Ані 25 років, за освітою – юристка, працює проджект-менеджеркою. Вона володіє англійською мовою і вивчає французьку. Проте ще з дитинства їй важко давалося читати і писати – «плуталися літери у словах». Про дислексію – особливість, що ускладнює процес сприйняття і відтворення тексту – вона дізналася від сестри і впізнала у цьому себе.

Аня розповідає The Village Україна, як це – навчитися читати і писати з дислексією та чому важливо знати про цю особливість.

Щоб візуалізувати, як пишуть дислексики, ми попросили Аню написати кілька цитат з інтерв’ю – у тексті їх виділено курсивом.

Фото: Анна Бобирєва

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Я дізналась, що таке дислексія, у 18 років від сестри. Вона навчалася в Лондоні й розповіла мені, що є певна особливість сприйняття інформації, коли людям важче дається писати і читати, – у них на тестах дислексикам давали більше часу на виконання завдань. Я почала цікавитись і впізнала в цьому себе.

Дислексія – це розірваний зв’язок між звуком і зображенням. Коли я читаю або пишу, то механізм, який пов’язує звуки та зображення, у мене працює повільніше, і це затягує процес.

Часто люди думають, що дислексія – це коли літери слів у реченнях літають, переміщуються. Я такої магії не бачу, візуально для мене нічого не відрізняється. Просто відчуття таке, наче ти загальмований: не можеш дочитати слово, зібрати букви. Щоб читати і писати, треба напружуватися.

Мої тексти людям здаються не так неграмотними, як дивними. Найчастіше це неправильний порядок літер при письмі. Наприклад, плутаються букви «б», «в», «д», бо вони співзвучні для мене. Інколи в слові не вистачає літер або навпаки – забагато зайвих, або вони не в тому порядку. Слово «еще» російською мовою я писала як «есчо». Мене змушували переписувати його 100 разів, і я продовжувала писати слово в нових варіаціях.

Тепер я читаю 140 слів на хвилину. Для порівняння – у сім років моя однокласниця читала 130 слів за цей час. Про себе читаю з такою швидкістю, як і вголос. Часто, коли читаю вголос, можу озвучити не те слово, яке написано, а те, яке я собі придумала.

«Мене не хотіли брати в перший клас»

Є різні методики, які дають змогу на ранніх термінах виявити і скорегувати дислексію, щоб дитина не відчувала себе незручно. В дитинстві я почувалася тупою: всі діти вміють читати, а я – ні.

Мама привела мене в школу в 7 років. При першому візиті було тестування – давали прочитати текст. Перед цим мама витратила все літо в спробах навчити мене читати. Виходило погано. Вона кликала мою сестру, якій було чотири роки, і просила її прочитати те саме – і мала з легкістю робила це. Мама не могла зрозуміти, чому так. Я теж не могла й дуже переживала. Коли мамі сказали, що не візьмуть мене в перший клас, вона відповіла: «Ви – школа, і це ви повинні навчити дитину читати».

Перші роки в школі були не найкращі. Зазвичай у молодших класах усі відмінники. У мене було не так. Писала я нечитабельно, по суті, просто імітувала письмо. Читати почала десь у третьому класі.

Класна керівниця була доброю і підтягувала мене. Тому однокласники мене ніколи не дражнили. Вчителі не розуміли, що відбувається, і радилися з мамою, бо дитина розумна, добре справляється з іншими предметами, але не може нормально ні писати, ні читати. Зрештою, мене навчали за класичними вправами для вивчення російської та української. Наприклад, коли треба додати в слово пропущені літери «є» та «ї». На таку вправу йшло 5 хвилин: я могла сидіти і не розуміти, що це за слово. Це дратувало.

Деслексія – це рзірваний зв’язок між звуком то заброженням

Щоб запам’ятати слово, підбирала образи. Наприклад, слово «тролейбус» – я точно знаю, як воно пишеться. Запам’ятовувала його частинками за допомогою аналогій. Багато слів, які були складні та довгі, я розбивала на шматки і завчала, створюючи певні асоціації.

Мені допомагала сусідка по парті, яка все перечитувала: брала мої диктанти і дописувала чи викреслювала літери, вставляла розділові знаки, поки вчитель збирав роботи в класі. Завдяки цьому я і закінчила школу. Тепер простіше:  проганяю все через перевірку орфографії.

Мама переживала за мої навички читання і письма. Вона дуже швидко читає – може за день прочитати книжку. І їй було доволі складно зрозуміти, що зі мною відбувається. У п’яти реченнях я робила понад 45 помилок. Тому займалася з репетиторами, які намагалися мені допомогти: завчала граматичні правила, виконувала багато вправ. Це не дуже допомогло. Якщо треба читати чи писати в нормальному темпі, то вся ця граматика і правила не працюватимуть, бо мені потрібно згадувати їх 25 хвилин, щоб написати одне слово. У «нормальної» людини це все відбувається автоматично. Щоб скласти ЗНО з української мови та літератури я займалася по 3-4 рази на тиждень півтори години – і зрештою склала на 189 балів.

