АрхітектураАрхітектор Крістіан Віттіг з Чилі допомагає з відбудовою Ірпеня. Радить не повторювати помилок Києва

Крістіан Віттіг – чилійський архітектор і міський планувальник із досвідом відбудови міст після руйнівних землетрусів, директор архітектурної компанії Thought. У складі міжнародної групи консультантів він допомагає з відновленням місту Ірпінь, чия інфраструктура була зруйнована на 70% через війну. Разом із колегами з Чилі та України він запропонував концепцію меморіалу на честь убитих мешканців Ірпеня й Бучі, а також розробив проєктну пропозицію реконструкції міської бібліотеки. Редакторка The Village Україна Олена Панченко поговорила з архітектором про ці проєкти, а також про післявоєнне відновлення.

– Ви з Чилі, країни, що дуже далеко від України. Як так трапилося, що ви опинилися в команді архітекторів, які допомагають із відбудовою Ірпеня?

Автоматично я взяв слухавку та почув голос жінки, яка розповідала про трагедію в її рідному місті. Вона сказала, що її звуть Ірина Ярмоленко. Вона розповіла, що нещодавно в Бучі й Ірпені сталося масове вбивство цивільного населення, і вони потребують допомоги. У цей момент вона зі своїм маленьким сином і мамою перетинала польський кордон, щоб отримати там допомогу як біженка.

Вона розповіла, що шукає міжнародних консультантів із досвідом роботи в зруйнованих містах. Вона цікавилася Чилі та Японією, оскільки ми маємо досвід із землетрусами та цунамі. Я відразу сказав їй, що японці приїжджали до нас у Чилі, щоб вивчити наш процес відбудови й наші методи будівництва. Ми – маленька віддалена країна, уся наша історія – це про руйнування. Наш шлях – це шлях відновлення, обʼєднання зусиль, переосмислення міст і негайного початку відбудови.

Ірина сказала, що їм потрібна наша допомога, щоб негайно почати відбудову [Ірпеня]. Вона попросила використати наш план відбудови після великого землетрусу 2010 року, щоб адаптувати його для маленького міста Ірпінь. Я погодився. Це було щось нове для мене. Я постійно отримую запрошення з проханням допомогти з-за кордону: з Афганістану, Сирії, Іраку тощо. Але вперше я погодився взяти на себе цю відповідальність.

– Розкажіть, у чому полягала ваша допомога?

– Спершу це була робота в онлайн-форматі протягом двох місяців. Я був частиною великої команди міжнародних консультантів із різних країн. Моєю відповідальністю була адаптація плану відбудови. Це була складна робота, години брифінгів і зустрічей. І після цього я отримав від мера [Ірпеня – Олександра Маркушина] запрошення відвідати місто, щоб уже на місці проаналізувати ситуацію та визначити, що є найважливішим. Я погодився.

Після тривалої дороги я опинився в Україні. Памʼятаю дуже довгу подорож потягом із Варшави до Києва, яка забрала 25 годин. Це було неймовірно, бо в цьому потязі було багато українців, які поверталися додому. І я мав нагоду поспілкуватися з двома жінками похилого віку з Києва. Вони розповіли мені багато речей, які не прочитаєш у ЗМІ, багато чого про культуру українців, про історію, взаємодію з Росією, історію в Другій світовій війні. У цьому вагоні ніхто не розмовляв англійською, за винятком дуже молодої дівчини, вона була моїм перекладачем.

Коли я приїхав до Ірпеня, почався процес роботи з Михайлом Сапоном, головним архітектором міста, з міським головою, його економічним радником та Іриною Ярмоленко, яка на той момент була у Франції.

Ця подорож була в червні. Думаю, що це одна з найбільш важливих речей, яку я зробив у своєму житті, окрім, звісно, моїх дітей. Це було дуже важко. Знищення міста, жорстокість руйнувань вражали.

