Люди в місті«Навіть фейсбук видалив мою сторінку». Це люди, у яких немає громадянства

Права людей без громадянства регулює Конвенція ООН «Про статус апатридів», до якої Україна приєдналась у 2013-му. Вона передбачає, що таким людям буде надано особливий статус на території будь-якої держави, який дає право на освіту, майно, охорону здоров’я, працевлаштування, захист у суді.

У липні також набув чинності український законопроєкт про статус апатридів – людей, які не мають громадянства. Він дозволяє визнати особу без громадянства та законність перебування на території України, отримати посвідку на тимчасове проживання й посвідчення особи без громадянства для поїздки за кордон. Якщо людина в цьому статусі проживає на території країни два роки, може отримати дозвіл на імміграцію та посвідку постійного проживання.

The Village Україна поспілкувалися з людьми, які мешкають в Україні без паспорта, про життя та роботу без документів, а також регулярну потребу доводити своє ім’я.

Я народилась в Узбекистані 27 січня 2000 року. Коли мені було півтора року, ми переїхали з мамою до Криму. Жили неподалік Феодосії, там я закінчила школу в 2018-му. Рік попрацювала, відклала гроші та переїхала разом з чоловіком до його родичів у Черкаську область. Там неофіційно працювала продавчинею в магазині. Після послаблення карантину ми переїхали до Києва, бо тут більше можливостей.

Переїхала з Криму лише зі свідоцтвом про народження. Російського паспорта не отримувала, а український не встигла. На момент анексії Криму мені було 14, а паспорт тоді робили з 16-ти. Спочатку в міграційній службі мені сказали, що потрібно підтвердити особистість. Приїхали мої родичі з Криму з усіма документами зі школи, грамотами й т.д. Мені видали довідку, що «особа підтверджена, але підстав для набуття громадянства не виявлено». Потім, як пояснили юристи, що довідка, яку мені видали в ДМС, не дійсна. Зараз на території України я навіть не мігрант, за документами мене просто не існує. Хоча за законом «Про громадянство» я можу отримати український паспорт, тому що моя бабуся, кримська татарка, була депортована в Узбекистан.

Мені образливо, що в нас бюрократія важливіша за живу людину. Працівники міграційних служб розуміть, що людині без паспорта складно, але вони не допомогли нічим, щоб якось вирішити питання. Потрібно всюди доводити, що я існую, а у відповідь чую лише: «На жаль, вас немає».

У мене вже зібрані всі документи: встановлення особистості, свідоцтво про народження, довідка з Узбекистану, що я не їхня громадянка. Зараз маю отримати посвідку на проживання, а потім – паспорт. Це в кращому разі ще пів року. Я готова чекати, аби-таки дали документи. Хочу вступити в університет і працювати нормально. Не раз мене спочатку брали на стажування, знали, що не маю документів, я проходила весь етап, а потім мені казали, що роботи без документів не буде. За вже виконані завдання не платив ніхто.

Олександр

61 рік, Київська область
Попросив не вказувати прізвище та фото

---

Мені 61, проживаю в Боярці. Два місяці тому отримав український паспорт. До того жив без документів. Народився в Казахстані, потім так склалися сімейні обставини, що у вісім років ми переїхали в Кіровоградську область, потім жив на Волині. Там пішов в армію, а потім переїхав у Львів. Десь під час переїздів загубилося моє свідоцтво про народження. Радянський паспорт я не встиг здати, тому не отримав українського.

Намагався відновити документи: військовий білет, атестат зі школи, який отримав на Волині – але це не допомогло. Якби я народився в Україні, було б легше. У Казахстані родичів не залишилося: мама із сестрою померли, як я був дитиною. Поїхати туди я теж не міг, бо не мав жодних документів.

Фактично все життя пропрацював на будівництві. Мав цивільну дружину та дочку, вони громадянки України. Гроші заробляв, але це ж ніде не записувалося, у жодну трудову книжку, стажу офіційного немає. Зараз я подав документи в місця, де працював, це дозволить отримувати більшу пенсію. Можливо, життя по-іншому склалося б, було б багато можливостей влаштуватися на хорошу роботу, в «Укрзалізницю», але без документів ніхто не брав.

