«Коли бачу цих тварин на вулиці, то відчуваю страх за них. Тому й забираю їх, щоб нічого поганого не трапилось», – говорить фотографка Ксенія Козенюк. Дівчина підбирає вуличних тварин, лікує та шукає їм новий дім.

Люди, які займаються благодійністю, розповідають, як почали допомагати та чому це роблять.

Ліля Ничипорчук

асистентка дизайнера

проводить арттерапію для дітей

Я родом з Донецької області, жила в маленькому містечку Кіровське (тепер Хрестівка – ред.) і приїхала у Київ приблизно три роки тому. Працювала аніматоркою, організовувала дітям свята, намагалася відкрити власну компанію у цьому напрямі. Зрештою влаштувалася продавчинею-консультанткою, потім асистенткою.

Близько п’яти років займаюся благодійністю. Ще у Донецьку, коли навчалась, їздила до дітей з онкологією, проводила для них арттерапію. Хотіла показати людям, що не треба сторонитись цих дітей, вони позитивні. Коли я вперше побувала у лікарні, дуже надихнулась їхньою стійкістю та силою, жагою до життя. З цього моменту моє життя відкрилося до цих дітей.

Дехто каже, що це неправильно, але я вважаю, що найкращий спосіб налагодити контакт з дітьми – обійнятися

Коли почалася війна на сході, багато лікарів, учителів, працівників дитячих будинків виїхало. Бракувало людей, щоб організувати дозвілля дітей. Я подумала, що це не добре. Ми зібралися цілою командою. Спершу діти дуже соромилися, але в процесі терапії ми стали друзями. Я тоді відчула приємне хвилювання: я приходила й мене вже очікували 15 дітей-друзів.

Також у Донецьку я робила проєкт із журналістики. Ми з дітьми випускали власний журнал. Звісно, це був самвидав. Моя місія полягала в тому, щоб долучити дітей до слова. Це вдалося, деякі з них навіть вступали на факультети журналістики. Я не хочу зупинятися на журналі, у мене в планах розвивати проєкт: займатися з дітьми фотографією, відео, ораторським мистецтвом.

Дехто каже, що це неправильно, але я вважаю, що найкращий спосіб налагодити контакт з дітьми – обійнятися. Я завжди це роблю. Вперше мені було страшно обійняти дитину, тому що думала, що їй це не сподобається. Проте коли ці ручки міцно стиснули мене, я полюбила дітей.

Благодійність впливає на моє життя, але тільки позитивно. На роботі буває дратуєшся, руки опускаються, потім я приходжу до дітей – і в мене поліпшується настрій.

Ксенія Козенюк

фотографка

допомагає тваринам знайти новий дім

Більшу частину свого життя я працювала журналісткою, останні кілька років почала займатися фотографією, яку використовую і для благодійності.

До тварин мене тягнуло із самого дитинства. Я жила в приватному секторі, і там це звичайна історія, коли тварину викидають на вулицю. Я змайструвала картонні будиночки для собак і котів і годувала їх. Крім того, забирала кошенят з вулиці та віддавала людям. Згодом це відійшло на задній план через навчання та роботу.

Уже в Києві певний час я працювала журналісткою у компанії, яка розташована на території промзони. Якось я йшла на роботу та почула писк. Того дня я знайшла вісім кошенят. І стала шукати притулки, щоб їх прилаштувати, але одна волонтерка сказала мені: «Якщо віддаси у притулок, то вважай, що віддаси їх на смерть». Я вирішила, що сама займатимусь кошенятами. Усіх вісьмох я забрала додому. Я стояла в метро і намагалась знайти їм господаря. З того часу почала більше уваги приділяти вуличним тваринам.

Коли бачу тварин на вулиці, то відчуваю страх за них. Тому й забираю їх собі, щоб нічого поганого не трапилось

Я знаходжу тварин, показую ветеринару, віддаю на перетримку, а потім шукаю їм новий дім. Тварина має бути близько двох тижнів на карантині, після цього можна її піарити та віддавати людям.

