31 травня День Києва. Ми знайшли киян, яким майже сто років, і записали їхні історії про життя та місто. А також попросили їхніх дітей та онуків розповісти, якими вони бачать своїх матусь і бабусь.

Підтримай The Village!

Donate

Угору на фунікулері

Розповідає онука

Юлія Гапека, 27 років

Моїй бабусі 90 років, вона знає, де купити найсмачніші булочки-плетенки, де зібрати найекологічніші кульбаби для «настоянки від усього», де знайти найдешевше молоко, а де колись було те, чого вже немає. Бабуся відає багато про своє велике село – Київ. Але попри це, усе ще любить дізнаватися про нього щось нове.

Протягом року (майже кожні вихідні) ми гуляємо парками чи вулицями, відвідуємо церкви та музеї. А кожної весни їздимо в Київський зоопарк. Це ніби сімейна традиція, про яку ми не домовлялися. Бабуся не боїться довгих доріг і любить багато ходити. У родині ми її називаємо «наш Живчик».

Одного разу ми гуляли парком «Вічної Слави»: зайшли в музей Великої Вітчизняної війни та музей Голодомору, прогулялися самим парком, годували голубів (у бабуні завжди є смаколики для всіх). Далі каталися на гойдалці (і вона теж!). Не знаю, скільки годин тривала ця «екскурсія», але ні я, ні моя сестра не відчували ніг і думали лише про те, щоб відпочити. Бабуля, навпаки, рвалася ходити ще і ще. Було відчуття, ніби в неї якісь батарейки в організмі. Ми ледве її посадили. І то – лише на 15 хвилин.

Зараз мені 27 років, а моїй бабусі через два місяці виповниться 91. Я кожного дня молю Бога про ще один рік разом із нею. Хочу максимально перейняти для себе все, що можу, аби в майбутньому бути схожою на неї.

Розповідає бабуся

Євдокія Авраменко, 90 років

Я народилася на Троєщині. Раніше це був не Київ, а Броварський район. Нас у сім’ї було 11 дітей. Тато в дитинстві з міста привозив нам булки. А сама вперше побувала в Києві зі своєю подругою Галькою – ми рвали щавель і торгували ним на базарі. Іноді в нас його купували гуртом для столовок. Мені, мабуть, років 10 тоді було. Нас через річку на правий берег катер перевозив. Згодом продавала власні кошички. Вставала о 3:00 ранку, щоб дістатися до базару.

Київ на той момент ще не такий був, як зараз. На базарі мало продуктів було, усі продавали те, що вдома мали – сметану, молоко. Далі базару не ходили. А гуляти почали Києвом, коли мені було вже, мабуть, років 14. Усюди пішки. На Подолі, недалеко від базару, був театр. Квитки коштували 30 чи 35 копійок.

Як тільки піду до Києва – мушу відразу ж щось купити додому чи в кіно зайти. Любила це робити сама – наберу їжі, а тоді в кіно – біля Бессарабки був кінотеатр. Навіть один сюжет пам’ятаю – хтось із наших заховався після війни й боявся виходити. А коли вибрався – дуже боявся людей, щоб його не стратили. Люди його побачили та дали притулок.

Як тільки піду до Києва – мушу відразу ж щось купити додому чи в кіно зайти

Київ у мене асоціюється з Подолом, я цей район знаю: базар, церкву на горі, Воздвиженську, монастир. Хрещатиком також багато гуляла, зі мною там хлопці знайомилися.

Коли прийшли німці в місто, ми були змушені втікати. Наші хати спалили, а село горіло. Ми жили за рікою. Коли війна завершилася, найперше взялися відбудовувати своє житло. Увесь Київ тоді був бідний, я підпрацьовувала дитиною на будівництві – грузила цемент. Спочатку для роботи треба було лопату знайти, а тоді вже скидати цемент в яму, в якій його гасили. Очі були червоні, як буряк. Малих завжди посилали туди, де найдурніша робота.

За 2 роки після війни стало трохи легше. Увесь Київ був розбитий, мій улюблений Хрещатик розбомбили, універмаг – також. Усе було розвалено. Ми їздили Києвом, робили ремонти. Мені було тоді 15 чи 16 років. Після цього працювала в школі-інтернаті, уже тоді була одружена та вагітна першою дочкою. Тягала помиї, поросят годувала.

Згодом працювала в метро, коли воно відкрилося. Це був, здається, 1967 рік. Ходила в депо на «Дарниці» – підмітала всюди, прибирала. Мені колеги з депо допомогли прилаштувати моїх двох діток у садок. Не було з ким їх залишити вдома.

Найбільше мені подобається Київ тим, що можна гуляти пішки

Пам’ятаю, раніше, як заходили в метро, у віконечку давали людям жетони. Тоді ще завозили п’ятаки. А зараз прикладають картку киянина і проходять. Моя улюблена станція – «Чернігівська». Ми працювали добами, коли зупинялися потяги – ми їх підмітали, а тоді могли трохи поспати на сидіннях.

Найбільше мені подобається Київ тим, що можна гуляти пішки. Я часто ходжу в церкву – у Михайлівську, що на Подолі. Ще ми в зоопарк ходили, у ботанічний сад їздили. Була біля монумента «Батьківщина-мати», їздила на виставку квітів, там мені сподобалося. На ялинку ходили взимку на Софійську площу. Для мене стали насолодою поїздки вгору та вниз на фунікулері.

