Права людей без громадянства регулює Конвенція ООН «Про статус апатридів», до якої Україна приєдналась у 2013-му. Вона передбачає, що таким людям буде надано особливий статус на території будь-якої держави, який дає право на освіту, майно, охорону здоров’я, працевлаштування, захист у суді.

У липні також набув чинності український законопроєкт про статус апатридів – людей, які не мають громадянства. Він дозволяє визнати особу без громадянства та законність перебування на території України, отримати посвідку на тимчасове проживання й посвідчення особи без громадянства для поїздки за кордон. Якщо людина в цьому статусі проживає на території країни два роки, може отримати дозвіл на імміграцію та посвідку постійного проживання.

The Village Україна поспілкувалися з людьми, які мешкають в Україні без паспорта, про життя та роботу без документів, а також регулярну потребу доводити своє ім’я.

Дисклеймер. Історії людей не є узагальненням проблеми відсутності громадянства в Україні та відображають лише особистий досвід героїв тексту.

Асаль

20 років, Крим–Київ


Я народилась в Узбекистані 27 січня 2000 року. Коли мені було півтора року, ми переїхали з мамою до Криму. Жили неподалік Феодосії, там я закінчила школу в 2018-му. Рік попрацювала, відклала гроші та переїхала разом з чоловіком до його родичів у Черкаську область. Там неофіційно працювала продавчинею в магазині. Після послаблення карантину ми переїхали до Києва, бо тут більше можливостей.

Переїхала з Криму лише зі свідоцтвом про народження. Російського паспорта не отримувала, а український не встигла. На момент анексії Криму мені було 14, а паспорт тоді робили з 16-ти. Спочатку в міграційній службі мені сказали, що потрібно підтвердити особистість. Приїхали мої родичі з Криму з усіма документами зі школи, грамотами й т.д. Мені видали довідку, що «особа підтверджена, але підстав для набуття громадянства не виявлено». Потім, як пояснили юристи, що довідка, яку мені видали в ДМС, не дійсна. Зараз на території України я навіть не мігрант, за документами мене просто не існує. Хоча за законом «Про громадянство» я можу отримати український паспорт, тому що моя бабуся, кримська татарка, була депортована в Узбекистан.



Я готова чекати, аби-таки дали документи. Хочу вступити в університет і працювати нормально



Мені образливо, що в нас бюрократія важливіша за живу людину. Працівники міграційних служб розуміть, що людині без паспорта складно, але вони не допомогли нічим, щоб якось вирішити питання. Потрібно всюди доводити, що я існую, а у відповідь чую лише: «На жаль, вас немає».

У мене вже зібрані всі документи: встановлення особистості, свідоцтво про народження, довідка з Узбекистану, що я не їхня громадянка. Зараз маю отримати посвідку на проживання, а потім – паспорт. Це в кращому разі ще пів року. Я готова чекати, аби-таки дали документи. Хочу вступити в університет і працювати нормально. Не раз мене спочатку брали на стажування, знали, що не маю документів, я проходила весь етап, а потім мені казали, що роботи без документів не буде. За вже виконані завдання не платив ніхто.

Вікторія Волинська

адвокатка БФ «Право на захист»


Міграційна служба України не мала єдиного реєстру з громадянства (оформлення паспорта, набуття громадянства, встановлення громадянства й ін.), тому окупація території призвела до повної втрати доступу до зазначеної документації: картотек, журналів обліку, справ за заявами про набуття / встановлення громадянства.

Це є колосальною проблемою для людей, які весь час проживали на цій території й не можуть підтвердити своє громадянство. Фактично їх позбавили громадянства, адже держава (якій особа довірила збереження своїх даних і таких важливих для особи відомостей) не забезпечила належне зберігання.