Три-чотири роки тому я почала цікавитися фотографією і знімати тварин, аби прилаштовувати їх. Що гарніше фото, то більше шансів знайти нового господаря. Більшість тварин на вигляд звичайні. Наприклад, коти тигрового або черепахового забарвлення зовсім не популярні. Від першого враження, яке формує світлина, залежить те, чи забере тварину новий господар. Це такий собі менеджмент: вміти «продати» її новим власникам.

Якось я йшла і почула писк кошенят, почала шукати – й у гаражах знайшла аж трьох. Вони були з кішкою, у таких випадках їх зазвичай не забирають. Однак я не могла заспокоїтись: прийшла до кошенят удруге, вони знову пищали від голоду. Коли я торкнулась їх, тварини були холодні. Тоді я забрала їх додому і намагалася врятувати. Вижила лише одна кішка: я її вигодовувала протягом місяця кожні дві години. Я до неї прикипіла серцем і не змогла її комусь віддати. Це єдина кішка, що залишилась жити у мене.

Коли бачу тварин на вулиці, то відчуваю страх за них. Тому й забираю їх собі, щоб нічого поганого не трапилось. Відчуваю схожий страх і коли знаходжу нових господарів: повної впевненості, що новий власник буде адекватним, ніколи немає. Етап передачі для мене завжди стресовий.

Я певний час жила у Європі. Там немає проблеми з тваринами. Я розумію: якщо не я, то хто? Не думаю, що це сублімація. Інколи мене дратує, що я так багато часу витрачаю на це все. Можливо, можна зайнятись чимось більш корисним, а можливо, ні. Може, саме цим я приношу користь планеті.

Микола Колодяжний

директор благодійного фонду

займається програмою неформальної освіти

За освітою я історик і журналіст. До того як зайнятися благодійністю, я працював у медіа, з дітьми ніколи не мав справи. 2016 року в Запоріжжі мені запропонували координувати програму для підлітків, яка називається Access. Це проєкт з безкоштовного навчання англійської мови для підлітків вразливих категорій. На той момент я це сприймав як можливість допомогти друзям. Спочатку думав, що це буде невеличка організаційна робота: набрати групу, скласти графік, зачинити аудиторію та перевірити відвідуваність. Це була «пастка». Бо в процесі я почав знайомитися з дітьми та їхніми історіями й вони стали мені небайдужими. Мені захотілося допомогти їм.

З часом я переключився повністю на благодійність як на основну діяльність. І зареєстрував у 2017 році благодійний фонд Impuls.ua, який до сьогодні працює у сфері неформальної освіти для дітей та молоді. Все починалося з однієї програми на 20 дітей, а сьогодні в нас уже кілька програм і понад 60 учасників. Я працюю як координатор. Моє завдання – сформувати навчальний процес, але займаюся не тільки цим. Ці діти часто мають психологічні травми або комплекси, які заважають їм ефективно навчатись і реалізувати себе. Зрештою ми почали проводити розвивальні активності для них: курси з ораторського мистецтва, з акторської майстерності, групові заняття з психологом і заняття з командної роботи та лідерства. Це почало вибудовуватися в окремий напрям діяльності. І тепер є окремою програмою фонду.

Коли допомагаєш дитині вибратися «з ями», це надихає

У мене перша освіта педагогічна, але я ніколи не думав, що буду працювати з дітьми. У межах формальної системи освіти я навряд чи зміг би себе реалізувати. Я бачу, як у навчальних закладах бюрократія займає більшу частину часу та ресурсів людини.

Чому я цим займаюся? Не треба глибоко копати. Так склалося, що наразі у мене своїх дітей немає, тому всю нереалізовану батьківську турботу я віддаю цим дітям. Я цього не приховую і кажу їм: «Вам пощастило, що у мене своїх дітей немає». Як би це пафосно не звучало, деякі діти кажуть, що я став для них батьком за 2-3 роки нашого спілкування. Цю прогалину я природно заповнюю.

Наш проєкт орієнтований на підлітків. Це той вік, коли завершується формування людини й коли ще можна внести якісь корективи у характер, щоб допомогти їй самореалізуватись. Це не вже діти та ще не дорослі. Багато у чому з ними можна говорити на рівних. За пів року або рік роботи видно, як дитина змінюється.

