Люди не в містіКомендантська година та палиці. Що відбувається з карантином в Індії?

Індія, щоб уповільнити поширення коронавірусу, закрилась на найбільший карантин в світі на 21 день. Індійський прем’єр Нарендра Моді оголосив про заборону виходити з будинків, в перший день карантину полиці магазинів були порожні, а на вулицях почали чергувати поліцейські з палицями. Медіа повідомляли про агресію до іноземців.

Ми говоримо з українцями в Індії, які через скасування рейсів не змогли дістатися дому. Запитуємо про комендантську годину та дискримінацію.

Ми раніше писали про громадян України, які намагаються повернутися додому, а також сторії тих, хто вирішив на час карантину не повертатися.

Я прилетіла на Гоа 2 березня. Це не перший мій візит до Індії. Я часто буваю тут для практикування йоги. Цього сезону я тут удруге. Насправді не думала, що на Гоа все закриють на карантин. Я планувала бути тут до 22 березня. Квитки назад мала, тому була спокійна, що повернуся додому.

Карантин почався на Гоа дуже раптово. Спочатку авіакомпанія скасувала рейс, яким я мала летіли, а потім перенесла його на 4 квітня. Я вагалася, чи варто купувати новий квиток, оскільки рейси скасовували один за одним.

Спочатку в Індії ввели одноденний карантин, який потім продовжили на три дні. Тепер карантин оголосили до 15 квітня, але ширяться чутки, що загалом він триватиме три місяці. Я дуже сподіваюсь, що буде якийсь коридор, коли нам дадуть можливість полетіти додому.

З кожним днем ситуація тут погіршується. Не можна виходити на вулицю, магазини працюють лише вранці, а правила карантину змінюються щодня. У крамницях дефіцит продуктів, води майже немає. Тож наразі я шукаю житло, де встановлено фільтр для води.

У магазинах немає консервованих продуктів, складно знайти фрукти та овочі. У перший день карантину я купила крупи, яких мені вистачить, сподіваюся, ще на чотири дні. Коли виходиш за продуктами, то ловиш на собі злі погляди місцевих. Якось я повернулася з магазину і господар, у якого винаймаю житло, сказав, що він мене вижене з дому, якщо я так надовго виходитиму. Сьогодні ситуація із цим поліпшилася, і місцева влада заборонила мешканцям викидати туристів на вулицю.

На вулицях ходять поліцейські з палицями, якими вимірюють відстань між людьми у черзі до магазину. Поліція справді грубо поводиться з людьми, але тільки з тими, хто порушує правила карантину.

Я сподіваюся, що за нами пошлють чартерний рейс, і готова заплатити за це. Мені вдалося поспілкуватися з людиною, яка наближена до консула, і вона каже, що не всі можуть платити.

Зараз я спостерігаю за тим, що відбувається з рейсами, які повернулися з В’єтнаму та Дохи, і відчуваю іспанський сором за наших людей. Мені соромно, що це відбувається у моїй країні. Якщо я повернуся, то готова пройти обсервацію і дотримуватись усіх норм і правил.

Це моя перша подорож до Азії. Я приїхав сюди на йога-тур, який мав завершитися 22 березня. Зараз я перебуваю в місті Рішікеш, що в штаті Уттаракханд, це передгір’я Гімалаїв. Рішікеш мав бути останнім пунктом нашої подорожі, звідси ми збиралися їхати в Делі, щоб повернутися літаком додому. Але 17 березня нам повідомили, що Індія закриває кордони й виїхати з Рішікеша буде складно.

Спочатку в Індії оголосили карантин на добу, але вже під вечір сказали, що він триватиме ще 10 днів. За деякий час його продовжили ще на 11 днів. Тобто в Індії карантин має закінчитися 15 квітня. А кордони України будуть закритими до 26 квітня, і ми не зможемо до цього часу потрапити додому. Хоча 33-тя стаття Конституції України каже, що громадянин України може повертатися додому будь-коли.

Я тут не сам, а з друзями. Частина нашої групи повернулася додому 16 березня. Дехто вилетів чартерами з Делі. Квиток на літак коштував 450 доларів, ще треба було дістатися до столиці машиною. Я не мав такої суми, тому залишився. Квитки, які купував раніше, згоріли. В авіакомпанії майже два тижні ніхто не відповідає на листи. Відписали тільки, що розглянуть мою заявку. На цьому все.