Олександр

61 рік, Київська область
Попросив не вказувати прізвище та фото


Мені 61, проживаю в Боярці. Два місяці тому отримав український паспорт. До того жив без документів. Народився в Казахстані, потім так склалися сімейні обставини, що у вісім років ми переїхали в Кіровоградську область, потім жив на Волині. Там пішов в армію, а потім переїхав у Львів. Десь під час переїздів загубилося моє свідоцтво про народження. Радянський паспорт я не встиг здати, тому не отримав українського.

Намагався відновити документи: військовий білет, атестат зі школи, який отримав на Волині – але це не допомогло. Якби я народився в Україні, було б легше. У Казахстані родичів не залишилося: мама із сестрою померли, як я був дитиною. Поїхати туди я теж не міг, бо не мав жодних документів.



З власного досвіду скажу, що документи – це дуже важливо, не можна ними нехтувати



Фактично все життя пропрацював на будівництві. Мав цивільну дружину та дочку, вони громадянки України. Гроші заробляв, але це ж ніде не записувалося, у жодну трудову книжку, стажу офіційного немає. Зараз я подав документи в місця, де працював, це дозволить отримувати більшу пенсію. Можливо, життя по-іншому склалося б, було б багато можливостей влаштуватися на хорошу роботу, в «Укрзалізницю», але без документів ніхто не брав.

Два роки тому знайшов в інтернеті організацію «Право на захист», яка допомагає людям без документів. Юристу вдалося відновити моє свідоцтво про народження. Раніше, усі ці майже 20 років, міграційні служби відмовляли в допомозі.

З власного досвіду скажу, що документи – це дуже важливо, не можна ними нехтувати. Не треба бігати тепер і просити сусідів, щоб підтвердили мою особу, я просто показую паспорт. Зараз і світ відкритий, можна поїхати й нарешті подивися, що там за Україною.

Дисклеймер

Костянтин Фунжий

юрист БФ «Право на захист


Олександр народився в Казахстані за радянських часів. Переїхав до Львова у 80-х роках. Станом на 1991 рік була відсутня прописка в Україні, хоча й проживав на території України. Через суд необхідно було встановити факт його проживання в Україні за станом на 24 серпня 1991 року (датою, за якою закон пов’язує громадянство України) для підтвердження громадянства України.

Для звернення до суду юристи й адвокати проєкту, пов’язаного з безгромадянством, подали запити для відновлення свідоцтва про народження, отримання відомостей і підтверджень місць навчання, роботи й проживання протягом життя. Факти були встановлені в суді за заявою адвоката, що дозволило Олександру зареєструватися громадянином України й отримати паспорт.


Сергій

27 років, Київська область


Народився в 1993 році в Казахстані. Коли мені було шість років, разом з мамою й вітчимом переїхав до України.

Ми жили в Світловодську Кіровоградської області, біля маминих батьків. Потім вітчим нас покинув, а мама поїхала в Київ на заробітки. Після 9-го класу приїхав до неї та вступив у ПТУ на будівельника. Жив спочатку в гуртожитку, у Голосіївському районі, трохи з мамою, потім – із цивільною дружиною у Вишневому. Зараз тимчасово проживаю на роботі, на автомийці, у селі Софіївська Борщагівка на Київщині.

Через карантин багато фірм, де я підпрацьовував, закрилися, а коштів на житло немає. Раніше з дівчиною винаймали квартиру, але зараз немає грошей погасити ті кредити, які ми за карантин набрали. Працюю більше 9-ти років автокосметологом. Через те, що не маю паспорта, мене не беруть офіційно на роботу. Тому, зазвичай, влаштовуюся на роботу й показую, що вмію. Так і беруть, бо я з 13-ти років працюю. Багато змінив робіт, на будівництвах був, автомийках, на Хрещатику встановлював сцени для концертів.

Відсутність документів не дозволяє мені розвиватися. Я знаю, як вести бізнес, маю багато навичок, хочу нарешті працювати на себе й жити. Не можуть навіть узяти кредит чи винайняти квартиру: усі просять паспорт. Навіть фейсбук видалив мою сторінку, бо її неодноразово блокували через мої відеозвернення до президента, а документів для підтвердження особи я не мав.

