та моєю кішкою. Спостереження за тваринами замінювало нам перегляд фільмів, серіалів чи новин і дуже заспокоювало, хоч і додавало клопотів.

Також три місяці прожили в людей, які погодилися нас прихистити після життя в подруги. Але ми розуміли, що війна закінчиться не завтра, тож винайняли однокімнатну квартиру, де живемо вже місяць. Район і квартира мені подобаються, але водночас із нетерпінням чекаю моменту, коли зможу повернутися додому. У нашу квартиру, де я восени планувала зробити ремонт у спальні, де мене чекають мої рослини, які зараз поливає моя мама. У Києві я теж купила домашню рослину, щоб було затишніше в новій квартирі, і назвала її Костянтин.

Це чудове місто, але бачили би ви краєвид із квартири, де я проживаю в Миколаєві. У Києві зараз вікна виходять на розбитий бізнес-центр, куди влучила російська ракета ще на початку березня. Нова реальність – нові краєвиди. 

Кожного ранку я перевіряю, коли мої батьки були останній раз у мережі в месенджерах і читаю новини про Миколаїв. Кожен день на запитання: «Що там у вас?» я чую відповідь: «Бахкає». Трохи заспокоює, коли «бахкає» далеко від батьків.

Кожна новина про черговий обстріл рідного міста ранить. Але я впевнена, що моє місто витримає та дочекається мене. Ми знову наповнимо його життям і залікуємо його рани. Сходимо в найулюбленіші бар, піцерію та кафе, на вибір яких я не буду витрачати ні секунди. Тож чекаємо від мера новин про те, що в Миколаєві безпечно, і всі можуть повертатися додому.