Парк її юності

Розповідає онука:

Юля Мельник, 30 років

Моя бабуся – незламний боєць та оптиміст! Хтось колись їй сказав у дитинстві, що її серце не буде працювати, якщо вона не плаватиме. Тому вона все своє життя плаває. Щодня влітку біля Дніпра, узимку двічі на тиждень їздила в басейн. Цього року вже не робила цього, бо важко їй туди самій.

Бабуся багато часу проводить наодинці: читає, гуляє, годує тварин і птахів, завжди в доброму гуморі, бо поганий настрій – то для слабаків. На свята й чарку з усіма підіймає й жарт жартує. Мої друзі від неї в захваті.

Розповідає бабуся

Марія Семенова, 97 років

Я пам’ятаю, яким був Київ до війни. Ми жили на Михайлівській вулиці. Поруч ходив «8» трамвай. Я ним ніколи не їздила, але пам’ятаю цей факт. Ми щосуботи ходили гуляти з батьками – спускалися вниз Михайлівською на Хрещатик. Там був дитячий клуб. Коли йшла туди, завжди одягалася чепурно, не забувала про туфельки.

Унизу Софійської була стоянка коней. Тато наймав нам коня та підводу. Ми їхали на дачу в Печерськ, тому що завод «Арсенал» був у цьому районі, тато працював там. Я ніколи влітку не жила в Києві, у кінці травня ми переїздили з речами на дачу. За Лаврою був фруктовий сад [тепер він увесь забудований], і вихід до Дніпра. Міст Патона був просто дерев’яним, ходити на нього не дозволяли, завжди охоронявся солдатом із гвинтівкою. Міст підірвали під час війни. Я не пам’ятаю машин. Здається, місто було затишніше.

Мені потрібен був мій Київ і Маріїнський парк

Я вивчила французьку та німецьку мови, ходила у звичайну школу. На роботу піти не встигла, тому що почалася війна. Це було в червні, я пам’ятаю, що ще навіть із кимось гуляла в парку. У нас тоді найголовніше було – погуляти. Маріїнський парк – місце моєї юності. До мене туди приходила подруга, вона жила в Домі Гінзбурга, ми разом готувалися до екзаменів. Тоді було дуже багато предметів – ми всі вивчали в парку. Він тоді був зовсім іншим – більше кущів, лавки, стежки.

Дніпро люблю, тому що з дитинства приходила до цієї річки влітку. Пам’ятаю, що ходила баржа з центру Києва на головний пляж, тоді він називався «міський пляж». Але я там рідко бувала. Коли жили на дачі, спускалися з мамою стежками вниз до річки. Поруч з «Арсенальною» водна станція стояла, там дозволяли купатися.

Коли почалася війна, усі виїхали на південь. Але я залишилася. Згодом мене заарештували за співпрацю з німцями чи щось таке. Вислали в Красноярський край. Там минули 4 роки мого життя. Згодом у мене з’явилася нагода повернутися в Київ. Пригадую, мені трапився чоловік, якийсь начальник, сказав, що я не зможу жити знову в Києві, не пристосуюся. Я розізлилася, сказала: «Як це – не зможу?». І повернулася. Тому що я не знала, як жити деінде. Спілкувалася з німцями та французами, але це не те. Мені потрібен був мій Київ і Маріїнський парк.

Скоринка хліба

Розповідає донька

Катерина Гольцберг, 48 років

Мама знає велику кількість віршів і поем напам’ять, навіть зараз може повністю прочитати поему Лермонтова «Мцирі». Колись вона цілу ніч читала вірші, бо побилася об заклад, і виграла. У неї прекрасна пам’ять, мені б таку в її віці. Вона пам’ятає всіх акторів і актрис: хто в якому фільмі грає та хто на кому був одружений. Кожен день слухає аудіокниги.

© Ann Goltsberg

Розповідає мати

Дора Чижик, 90 років

Я запам’ятала Київ до війни дуже зеленим. На Хрещатику був кінотеатр, де показували мультики. Там тоді було багато кінотеатрів, а я була великою любителькою кіно. Брати мого батька займалися реставрацією готелю «Континенталь», робили мозаїку стель. Пригадую, як нас, дітей, потім запросили туди на екскурсію. Просторий зал вразив мене своїм інтер’єром. Як і морозиво, яке готували при мені. Брали вафельку, тоді клали кульку та утрамбовували її.

Коли місто почали бомбити, нас з іншими дітьми вивезли геть. Ми просто втікали. Так опинилися в евакуації в місті Пенза. Там мені обрізали дві мої довгі коси, які були моєю гордістю, тому що боялися вошей. В евакуації я захворіла на менінгоенцефаліт, ускладнення від нього залишилися зі мною на все життя. Пам’ятаю також військовий пайок: 300 грамів хліба на людину, які розтягувала на цілий день. Дуже любила скоринку, бо її можна було довше їсти. Ще ми їли гарбузи, досі їх люблю.

Я запам’ятала Київ до війни дуже зеленим

Якщо говорити про повернення в Київ, то перший спогад – це будинок із порожніми вікнами та пустий усередині, як коробка. І Хрещатик увесь у битій цеглі та уламках будинків.

І тоді, і зараз найбільше любила театр. Поки ще могла ходити, відвідувала всі вистави в театрах: Лесі Українки та оперети. Останні 10 років я майже не виходжу з дому, тому що мій будинок не дуже пристосований для людей з інвалідністю. Зрештою, як і весь Київ.