З проблем, з якими регулярно стикаюся, – медицина. Дуже важко лікуватися, потрібно постійно було викручуватись у лікарнях, що я забув паспорт, або казати адресу, де я давно не живу. Я астматик, постійно з інгалятором ходжу. Минулого року мав плеврит легень, мені робили операцію. Щоб усе оплатити, вліз у борги. Потім це все погашував з процентами, відповідно набирав багато додаткової роботи, а потім мав чергові проблеми зі здоров’ям.



Відсутність документів не дозволяє мені розвиватися



Минулого року на автомийці хлопець порадив мені юриста, який допомагає зараз. У мене є відновлене свідоцтво про народження, атестати зі школи й училища, ідентифікаційний код. А от паспорта мені не можуть видати, бо не було закону. Щодня доводжу все чесним ім’ям, але показати на папері його не можу. Усе життя поламалося через те, що ми в дитинстві переїхали, сім’я розпалася.

Маму постійно ганяли по кабінетах і відмовляли в тому, щоб зробити мені український паспорт, або вимагали хабарі, у той час грошей не було взагалі. Ми жили в селі на Київщині в маленькій закинутій кухні. Я вдячний тільки тому, що якась хороша частина мене не зламалася. Я не став наркоманом чи алкоголіком, а просто «вкалував», щоб вижити й мати власні гроші.

Зараз фінансова сторона зводить з розуму, але те, що я скоро отримаю паспорт, додає віри, що все буде добре. Хочу нарешті одружитися зі своєю цивільною дружиною (ми 7 років разом), народити й виховувати дітей. Її батько досі не може змиритися з тим, хто я та чому приховую документи. Багато хто не розуміє, як узагалі живу, якщо не зареєстрований у жодній країні світу.

Дисклеймер

Костянтин Фунжий

юрист БФ «Право на захист


Сергій народився в Казахстані в 1993-му та проживав разом з мамою. З нею він переїхав і до України в 1999 році. На той момент він мав лише свідоцтво про народження. Казахстан не визнає Сергія своїм громадянином згідно з відповіддю консульства від 2019 року. Має право на громадянство України, оскільки його дід народився на території України. Але через відсутність документа, який би підтверджував його особу, неможливо почати процедуру набуття українського громадянства.

Є довідка про відсутність громадянства Казахстану, але вона без фотографії, через що неможливо встановити особу. А тому міграційна служба не може почати процедуру легалізації його перебування в Україні й подальше набуття громадянства.


Олена

53 роки [ім’я та вік на прохання героїні змінено], Донецька область


Українського громадянства немає в мене й моїх трьох дітей. Старшого сина народила в 2005-му в Донецьку. На сьогодні зв’язок з тим пологовим будинком повністю обірваний, адвокати неодноразово надсилали запит, щоб отримати документи про те, що дитина там народилася, але ніхто не відповідає. Двом іншим дітям – 8 і 10 років, вони народились у Бахмуті. Відновити їхнє громадянство можна, тому що адвокатам у пологовому підтвердили їхнє народження. Тепер через суд зробимо їм свідоцтво, а потім – і паспорт. У мене зі старшим сином набагато менші шанси – по обох втрачено людей, які можуть підтвердити факт нашого народження.

Мені особливо нема, що розповідати про своє життя. Я виросла в дитячому будинку, у Ясинуватій [тимчасово непідконтрольна територія Донецької області]. Жила там до 18-ти років, потім вступила до училища на маляра-штукатура. Мала паспорт громадянки Радянського Союзу, але в 1991-му не змогла зробити український паспорт через відсутність свідоцтва про народження. У дитбудинку його не віддали. Після розпаду Союзу дитбудинок розформували, я розшукувала вихователів, щоб допомогли мені, але ніхто не міг віддати мені свідоцтва про народження, бо весь архів з документами загубився.