Про карантин я дізнався від місцевих. Вони сказали, що всі мають сидіти вдома.

В Індії карантин працює так: з 07:00 до 13:00 відчинені продуктові магазини та аптеки, потрібно ходити в масках, тримати дистанцію та підтримувати максимальну гігієну, що дуже нетипово для країни. Місцеві все готують руками, зате в масках, це виглядає смішно. Поліція розганяє скупчення людей.

Ми з друзями живемо на березі річки Ганг і маємо змогу купатися. Були випадки, коли туристи трохи ігнорували правила карантину і поліція їм погрожувала. За правилами карантину тут не можна, наприклад, спілкуватися великою групою на близькій відстані одне від одного без масок.

Однак сутичок, де когось б’ють поліцейські, я не бачив. Тут усе мирно.

Цікаво, що місцеві переконані, ніби «білі» розносять коронавірус. У перші дні карантину діти та дорослі показували на нас пальцями, але з часом усі заспокоїлися.

Продукти ми купуємо в місцевих. Біля нашого готелю мешкає сім’я, яка готує для нас їжу. Взагалі ми харчуємося фруктами та овочами, бо це бюджетно.

Я не планував залишатися тут ще на місяць чи півтора, і, звичайно, це б’є по фінансах. Запас грошей поки що є, але на скільки їх вистачить – не знаю. Ми домовляємося з адміністрацією готелю, щоб нам зробили знижку.

Сьогодні закінчується термін дії наших віз, і ми заповнюємо документи, щоб їх продовжити. Для українців ще 15 днів візи будуть безкоштовними. Після 15 квітня я маю звідси вилетіти. Як це зробити, наразі не знаю, бо наші кордони закриті до 26 квітня.

Поки що ми не отримали жодної підтримки від керівників нашої країни. Я чув, що консул у Делі якось намагається самотужки допомогти українцям і каже, що від влади допомоги немає.

На початку лютого я поїхала в місто Пуна для стажування в рекламному агентстві Jugni & Co. Воно мало тривати три місяці. Останні два роки я катаюся туди-сюди, тому що в мене тут хлопець. Цього разу я вирішила залишитися якомога довше і вже не як туристка. Мешкаю разом з хлопцем на орендованій квартирі в районі Віман Нагар міста Пуна, штат Махараштра. Додому планувала повернутися 3 травня.

Про коронавірус почула ще тоді, коли була в Україні. Мене рідні запитували, чи планую я скасувати поїздку. Однак у той час я була занадто захоплена своїми планами. На початку березня на вулиці вже почали з’являтися люди в масках, а 17 березня на роботі оголосили, що працювати всі будуть дистанційно. Тоді, власне, паніка і почалася, прем’єр-міністр оголосив карантин до кінця березня (тепер його продовжили ще на 21 день).

Карантинний режим в Індії передбачає те, що виходити з дому не можна. Ми живемо в комплексі, де на першому поверсі чергує охорона. Щоразу, коли виходиш, потрібно відзвітувати куди й на скільки. Відпускають лише для купівлі продуктів і речей першої потреби. Коли повертаєшся, тобі дезінфікують руки та перевіряють температуру.

Температуру вимірюють у фаренгейтах. Якщо вище як 98 градусів, кудись тебе відсилають (правду кажучи, не знаю і не хочу знати куди).

Для доставки їжі існує додаток Zomato. Ресторани, які дезінфікують продукти, вказують себе в програмі. Через цей додаток ми замовляємо їжу або самі експериментуємо на кухні. По продукти їдемо в магазин на байку, на це йде приблизно 15 хвилин. Хоч у маркеті є все необхідне, та приїжджати сюди краще вранці, бо до вечора полиці порожні.

Нерідко зі свого балкона я бачу милих індійців, особливо літніх, які ходять по своєму балкону туди-сюди або займаються на ньому йогою, щоб не засиджуватися на дивані. Я теж іноді спускаюся і в межах комплексу бігаю вечорами.

До іноземців тут ставляться нормально. Звичайно, місцеві обертаються і дивляться на тебе, ніби хочуть спитати, що ти тут забув. Однак про трешові ситуації, де люди залишаються без житла або потрапляють під важку руку індійської поліції, я не чула.

Допомоги від України наразі немає. Українці створили чати в телеграмі, де постійно постять якісь форми, списки. Щодня телефонують у посольство, але у відповідь тиша. Здебільшого радять стежити за оновленнями у фейсбуці.