Суто емоційно я інколи не справляюся, коли чую сумні історії. Мабуть, це непрофесійно, але я не психолог, щоб повністю відмежовуватись. Оскільки я почав цим займатись через душевний поклик, для мене емпатія до дітей – джерело натхнення. Якщо буду ставитись чисто раціонально до своєї самореалізації, я просто не буду цим займатись. Є інші сфери, де можна більше заробляти й витрачати менше нервових клітин. Але для мене це важливо, це відповідає моїй системі цінностей. Коли допомагаєш дитині вибратися «з ями», це надихає. Наприклад, два моїх випускники навчаються у Словаччині. Це хлопець, який приїхав із Сирії, де його родина потрапила у «м’ясорубку війни». Він втратив батька, його сім’я була змушена переїхати в Україну. Цей хлопчик пройшов шлях від того, як він ховався від бомбувань у рідному Алеппо, до того, що він сьогодні навчається у Братиславі за благодійною програмою. А ще дівчинка, яка у дитинстві втратила батьків, її життя було наповнене сумом. У наших програмах вона знайшла, як самореалізуватись, нині теж навчається у Братиславі. Бачу, як життя цієї дитини змінилось.

Дана Смурова

архітекторка

проводить майстер-класи для дітей, допомагає безхатькам

Торік я закінчила магістратуру з архітектури, працюю архітекторкою.

Я завжди брала з когось приклад. У художній академії був викладач з рисунка, він усиновив дитину й допомагав вихованцям дитячого будинку. Я спитала його, чи можу долучитися, і він дав мені кілька номерів. Так я зв’язалася з волонтером, який займався дітьми з Донбасу, які були з неблагополучних сімей.

У мене був складний період у житті, нервовий зрив. Я себе довго жаліла, потім зрозуміла, що у мене є дім, навчання, батьки, друзі, кохана людина. Міркувала: «Чому я сиджу та жалію себе? Є люди, яким набагато гірше». З цього, напевно, все почалося, це стало поштовхом. Коли я комусь допомагаю, то розумію, що роблю добро. Це дуже приємно. А в чому сенс життя? Побудувати будинок, посадити дерево і виростити дитину? Та ні.

Приємно помічати, коли дитина тобі відкривається. Тоді я розумію, що потрапила в коло довіри

Крім того, подумала, що з дітьми можна займатись арттерапією. У поїздці в Карпати я вже повністю ними опікувалась, а не лише проводила майстер-класи. Мабуть, саме тоді я полюбила дітей і зрозуміла, що варто цим займатись і далі. Пізніше ми вирішили влаштувати майстер-класи з арттерапії для вихованців київських інтернатів, але з цього нічого не вийшло. Дитячі будинки відмовились, мовляв, мають своїх учителів. Кілька місяців тому Дарницький дитячий будинок-інтернат дозволив нам проводити майстер-класи. Там живуть діти з психоневрологічними розладами, тепер їжджу туди щосуботи.

Раніше я навіть не знала, як з дітьми спілкуватись. У процесі зрозуміла, що дуже цікаво знаходити до них підхід. Треба показати дитині, що ти їй друг і нічого поганого не задумав. Приємно помічати, коли дитина тобі відкривається. Тоді я розумію, що потрапила в коло довіри. Це більш важливий момент за малювання.

Інколи я купувала їжу людям, які просили гроші на вулиці, бо знала, що гроші не варто давати. Якось в Instagram натрапила на сторінку хлопця, який підгодовував і вдягав безхатьків. Я почала стежити за цією сторінкою і вирішила, що теж спробую допомогти. Спершу трохи боялася, як безхатьки на мене відреагують. Проте у першу зустріч з ними зрозуміла, що це не так страшно, як здавалося. Я приїхала на вокзал і довго шукала їх, бо вони ховаються від поліції. Тоді я дала їм їжу і пішла. Вони дивились на мене з таким виразом: «За що?». Згодом я вирішила з ними поговорити. Мені було цікаво, чи зможу я переконати людей вийти з цієї ситуації. Серед безхатьків багато хто не вживає алкоголю, але, як мені здалось, їм бракує моральної сили вибратись з вулиці. Я побачила, що це приємні люди. Поспілкувалася з ними, і наступного разу, коли прийшла, всі вони називали мене на ім’я, хоча я не запам’ятала нікого.

Обкладинка: Ксенія Козенюк