Життя так побило, що й ворогу не побажаєш. Ми ніхто, нікому нічого довести не можемо



Якби ще були родичі, які можуть допомогти, було б легше. У мене немає нікого, я не знаю, від кого я. Три роки тому мені у фейсбуці писала жінка з таким прізвищем, як у мене. Спочатку написала, що їй здається, що я її загублена сестра. У нас збігалися дата народження та рік. Тільки вона народилась у Росії, а мене ж залишили в Донецькій області. Після розмови вона написала: «Вибачте, ми помилилися, ви не наша». Мені навіть нема за що зачепитися в історії свого народження.

На роботу мене нікуди не беруть, бо немає документів. Підробляю, як можу, мию підлогу в під’їзді, прибираю, няньчу сусідських дітей, копаю й сапаю город. На місяць у середньому маю дохід у 2 тисячі гривень на себе, трьох дітей і комуналку. До війни на Донбасі працювала продавчинею в магазині. Документів тоді ніхто не просив, проблем з роботою не мала. Те саме з дітьми: я народжувала їх у пологовому будинку, там давали медичну допомогу й віддавали мені дітей під виписку. Тоді можна було домовитись і за пологи, і за медичні картки для дітей. Місто не велике, усі знали мою історію й допомагали.

Діти ходять у школу, щороку треба писати заяву на навчання, пояснювати, що в дітей немає свідоцтва про народження, давати характеристики від соціальних служб. З цим проблем немає, нас усі знають. Намагаюся дати їм усе, чого не дали мені. У школі вчителі говорять: «Ти одна, але в школу малі ходять не гірше інших». Чоловік мене залишив давно, спочатку поїхав на заробітки, а потім написав на вайбер, що знайшов іншу сім’ю. Життя так побило, що й ворогу не побажаєш. Ми ніхто, нікому нічого довести не можемо.

Дисклеймер

Наталія Іщенко

адвокатка БФ «Право на захист


Вона сирота з непідконтрольної території. Паспорта ніколи не було, свідоцтво про народження загублено. У базах РАЦС такої людини немає, запити до Міністерства юстиції та Мінсоцполітики результат не дали: даних про таку людину немає, дуже багато баз залишилися на непідконтрольній території, і до них немає доступу. Через те, що немає жодного документа й родичів та інших свідків, які б могли підтвердити її особистість та інші істотні факти, адвокатам немає, з чим іти до суду. Суд встановлює факти й виносить рішення на підставі документів і/або показань свідків. Без відновлення документів і рішення суду можливості встановити належність до громадянства й відповідно отримати паспорт немає. Адвокати працюють над отриманням необхідних відповідей і рішенням цієї справи. Через відсутність документів у мами її діти так само не можуть реалізувати свої права на реєстрацію народження та громадянство.


Олександр Іванович

69 років, Дніпропетровська область


Я народився в 1951 році в Дніпродзержинську [з 2016-го – Кам’янське]. У червні мені було 69. Там ріс, учився, мав сім’ю. До розпаду Радянського Союзу їздив на заробітки в Норильськ, з 1987-го повернувся додому. У мене був радянський паспорт, працював на заводі, а потім я втратив усе. У який момент це відбулося, не згадаю, десь між 1996 чи 1997 роком. У мене була дружина та маленька донька, вона від мене пішла, я почав пити. Як опинився на вулиці, не знаю.

Став безпритульним, не пам’ятаю майже нічого про себе. Жив на місцевому ринку. Якось до мене підійшла жінка й запитала: «Ви Саша? Син Діни Петрівни?» Я знав своє прізвище, ім’я й дату народження, пам’ятав ім’я мамки. На ринку всі мене кликали як Саша. Жінка, ймовірно, була працівницею ЖЕКу, яка знала мою маму, і покликала до себе в кабінет, там показала стару канцелярську книгу, де записано «виписаний з квартири на основі свідоцтва про смерть». Вона на листочку записала мені номер свідоцтва про смерть, дату видачі з РАЦСу. За документами мене виписали з квартири в січні 1997-го, а влітку 1996-го «помер» відповідно до свідоцтва про смерть.