Два роки тому знайшов в інтернеті організацію «Право на захист», яка допомагає людям без документів. Юристу вдалося відновити моє свідоцтво про народження. Раніше, усі ці майже 20 років, міграційні служби відмовляли в допомозі.

З власного досвіду скажу, що документи – це дуже важливо, не можна ними нехтувати. Не треба бігати тепер і просити сусідів, щоб підтвердили мою особу, я просто показую паспорт. Зараз і світ відкритий, можна поїхати й нарешті подивися, що там за Україною.

Народився в 1993 році в Казахстані. Коли мені було шість років, разом з мамою й вітчимом переїхав до України.

Ми жили в Світловодську Кіровоградської області, біля маминих батьків. Потім вітчим нас покинув, а мама поїхала в Київ на заробітки. Після 9-го класу приїхав до неї та вступив у ПТУ на будівельника. Жив спочатку в гуртожитку, у Голосіївському районі, трохи з мамою, потім – із цивільною дружиною у Вишневому. Зараз тимчасово проживаю на роботі, на автомийці, у селі Софіївська Борщагівка на Київщині.

Через карантин багато фірм, де я підпрацьовував, закрилися, а коштів на житло немає. Раніше з дівчиною винаймали квартиру, але зараз немає грошей погасити ті кредити, які ми за карантин набрали. Працюю більше 9-ти років автокосметологом. Через те, що не маю паспорта, мене не беруть офіційно на роботу. Тому, зазвичай, влаштовуюся на роботу й показую, що вмію. Так і беруть, бо я з 13-ти років працюю. Багато змінив робіт, на будівництвах був, автомийках, на Хрещатику встановлював сцени для концертів.

Відсутність документів не дозволяє мені розвиватися. Я знаю, як вести бізнес, маю багато навичок, хочу нарешті працювати на себе й жити. Не можуть навіть узяти кредит чи винайняти квартиру: усі просять паспорт. Навіть фейсбук видалив мою сторінку, бо її неодноразово блокували через мої відеозвернення до президента, а документів для підтвердження особи я не мав.

З проблем, з якими регулярно стикаюся, – медицина. Дуже важко лікуватися, потрібно постійно було викручуватись у лікарнях, що я забув паспорт, або казати адресу, де я давно не живу. Я астматик, постійно з інгалятором ходжу. Минулого року мав плеврит легень, мені робили операцію. Щоб усе оплатити, вліз у борги. Потім це все погашував з процентами, відповідно набирав багато додаткової роботи, а потім мав чергові проблеми зі здоров’ям.

Минулого року на автомийці хлопець порадив мені юриста, який допомагає зараз. У мене є відновлене свідоцтво про народження, атестати зі школи й училища, ідентифікаційний код. А от паспорта мені не можуть видати, бо не було закону. Щодня доводжу все чесним ім’ям, але показати на папері його не можу. Усе життя поламалося через те, що ми в дитинстві переїхали, сім’я розпалася.

Маму постійно ганяли по кабінетах і відмовляли в тому, щоб зробити мені український паспорт, або вимагали хабарі, у той час грошей не було взагалі. Ми жили в селі на Київщині в маленькій закинутій кухні. Я вдячний тільки тому, що якась хороша частина мене не зламалася. Я не став наркоманом чи алкоголіком, а просто «вкалував», щоб вижити й мати власні гроші.

Зараз фінансова сторона зводить з розуму, але те, що я скоро отримаю паспорт, додає віри, що все буде добре. Хочу нарешті одружитися зі своєю цивільною дружиною (ми 7 років разом), народити й виховувати дітей. Її батько досі не може змиритися з тим, хто я та чому приховую документи. Багато хто не розуміє, як узагалі живу, якщо не зареєстрований у жодній країні світу.

Олена

53 роки [ім’я та вік на прохання героїні змінено], Донецька область

---

Українського громадянства немає в мене й моїх трьох дітей. Старшого сина народила в 2005-му в Донецьку. На сьогодні зв’язок з тим пологовим будинком повністю обірваний, адвокати неодноразово надсилали запит, щоб отримати документи про те, що дитина там народилася, але ніхто не відповідає. Двом іншим дітям – 8 і 10 років, вони народились у Бахмуті. Відновити їхнє громадянство можна, тому що адвокатам у пологовому підтвердили їхнє народження. Тепер через суд зробимо їм свідоцтво, а потім – і паспорт. У мене зі старшим сином набагато менші шанси – по обох втрачено людей, які можуть підтвердити факт нашого народження.

