Алла Антонова – онкопсихолог благодійного фонду «Таблеточки», відкривала паліативну програму в фонді і працювала координаторкою і психологом цього напряму. На своїх тренінгах розповідає про те, як повідомляти погані новини і як впоратися з ними. The Village Україна дізнається, чому смерть для нас – незручна табуйована тема і що робити людям, які з нею зіткнулися.

Ілюстрації: Анна Шакун

Фото: Наті Авдєєва

Алла Антонова

онкопсихолог благодійного фонду «Таблеточки»

Як ми ставимося до смерті

Страх смерті – один із найпотужніших, на думку психологів. Ми боїмося здебільшого тому, що не усвідомлюємо її, не хочемо визнавати і говорити про це, іноді навіть підсвідомо заперечуємо факт смерті. «Це станеться з ким завгодно, тільки не зі мною. Це станеться через багато років, тому мене це зараз не стосується».

У всіх людей цей страх різний. Наприклад, я знаю зараз у мене немає ніякої важкої хвороби і в моєму віці якщо й помирають, то хіба раптово. Мій страх смерті екзистенційний, він виражається у тому, що мої внучки ще не виросли, я хочу побачити, як вони складуть іспити, в який університет вступатимуть. Це пов’язано не із самим фактом смерті, не з тим, що мені буде боляче, а з тим, що мене більше не буде, що я чогось не побачу, не відчую.

Хтось дуже хотів у Рим, хтось – написати книгу чи стрибнути з парашутом. Чому люди наважуються на рішучі вчинки, коли дізнаються, що скоро помруть? Тому що це можливість встигнути те, що справді хотів, але постійно відкладав. Але ж ми всі колись помремо, хіба це не достатній привід жити так, як хочеться?

 Це станеться з ким завгодно, тільки не зі мною. Це станеться через багато років, тому мене це зараз не стосується.

Є інший страх, пов’язаний із невідомістю, яку відчуваєш безпосередньо перед смертю. Ще ніхто ніколи звідтіля не повертався. Ніхто не знає, чи є щось далі. Люди релігійні, які вірять у спасіння душі, вважають, що скоро зустрінуться з Богом чи потраплять до раю. Це додає сили і впевненості, що все це недаремно, надає сенсу тому, що відбувається.

Смерть – це не якась фігура в чорному з косою, це частина нашого життя. Це усвідомлення, як не дивно, може наповнити життя сенсом. Воно допомагає зрозуміти цінність життя. Коли Ірвін Ялом працював над книгою «Вдивляючись у сонце. Життя без страху смерті», його друзі запитували, про що буде цей текст. Він відповідав, що про подолання страху смерті. Після цього питання зникали, а співбесідники часто просто змінювали тему розмови. Але ж насправді смерть – це фактор, який зближує з життям, а не навпаки.

Про що запитують люди, які вмирають

Деякі люди, з якими я спілкувалася, котрі знали, що помирають, казали мені, що для них це дивно, але їхнє життя стало більш насиченим після такої важкої звістки. Усе стало, як на війні – є свої, а є ворог, є важливе і є те, на що не варто витрачати останні місяці, дні та хвилини. Усі їхні питання стосувалися життя.

Люди навколо часто бояться спілкуватися із тими, хто важко хворий або помирає. Їм здається, що ця людина обов’язково буде запитувати про смерть чи щось таке. Можливо, уже на смертному одрі людина і спитає: «Я помираю?» Але це також питання не про смерть.

Я впевнена, що перед помиранням усі знають, що з ними станеться. Людина відчуває і знає це незалежно від віку, якщо тільки це не раптова смерть. Це питання – своєрідне запрошення до розмови. Немає потреби відповідати «так» або «ні», і найголовніше – не потрібно це заперечувати. «Як ти можеш таке казати! Що ти вигадуєш?!» Потрібно бути щирим і з собою, і з близьким, який помирає. Якщо ви «приймаєте» це запрошення до спілкування, подивіться у вічі, візьміть за руку, обніміться, скажіть: «Не знаю». Ми не боги, ми не маємо відповіді на такі питання, але ми маємо змогу бути поруч. І це значно важливіше та складніше.