Наша розмова була на початку 2000-х. Я ходив до того дому й почав згадувати вікна, ліжко, як бігала дитина. Це досі дуже розмиті спогади. Декілька років у моїй голові просто відсутні. Один добродій з ринку, де я жив, оплатив і відвів мене до стоматолога. Той сказав, що в мене переломана щелепа та вибиті зуби і, щоб я вижив, за мною мав хтось доглядати, мінімум пів року годувати з ложки. Але я не знаю, хто ці люди. Так само, як і не знаю, хто мене бив. Мені здавалося, що я завжди жив з іншими безхатьками, хоча лікарі кажуть, що на вулиці я просто помер би.



Став безпритульним, не пам’ятаю майже нічого про себе



Десь з 2004 року я почав пригадувати своє минуле та шукати документи. Пам’ятаю цей час, тому що Ющенко став президентом. Тоді всюди були білборди, революція, я читав газети, які валялися на вулицях. Знав, що відбувається. Підпрацьовував у місцевих депутатів, вони годували нас, то ж я був у курсі всього. Пошук доказів про себе давався важко. Спочатку мене виганяли з паспортного столу, ЖЕКу, воєнкомату, казали: «Ти бомж, брешеш, така людина мертва». Я знайшов школу, у якій учився, однокласників, ходив в училище, там теж підтвердили, що в них учився. Поступово почав збирати справки, щоб підтвердити свою особу.

Зараз я живу у квартирі знайомої з того ж ринку, де довгий час жив. Вона визнана нежилою, тут лише світло, мартац і старий комп’ютер. Газу й опалення немає, але в мене є інтернет. Багато хто дивується, коли кажу, що веду сторінку у фейсбуці й відповідаю на «мило» [електронну пошту]. Я навчився збирати комп’ютери десь у 2004-му, жив у передвиборчому штабі БЮТ, там працював за їжу, ночівлю, набирав тексти, писав програми. Місцеві депутати з того часу періодично досі мені допомагають. Спочатку мені обіцяли допомогти з документами, а як проходили вибори, забували. Працював усюди: сторожем на ринку, вантажником – худобу в селах пас, продавав їжу на ринку. Міг би мати свій маленький бізнес на ринку, але не мав ні документів, ні житла.

Жив я багато де: на місцевому ринку, вулицях, дитячому садку. Мене в будь-який момент могли викинути з приміщення, і треба було шукати нове. Зараз у мене є житло десь до жовтня: онука знайомої, яка дозволила жити в тій квартирі, хоче її продати. Куди далі, побачу. Знаю, що я виживу й у підвалі чи на даху, можна поїхати в села в старі хати й жити там. Мені не страшно, я гуляю по місту й автоматично придивляюся, як залізти на той дах чи де можна сховатись у будинку. Це вже надовго зі мною.



Таких, як я, бомжів, соціум вважає опущеними. А я кажу, що це не люди, які опустилися, а часто просто загнані на дно



За ці 20 років було всяке: у мене переломані ребра, лице, перебитий ніс, на спині опіки від гасіння сигарет. Весь час я жив у сильній «напряжонці». Легше стало з 2015-го: тоді я отримав посвідчення від «Центру безпритульних». Це дозволяє мені їздити в електричці, автобусах, ходити по вулиці, я почуваю себе справжнім. Миюсь раз на тиждень у церкві адвентистів, там же ж дають одяг і годують.

Таких, як я, бомжів, соціум вважає опущеними. А я кажу, що це не люди, які опустилися, а часто просто загнані на дно. Я хочу створити свій фонд, куди будуть приходити безхатьки, і допомагати їм, надавати інформацію, куди йти, готувати, допомагати перший час повернутися до життя. Я маю ще сили й ідеї це організувати. Не для себе, а для того, щоб інші вижили, де їх не будуть бити чи змушувати жебракувати. Це мене ще окриляє. Якщо не вистачить сил, буду писати, як я жив, і давати поради громадським організаціям. З останніми я багато співпрацюю й допомагаю своїм досвідом.