Мені особливо нема, що розповідати про своє життя. Я виросла в дитячому будинку, у Ясинуватій [тимчасово непідконтрольна територія Донецької області]. Жила там до 18-ти років, потім вступила до училища на маляра-штукатура. Мала паспорт громадянки Радянського Союзу, але в 1991-му не змогла зробити український паспорт через відсутність свідоцтва про народження. У дитбудинку його не віддали. Після розпаду Союзу дитбудинок розформували, я розшукувала вихователів, щоб допомогли мені, але ніхто не міг віддати мені свідоцтва про народження, бо весь архів з документами загубився.

Якби ще були родичі, які можуть допомогти, було б легше. У мене немає нікого, я не знаю, від кого я. Три роки тому мені у фейсбуці писала жінка з таким прізвищем, як у мене. Спочатку написала, що їй здається, що я її загублена сестра. У нас збігалися дата народження та рік. Тільки вона народилась у Росії, а мене ж залишили в Донецькій області. Після розмови вона написала: «Вибачте, ми помилилися, ви не наша». Мені навіть нема за що зачепитися в історії свого народження.

На роботу мене нікуди не беруть, бо немає документів. Підробляю, як можу, мию підлогу в під’їзді, прибираю, няньчу сусідських дітей, копаю й сапаю город. На місяць у середньому маю дохід у 2 тисячі гривень на себе, трьох дітей і комуналку. До війни на Донбасі працювала продавчинею в магазині. Документів тоді ніхто не просив, проблем з роботою не мала. Те саме з дітьми: я народжувала їх у пологовому будинку, там давали медичну допомогу й віддавали мені дітей під виписку. Тоді можна було домовитись і за пологи, і за медичні картки для дітей. Місто не велике, усі знали мою історію й допомагали.

Діти ходять у школу, щороку треба писати заяву на навчання, пояснювати, що в дітей немає свідоцтва про народження, давати характеристики від соціальних служб. З цим проблем немає, нас усі знають. Намагаюся дати їм усе, чого не дали мені. У школі вчителі говорять: «Ти одна, але в школу малі ходять не гірше інших». Чоловік мене залишив давно, спочатку поїхав на заробітки, а потім написав на вайбер, що знайшов іншу сім’ю. Життя так побило, що й ворогу не побажаєш. Ми ніхто, нікому нічого довести не можемо.

Я народився в 1951 році в Дніпродзержинську [з 2016-го – Кам’янське]. У червні мені було 69. Там ріс, учився, мав сім’ю. До розпаду Радянського Союзу їздив на заробітки в Норильськ, з 1987-го повернувся додому. У мене був радянський паспорт, працював на заводі, а потім я втратив усе. У який момент це відбулося, не згадаю, десь між 1996 чи 1997 роком. У мене була дружина та маленька донька, вона від мене пішла, я почав пити. Як опинився на вулиці, не знаю.

Став безпритульним, не пам’ятаю майже нічого про себе. Жив на місцевому ринку. Якось до мене підійшла жінка й запитала: «Ви Саша? Син Діни Петрівни?» Я знав своє прізвище, ім’я й дату народження, пам’ятав ім’я мамки. На ринку всі мене кликали як Саша. Жінка, ймовірно, була працівницею ЖЕКу, яка знала мою маму, і покликала до себе в кабінет, там показала стару канцелярську книгу, де записано «виписаний з квартири на основі свідоцтва про смерть». Вона на листочку записала мені номер свідоцтва про смерть, дату видачі з РАЦСу. За документами мене виписали з квартири в січні 1997-го, а влітку 1996-го «помер» відповідно до свідоцтва про смерть.

Наша розмова була на початку 2000-х. Я ходив до того дому й почав згадувати вікна, ліжко, як бігала дитина. Це досі дуже розмиті спогади. Декілька років у моїй голові просто відсутні. Один добродій з ринку, де я жив, оплатив і відвів мене до стоматолога. Той сказав, що в мене переломана щелепа та вибиті зуби і, щоб я вижив, за мною мав хтось доглядати, мінімум пів року годувати з ложки. Але я не знаю, хто ці люди. Так само, як і не знаю, хто мене бив. Мені здавалося, що я завжди жив з іншими безхатьками, хоча лікарі кажуть, що на вулиці я просто помер би.

