Люди в містіЛюди, які не знають, чого хочуть

Фото: Анна Мурзіна для The Village Україна

Я кинула культурологію в Католицькому університеті, переїхала в Київ та вступила на акторське відділення, яке теж кинула. Із того часу намагаюся стати акторкою. Я не можу знайти собі місце. Мені здається, що я не існую, поки на мене хтось не дивиться.

У мене діагностований біполярний розлад, я лікуюся. Коли я на піднесенні, здається, що можу все. Це дуже виснажує психіку, немає ніякого страху. Коли я в депресії, то немає сил нічого робити. Прокидатися з думкою, що я нічого не варта і моє життя ніколи не зміниться, – дуже важко. Я пропускаю багато зйомок, через це не отримую достатньо грошей. Півроку всі можуть на мене розраховувати, а три місяці мене просто немає для світу. Через це немає впевненості і розуміння, чого я хочу у фіналі.

Але я точно знаю, що не хочу жити так, як моя мама. Вона рано вийшла заміж, тато пив, вона від нього пішла. Все своє життя вона живе у квартирі батьків, тільки зараз знайшла собі бойфренда. Я бачила її щасливою кілька разів, коли ми їздили кудись.

Я ніколи не хотіла бути на роботі, яку ненавиджу, бути зобов’язаною перед усіма. Я дуже не люблю почуття обов’язку. Досі не можу прийняти той факт, що треба заробляти гроші, що вже треба розуміти, чого я хочу. Коли вибираєш щось одне, то не можеш обрати інші варіанти. З такою позицією я завжди, дивлячись на полицю із солодощами, боятимуся зробити неправильний вибір.

Думаю, що я щаслива людина, адже можу переживати величезний спектр емоцій. Я добре відчуваю людей, їхні слабкі та сильні сторони. Я часто можу визначити, чому вони роблять так чи інакше, навіть не знаючи їхніх історій.

Мене часто засуджують. Але є люди, які безумовно мене люблять. Я знаю, що мама ніколи мене не засуджує, брат завжди допоможе. Із суспільним засудженням я зіштовхуюся постійно і перестала звертати на це увагу.

Мені важливо подобатися іншим – це найперший пріоритет. Я люблю, коли на мене дивляться. Я люблю подобатися чоловікам. Якщо я з кимось, то він найкращий. Але це вакантне місце. В певний момент я починаю думати, що є хтось кращий, починаю бачити недоліки в людині і з часом перемикаюся.

Для мене ідеальна картинка – це займатися мистецтвом. Завжди бути на найкращих тусовках, де розносять шампанське, мати гарний одяг, успішних друзів. Я не хочу сім’ю, мені не подобаються діти. Я не знаю, чи я колись могла би бути з людиною так довго, щоб назвати це сім’єю. Але я не розумію, чому це обов’язково. Можливо, я доросту до цього. У мене є сім’я: брат, мама.

Я серйозно займаюся лікуванням. Ти можеш бути в стані ремісії, але все життя маєш слідувати розпорядку. А я хочу жити іншим життям. Мені важко не перебувати з людьми на одній лінії, поки вони просуваються в якійсь позиції в житті. Мій брат молодший за мене, а вже знімає кліпи. Я можу похвалитися лише зйомками в кліпі Вєри Брєжнєвої. Я цим навіть не пишаюся, хочу більшого.

У мене ніколи не було мрії всього життя. Зараз я хочу відчути себе цілісною, не беззмістовною. Я хочу залишити слід, щоб про мене написали книжку, зняли фільм, щоб моє обличчя знали, щоб мене любили. Я не можу прокинутися в один прекрасний день і зрозуміти, ким хочу стати. Єдина можливість – це пробувати, але не завжди на це є кураж та впевненість у собі.

Я народився в Києві в сім’ї студентів Харчового інституту, потім батьків направили на цукровий завод в Кіровоградській області. Певний час я вчився там. Потім моя тітка запропонувала повчитися у звичайній київській школі. У провінції я був ледь не круглим відмінником, а в школі на Троєщині виявилося, що це не так.

Після школи вступив на хімію в КНУ імені Шевченка. Мої однокурсники працювали, а я навчався. На п’ятому курсі за місяць до здачі пройшов співбесіду в одній компанії. Захистив диплом, знайшов житло і вже потім вийшов на роботу. Через півроку мене переманили на фірму конкурента. Згодом знову запросили на стару роботу, там я пропрацював 10 років.