Я не ображаюся, що життя так склалося. І впевнений, що я нормально прожив. Мені б маленьку конуру та документи. Для того, щоб видати мені паспорт, уже є всі документи: свідоцтво про народження, військовий білет – пройшов процес встановлення особистості [свідки], суд підтвердив, що я живий. Зараз чекаю лише одного дзвінка від адвокатів, які скажуть: «Іди отримувати паспорт». Уже не боятимуся, що будь-який дільничий мене поб’є. Вони чекають, поки я помру, а мені здається, що Бог, навпаки, дає сили дочекатися документів. Я сам не вірю, що більше 23-х років живу, а паспортний стіл записав мене до мертвих. Зараз уже все позаду, адвокати допомогли мені, найголовніше дочекатися. У мене ще багато планів на це життя.

Дисклеймер

Вікторія Волинська

адвокатка БФ «Право на захист


Ми пройшли судовий розгляд на встановлення факту постійного проживання за станом на 24 серпня 1991 року, подали заяву для реєстрації громадянства України, але міграційна служба України не може підтвердити громадянство СРСР й особу. Перший радянський паспорт Олександр отримував на території РФ, а отже, документи, що підтверджують цей факт, знаходяться у відповідних органах Росії.

Законодавство України не передбачає запит документів з іноземної держави, хоча встановлення цих фактів є необхідним для реєстрації особи громадянином України. Головне управління міграційної служби направило запит через Міністерство юстиції України, але відповідь ще не надходила.


Софія Кордонець

менеджерка проєкту з надання правової допомоги особам без громадянства, БФ «Право на захист»


Особи без громадянства (апатриди) не розглядаються як громадяни будь-якою державою в силу дії її закону. Фактично ці люди позбавлені таких базових прав, як: реєстрація народження, освіта, охорона здоров’я, реєстрація шлюбу та працевлаштування. За оцінкою Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на 2020 рік в Україні проживають близько 35 тисяч осіб, які не є громадянами чи громадянство яких не визначено.

Проблема безгромадянства пов’язана передусім з розпадом Радянського Союзу, оскільки в часи СРСР люди вільно переміщувалися між республіками, а під час розпаду кожна країна ухвалювала законодавство про громадянство, зважаючи на власні принципи. Тому може так статися, що людина народилася на території однієї країни в межах СРСР, прожила більшу частину життя на території іншої держави, але згідно із законами обох країн така людина не вважається громадянином жодної з них або не може довести свою приналежність до громадянства однієї з країн. Є й такі випадки, коли особа народилася та прожила все життя на території України, але через бюрократичні перешкоди однаково не може обміняти радянський паспорт на український.

В Україні існує також і така категорія людей, як особи під ризиком безгромадянства. Це члени ромських меншин, бездомні, засуджені особи та діти, народжені на непідконтрольній уряду території Донецької та Луганської областей (НПУТ), а також особи, яким необхідно отримати паспорт уперше або обміняти втрачений український, але, оскільки всі бази залишилися на непідконтрольній території, здійснити такі дії не вдається, бо немає змоги підтвердити громадянство України для таких осіб.

За три роки роботи нашого проєкту виявили трохи більше 1 000 осіб без громадянства, більше ніж 250 осіб підтвердили своє громадянство України або іноземних держав та отримали паспорти. Більшість наших клієнтів проживають у Києві та Київській області, Харківській області, підконтрольних частинах Донецької та Луганської областей. Саме тому там розташовані офіси проєкту з правової допомоги особам без громадянства БФ «Право на захист». Для виявлення таких осіб юристи й адвокати проєкту спілкуються з місцевими органами влади, підрозділами міграційної служби, безоплатної вторинної правової допомоги, виїжджають до різних сіл, навіть найвіддаленіших, де й проводять опитування.