Власний досвідМоє життя – реаліті-шоу

Фото: Анна Бобирєва

Я пам’ятаю, як до нас прийшов чоловік, хворий на рак, який мав померти через чотири місяці. Він хотів, щоб його маленький син пишався ним. Я запитала: «Що ви відчули, коли дізналися, що вам залишилося жити чотири місяці?». Почуттів при цьому в мене не було ніяких. Потік людей був дуже великий, щодня по 70 історій, в якийсь момент я просто перестала звертати на це увагу.

У мене є таке правило: в житті я людина, а на майданчику – редакторка. Це для мене кіно, я мислю монтажно. Герої мене переважно не люблять. Вони не одразу розуміють маніпуляцію. Коли герой тобі каже, що не хоче про це говорити, – це як червона ганчірка для бика. В мене є банальна фішка – я кажу оператору, що ми закінчили інтерв’ю і він може йти пити каву, а сама залишаюся з героєм, розпитую, ніби просто для себе цікаво. Камера все пише. Вони підписали контракт і нічого не можуть вдіяти.

Провокація та реакція

Реаліті – це провокація на провокації. Їх треба вміти гарно та філігранно зробити, щоб ніхто цього не помітив. Наприклад, в одній із програм мені потрібно було, щоб на фінальній вечері герой посварився зі своєю дівчиною, яку палко кохає. Я розуміла, що шансів на скандал у мене немає.

Я попросила операторів поговорити з героєм і сказати, що його дівчина – сука, що в нього пелена на очах. Перед цим ми розіграли сцену, як ми з операторами сваримося, я іду плакати, зйомка зупиняється. Оператори починають накручувати героя, за цей час я накручую героїню. У якийсь момент відбувається скандал, тому що герой не може про це не поговорити, а камера ввімкнена.

Головне завдання сценариста – запевнити людину, що в тебе ті самі проблеми. У якийсь момент мораль зникла, причому не тільки в реаліті, але і в житті. Я кайфувала, коли герої в кадрі билися в істериці. Я розуміла, що це моя робота. По цьому твій роботодавець розуміє рівень твого професіоналізму.

У мене немає ілюзій щодо своєї роботи. Я не вважаю, що роблю добру світлу справу. Я радше на стороні зла. Хочу знімати шоу, які би чогось вчили глядача, просто в нашій країні їх дуже мало.

Хто такий Бродський?

Люди дивляться реаліті-шоу, тому що у всіх є схожі проблеми у стосунках, сім’ї, на роботі. На екрані ми цю жесть показуємо такою, як вона є. Я не дивлюся телевізор, друзі теж. Коли ми говоримо про аудиторію, я розумію, що мій контент дивляться люди у Вінницькій області, в маленькому селі, які погодували свиней, курей, подоїли корів. Їм хочеться на щось повтикати.

Я ставлюся до героїв реаліті-шоу досить зверхньо, вони самі винні в тому, що з ними сталося, вони не думають, що вони роблять. Я кажу, що це класно, коли режисер прийшов на знімальний майданчик у футболці з портретом Бродського, а головна героїня питає: хто це? Не всі зобов’язані знати, хто такий Бродський, але ця ситуація влучно всіх характеризує. Коли людина йде в реаліті-шоу, вона сама шукає цієї жесті для себе. Є приказка, що нормальні люди в телевізор не йдуть.

Я повинна бачити, що в людини є конкретна ціль і вона досягає її різними методами. У мене немає сентиментів до недумаючих людей, до талановитих є.

У 19-20 років сприймаєш усе як фан. «У мене така крута робота!». Немає ніякого особистого досвіду, щоб співпереживати цим людям, просто дивуєшся: ого, так буває? Але потім переживаєш особисті драми, починаєш розуміти людей, які до тебе приходять. У якийсь момент просто забороняєш собі відчувати, щоб не згоріти у всьому цьому.

Найскладнішими для мене на початку були незручні запитання. Я не могла говорити з людьми, наприклад, про секс чи нетрадиційну орієнтацію. Не вміла виймати з героїв душу, але згодом навчилася. У редактора реаліті немає заборонених тем.

Я дуже часто закохуюся, але чоловіки поруч зі мною не витримують жити в стилі кіно. Місяць тому зрозуміла, що мені так добре. Я раніше не могла з цим змиритися, здавалося, що мені просто не щастить. Потім зрозуміла, що я жива, поки я страждаю.

У мене були стосунки з абсолютним мудаком. Мене намагалися знищити як особистість, постійно хотіли довести, що я гірша. Він міг мене кинути на парковці й заявити, що ми розходимося, тому що 10 хвилин не міг запаркуватися через мою погану енергетику. Коли мене запитували, чому я продовжую ці стосунки, я стверджувала, що хочу додивитися цей фільм жахів до кінця.

У кіно постійно щось відбувається з героями. Якщо в цій сцені все було окей, то в наступній має бути вибух. Іноді мені здається, що я тестую чоловіків, як довго вони можуть витримати. Найімовірніше, мені стане нудно і я знайду іншого. Мене або приваблюють ненудні персонажі, або я роблю все так, щоб вони були не нудними.

Один з останніх хлопців розказував, яка я прекрасна, і мені хотілося довести, що все не так. Це ніби трирічна дитина бере склянку, відпускає і дивиться на маму, мовляв, а так ти мене теж будеш любити? Це я в стосунках: «Ти мене любиш? Давай я тобі влаштую парад ревнощів? Пропаду на два дні. Ще любиш мене після цього?»

Вагончик з кіно

Для чого мені це? Думаю, глобальна ціль – у тому, щоб жити так певний час, а потім написати книжку. Не думаю, що я буду займатися реаліті або працювати на телебаченні все життя. Колись я почну писати, але для цього потрібен досвід. У своєму житті я з людьми граюся. Відчуття провини немає. У мене не стало заборонених тем як у роботі, так і в житті. Я дуже чесна в стосунках – завжди розповідаю, що відбувається зі мною, і те ж саме витягую з людини. Кожна людина зі своєю драмою, і мені головне – зрозуміти, в чому вона травмована.

У мене друзі всі дуже свідомі. Вони не дозволяють влазити в такі токсичні стосунки, історії. Замість того, щоб зайнятися чимось корисним чи саморозвитком, я свій час пускаю на драми, які не знімеш в сторіс і про які нікому не розкажеш. Найголовніше залишається за кадром.