Я працював з дизайном хімічних баз даних. Як інтроверту, мені іноді важко контактувати з великою кількістю різних людей. Це одна з причин звільнення, хоча рішення назрівало давно. Навіть дружина радила звільнятися та змінювати сферу діяльності.

Якось я брав участь в аукціоні благодійних побачень. Там познайомився з майбутньою дружиною Галею. Я жив на Татарці, вона на Лісовій, згодом я переїхав до неї. Ми нічого не планували. Коли їй мама купила квартиру, Галя запропонувала або продовжувати наші стосунки, щоб я при цьому допомагав робити ремонт, або розійтися та залишитися друзями. Я подумав: чому б не допомогти, а далі довіритися долі?

Діти в нас також були незаплановані. У Галі були проблеми зі здоров’ям, тому ми цим не переймалися. Потім вона завагітніла. Подзвонила та каже: «Макс, ти стоїш? Тоді сядь. Бо я вагітна». Ми одружилися з нею, коли сину було вже шість місяців, хотіли отримати візу в США. Візу нам не дали.

У мене вузька спеціалізація. Потрібно працювати або далі в цій компанії, або на конкурентів, але знову потрібно їздити до роботи півтори години. Час на сім’ю зменшується, а часу на власне дозвілля майже не залишається. До появи дітей я на це якось не зважав. Зараз після роботи ми або разом гуляємо, відвідуємо якісь місця, або дружина займається своїми справами, а я займаюся дітьми. Я переживаю, щоб у неї не почалася післяродова депресія, тож намагаюся її підтримувати.

Я шукаю роботу. Мені досі цікаві комп’ютерні системи. Я пішов на курси по «девопсу» – це новий напрямок в ІТ. Але мало хто зацікавлений в працівнику без попереднього досвіду. Хочу роботу, яка б давала більше. Я проходжу співбесіди, знаходжу вакансії, подаю свої резюме, спілкуюся з хедхантерами. Коли бачу якісь пробіли, надоложую їх.

Стараюся нічого не планувати. Не знати, чого я хочу, – це моя фішка. Якщо я намагаюся чогось досягнути і докладаю до цього значних зусиль – воно не виходить, або виходить ще гірше. Виробилася життєва філософія – плисти за течією. Вона мені не створює ніяких проблем.

Раніше я могла стояти в магазині і 20 хвилин думати, які чіпси обрати. Тепер так не переймаюся. Це впливає на життя, приносить мені дискомфорт.

Я з дитинства не знала, ким мені бути. Вперше з цим зіткнулася в п'ять-шість років у дитячому садочку, коли для відео кожен говорив, ким хоче бути. Університет обрала такий, який буде не шкода кинути, професія – спеціальність інженер-логіст із транспорту.

Заздрю людям, які знають, ким хочуть бути. Я знаю, ким бути не хочу. Недавно роздрукувала список професій, почала відкидати ті, які мені не подобаються. Я можу займатися професіями, у яких себе пробувала, але зрозуміла, що це не моє: менеджер з туризму, логіст, викладач йоги, масажист, асистент фасилітатора (людини, яка забезпечує успішну групову комунікацію).

Найважче – ходити на співбесіди. У мене є п'ять резюме, тому що в одному не напишеш всі свої роботи. Людина відразу зрозуміє, що ти не затримаєшся надовго. Погана співбесіда – це коли люди відразу показують свою зверхність, коли вважають, що в тебе взагалі немає досвіду, що ти не можеш навчитися чомусь швидко.

Мені цікаво із собою. В дитинстві було важко знайти друзів серед однолітків. Раніше казала, що я ментально доросла. Мені 22, середній вік моїх друзів – 32. Зі стосунками те ж саме. Ми зустрічаємося вже два роки, але оскільки в моєму житті все себе вичерпує, я не впевнена, як довго це триватиме.

Я отримую задоволення від того, що роблю. Вважаю, що було б нецікаво займатися одним і тим же постійно. Дуже легко всьому вчуся. У мене є багато знань, але вони поверхневі. Щодня вигадую різні завдання, щоб розвиватися в тому чи іншому напрямку. Наприклад, по понеділках я слухаю лекції та вивчаю мистецтво, у вівторок – мову жестів, в середу – анатомію, в четвер – йогу та літературу. Це крім спорту та основної роботи.