Десь з 2004 року я почав пригадувати своє минуле та шукати документи. Пам’ятаю цей час, тому що Ющенко став президентом. Тоді всюди були білборди, революція, я читав газети, які валялися на вулицях. Знав, що відбувається. Підпрацьовував у місцевих депутатів, вони годували нас, то ж я був у курсі всього. Пошук доказів про себе давався важко. Спочатку мене виганяли з паспортного столу, ЖЕКу, воєнкомату, казали: «Ти бомж, брешеш, така людина мертва». Я знайшов школу, у якій учився, однокласників, ходив в училище, там теж підтвердили, що в них учився. Поступово почав збирати справки, щоб підтвердити свою особу.

Зараз я живу у квартирі знайомої з того ж ринку, де довгий час жив. Вона визнана нежилою, тут лише світло, мартац і старий комп’ютер. Газу й опалення немає, але в мене є інтернет. Багато хто дивується, коли кажу, що веду сторінку у фейсбуці й відповідаю на «мило» [електронну пошту]. Я навчився збирати комп’ютери десь у 2004-му, жив у передвиборчому штабі БЮТ, там працював за їжу, ночівлю, набирав тексти, писав програми. Місцеві депутати з того часу періодично досі мені допомагають. Спочатку мені обіцяли допомогти з документами, а як проходили вибори, забували. Працював усюди: сторожем на ринку, вантажником – худобу в селах пас, продавав їжу на ринку. Міг би мати свій маленький бізнес на ринку, але не мав ні документів, ні житла.

Жив я багато де: на місцевому ринку, вулицях, дитячому садку. Мене в будь-який момент могли викинути з приміщення, і треба було шукати нове. Зараз у мене є житло десь до жовтня: онука знайомої, яка дозволила жити в тій квартирі, хоче її продати. Куди далі, побачу. Знаю, що я виживу й у підвалі чи на даху, можна поїхати в села в старі хати й жити там. Мені не страшно, я гуляю по місту й автоматично придивляюся, як залізти на той дах чи де можна сховатись у будинку. Це вже надовго зі мною.

За ці 20 років було всяке: у мене переломані ребра, лице, перебитий ніс, на спині опіки від гасіння сигарет. Весь час я жив у сильній «напряжонці». Легше стало з 2015-го: тоді я отримав посвідчення від «Центру безпритульних». Це дозволяє мені їздити в електричці, автобусах, ходити по вулиці, я почуваю себе справжнім. Миюсь раз на тиждень у церкві адвентистів, там же ж дають одяг і годують.

Таких, як я, бомжів, соціум вважає опущеними. А я кажу, що це не люди, які опустилися, а часто просто загнані на дно. Я хочу створити свій фонд, куди будуть приходити безхатьки, і допомагати їм, надавати інформацію, куди йти, готувати, допомагати перший час повернутися до життя. Я маю ще сили й ідеї це організувати. Не для себе, а для того, щоб інші вижили, де їх не будуть бити чи змушувати жебракувати. Це мене ще окриляє. Якщо не вистачить сил, буду писати, як я жив, і давати поради громадським організаціям. З останніми я багато співпрацюю й допомагаю своїм досвідом.

Я не ображаюся, що життя так склалося. І впевнений, що я нормально прожив. Мені б маленьку конуру та документи. Для того, щоб видати мені паспорт, уже є всі документи: свідоцтво про народження, військовий білет – пройшов процес встановлення особистості [свідки], суд підтвердив, що я живий. Зараз чекаю лише одного дзвінка від адвокатів, які скажуть: «Іди отримувати паспорт». Уже не боятимуся, що будь-який дільничий мене поб’є. Вони чекають, поки я помру, а мені здається, що Бог, навпаки, дає сили дочекатися документів. Я сам не вірю, що більше 23-х років живу, а паспортний стіл записав мене до мертвих. Зараз уже все позаду, адвокати допомогли мені, найголовніше дочекатися. У мене ще багато планів на це життя.

---