«Я зраділа, коли дізналася, що в мене дислексія»

Підтвердити діагноз я вирішила, коли збиралася складати IELTS (тест на знання англійської мови – ред.). Там, якщо ти даєш довідку про свої особливості – отримуєш додатковий час. Я почала шукати спеціаліста, до якого можна звернутися. Мене скерували до логопеда в педіатричному відділенні. І ось я потрапляю до цього лікаря, а він каже: «Я працюю тільки з дітьми, можу протестувати тебе лише так, як їх».

Я прочитала йому текст за 7 клас, і вийшло, як завжди, погано. Потім лікар дав диктант, побачив, як я пишу, і сказав: «Так, у тебе дислексія, але нічим не можу допомогти. Дорослих не лікують». Логопед може допомогти дитині з дислексією, бо вона тільки вчиться. У моєму випадку щось змінити неможливо, бо навички читання і письма вже сформовані. Довідку про дислексію я не взяла. Так, я повільно читаю і жодного тексту на IELTS не дочитала до кінця. Але тест склала і без додаткового часу.

Мені завжди було дискомфортно від того, що я погано читаю і пишу; я думала, що просто неграмотна. А тепер нарешті розумію, що зі мною відбувається. Я знаю, що це поширена проблема, яка зовсім не свідчить про рівень інтелекту чи здатність навчатися.

Мої тектси здаються дивними

«Доводиться витрачати багато часу на перевірку написаного»

Слова по 4-5 букв для мене найскладніші. Наприклад, слово «кафе» досить важко дається. Кілька разів ловила себе на ступорі: «пока» чи «пака», «извени» чи «извини». Коли читаю – я стараюся вимовляти слова вголос. Так само, коли не можу щось написати, промовляю, і це допомагає.

Якщо сумніваюся в написанні – згадую правила, перевірочні слова. Я зрозуміла, що в жодній мові неможливо вивчити, як пишуться всі слова. Тому перепитую, перевіряю, гуглю, але все запам’ятати не намагаюся. Це нерідко мене обтяжує, бо доводиться витрачати багато часу на перевірку написаного.

Дуже допомагає автокоректор, але, як правило, він не виправляє все на те, що я мала на увазі. Були випадки, коли я надсилала повідомлення, а мені відписували: «Нічого не зрозуміло». Я перечитувала, а там, окрім «Привіт» і останнього слова – якась тарабарщина. Тоді я записую аудіоповідомлення.

Цоб зопам’ятати слово я підбирала обрози

Коли я спускаюсь у метро, щоб повернути на ту чи іншу лінію, іноді зупиняюсь на секунду і читаю. Напевно, інша людина, яка бачить табличку з написом, читає її на ходу. Мені потрібно сконцентруватись, у фоновому режимі я не можу прочитати. Це не займає багато часу, але я повинна додатково напружитись, щоб засвоїти письмову інформацію.

Я можу дочитати книжку до кінця, тільки якщо мені вона вкрай цікава. Бо зазвичай читання – це відпочинок, а для мене праця. Тому я вибіркова у контенті. Я точно не буду читати те, що мені не корисно, не цікаво. Це зручно в сучасному потоці інформації, адже відкриваєш Facebook – а там 1000 різних статей, репостів, рекомендацій. Дислексія слугує фільтром від беззмістовного контенту.

Під час навчання на юридичному факультеті потрібно було багато читати на кожен предмет. Мене рятувало те, що я ходила на всі лекції і сприймала їх на слух. Усі мої конспекти були тезисні, бо я не встигала записувати, а потім не могла прочитати те, що написала. Тому я добре запам’ятовую інформацію на слух, навіть у великих обсягах.

«Дислексія не забирає можливість стати ким завгодно, просто треба докласти більше зусиль»

Я перечитала величезну кількість статей про дислексію. Англійською знайшла чимало інформації про те, як із цим працювати, як покращувати сприйняття текстів. На російськомовних сайтах пропонували послуги для дітей з дислексією, але з нальотом суму та безнадії.

Єдина українська стаття про дислексію, яку я знайшла, була про досвід матері, чия дитина – дислексик. «Хепі-енд» статті був у тому, що вона віддала сина вчитися на столяра. Типу раз дислексик – хай іде пиляти дерево.

Я добре пом’ятаю те що прочитала

Вихід завжди є. Навіть якщо його не шукати – як було зі мною, це не означає, що дислексик може працювати лише паркетником чи столяром. Дислексія не забирає можливість стати ким завгодно, просто до цього треба докласти більше зусиль. Я повільно читаю, але, якщо зацікавлена – дочитаю. Так, це важко, але через те, що я це роблю повільно, краще засвоюю інформацію. Коли кожне слово трішки вистраждане, є ймовірність, що ти його краще запам’ятаєш.

Головне, щоб наступне покоління дітей, які будуть рости з такими особливостями, не страждало від цього нерозуміння з боку людей. Тому я часто розповідаю про дислексію знайомим. Дехто з них уже знав про таке, а дехто вперше чує. Інколи кажуть, що я це вигадала: «Це дурня, ти нормальна, не переживай». А я намагаюся пояснити, що дислексія і не має означати, що хтось «ненормальний», це просто особливість. Наступного разу, коли вирішите посміятися з того, що хтось неграмотно пише, задумайтеся: може, він просто дислексик.