 Ми не боги, ми не маємо відповіді на такі питання, але ми маємо змогу бути поруч.

 Насправді смерть – це фактор, який зближує з життям, а не навпаки.

Як реагують близькі

Що робили люди, скажімо, 100 років тому, коли в них помирали близькі? Вони відкрито горювали, одягали чорне, люди навколо них також, це стимулювало проявляти емоції, не замикатися так сильно у собі. Недаремно є ці правила – 9 днів, 40 днів. Це ж як терапія – можливість поговорити, відверто посумувати через втрату. Усе це робилося відкрито, і люди знали, як поводитися.

У фонді я зустрічаюся з батьками, які втратили своїх дітей. Вони часто змушені одразу виходити на роботу, по-перше, тому, що треба за щось жити, по-друге, вони мають себе чимось зайняти. Але навіть у колективах вони не отримують належної підтримки, їм кажуть: «Не розкисай, усе буде добре», іноді просто уникають. Думаю, люди справді не знають, як поводитися у таких випадках і проявляти почуття.

Зараз із розмовами та підтримкою складно. Часто люди відчувають, що це нікому, крім них, не потрібно й не цікаво. Можливо, трохи простіше у сільській місцевості та маленьких містах – там ще збереглися традиції. Але це проблема з обох боків – і тому, що про це не звикли говорити, і тому, що про це не звикли слухати.

Ми всі дуже різні, з різних світів та різних традицій. Єдиного рецепту немає, важливо відштовхуватися від конкретної ситуації, щиро співчувати і справді бути поруч. У цей момент людина проживає не тільки смерть близької людини, а й власну смерть, розуміння того, що все це колись закінчиться.

Я багато дізналася на цю тему із відео ізраїльсього психолога і танатолога Лінн Халаміш, а також від волонтерів, які проходили навчання у неї.

Як повідомляти погані новини

Усім іноді доводиться повідомляти погані новини. І це стосується не тільки лікарів, поліцейських чи військових. Моя колишня співробітниця дізналася про те, що її чоловік загинув в автомобільній аварії від свого безпосереднього керівника, на роботі, а йому зателефонували з поліції. І навряд чи керівник коли-небудь планував «таким займатись». Усім нам важливо розуміти, як це працює.

Погані новини про смерть чи важку хворобу часто називають «ударом». І це дуже точне пояснення. Ми справді відчуваємо удар при цьому, хтось усім тілом, хтось якоюсь його частиною – головою, животом, вухами. Часто люди хапаються саме за ту частину тіла, в якій це відчули. Дехто від цього удару може навіть упасти.

Насамперед потрібно запропонувати людині сісти. Далі варто сказати про те, що сталося, але використовуючи мінімум слів. Достатньо самого факту, все одно далі сприйняття інформації вимикається. Можна запропонувати склянку води. Не треба тиснути і нічого запитувати – дайте трохи часу й тиші.

Часто саме на цьому етапі люди починають дуже багато говорити. Це пов’язано з відчуттям провини, яка лягає на того, хто повідомив новину. Але краще цього не робити. Якщо ви справді хочете допомогти – запитайте, що зараз планує робити людина, кому вона може зателефонувати, куди поїде передусім. І тоді зробіть щось, що справді полегшило б її життя, прибрало б зайві клопоти. І головне, ніколи не кажіть неправду, не обманюйте.

5 книг на цю тему

Ірвін Ялом – «Вдивляючись у сонце. Життя без страху смерті»

Антоній Сурожський – «Життя. Смерть. Хвороба»

Шеріл Сендберг – «План B»

Фредеріка де Грааф – «Розлуки не буде»

Анна Данилова – «Від смерті до життя»