Протягом цієї подорожі я дізнався багато речей про місцеву громаду, про її життя, а також про великий спадок із радянських часів – потворні житлові панельні будівлі, які здебільшого були зруйновані [через бойові дії під Києвом]. Я зрозумів, що громада хоче знести ці будівлі, стерти їх і відбудувати щось нове, як у Європі, як у Польщі. Люди хочуть бути сучасними, вільними.

Я багато спілкувався з місцевими та робив нотатки. Ви знаєте, тут, у Чилі, ми працюємо в дуже поганому економічному та соціальному контексті. І я вірю, що розв’язання соціальної проблеми в тому, щоб сприймати місцевих людей – як частину рішення, а не частину проблеми.

Ми почали думати, як на цій великій відстані працювати з людьми з Ірпеня, з українцями. Нам важливо було зрозуміти на глибокому рівні, що є важливим для них. Адже ми не хотіли повторювати помилки США й інших країн, що відбудовували зруйновані міста [в інших країнах], і, хоча мали гарні наміри, не врахували водночас бажання місцевих людей, традиції, спадок. Як у Сараєво, наприклад.

Зараз у Чилі ми будуємо сильну мережу зв’язків з українським послом і послами різних європейських країн. Ми в контакті з університетами у Великій Британії, Польщі, бо Ірина попросила нас сформувати міжнародну команду зі студентів, щоб отримати свіжі ідеї про майбутній розвиток міста.

– Як так сталося, що ви почали розробляти концепцію меморіалу жертвам у Бучі й Ірпені?

– Поки я був в Ірпені, мер і люди попросили мене про послугу – розробити пропозицію меморіалу для Ірпеня. Я розмовляв із родичами людей, убитих у Бучі й Ірпені, я пам’ятаю ці сумні та травматичні дні для мене. Є дуже велика різниця між жертвами землетрусів, цунамі, хоча це також руйнівний досвід, і жертвами війни, масових убивств.

– Ви також встигли побувати в Бучі?

– Так, але це була коротка подорож, бо Михайло попросив мене сконцентрувати роботу в межах Ірпеня. Одного дня я перетнув новий міст, що веде до Бучі, і розмовляв із людьми там, але переважно я все ж спілкувався з мешканцями Ірпеня.

Я почав вимальовувати певні ідеї, архітектурну концепцію [меморіалу] в місці, яке визначив Михайло. Це маленька локація за торговим центром «Жираф», розташованим поряд із мостом. Це була дуже непроста робота, бо місце дуже невелике, розтягнуте, оточене вулицями.

Коли я показав Михайлу та меру перші ескізи, враження було дуже сильним, і мене попросили зробити й інші проєктні пропозиції. Одна із них стосувалася реконструкції Ірпінської публічної бібліотеки, інша – будівництва нового культурного центру Спілки письменників і поетів Ірпеня. Водночас вони [представники міської влади – ред.] сказали, що не мають грошей і що ми маємо отримати фінансову підтримку в Чилі.

– Мистецтвознавці й урбаністи зараз ведуть дискусію, чи можна будувати меморіали, по-перше, зараз, поки триває війна, а по-друге, без організації конкурсів на найкращий проєкт. Що ви скажете на це?

– Є політичні, історичні меморіали, присвячені світовим війнам або, наприклад, війні у В’єтнамі, як у США. Якщо проаналізувати ці кейси, то їх побудували за великий час після подій, яким вони присвячені – за 30, 40, 50 років. Усе тому, що мета таких меморіалів – осмислення історичних процесів.

Але є інші різновиди меморіальних проєктів і комплексів – інтимних, особистісних, мета яких стримати біль і страждання людей від певних подій, як, наприклад, євреїв щодо Голокосту. Такі меморіали потрібні, щоб промаркувати місце, де відбулася подія, і пропрацювати страждання настільки швидко, наскільки це можливо. Наприклад, у Чилі створюють такі місця, коли люди гинуть у дорожніх аваріях. Уже на наступний день після трагедії там зʼявляються такі меморіали. Матері, батьки, сестри, брати й діти [загиблих] не можуть чекати історичного процесу, завершення війни. Вони мають уже зараз піти до цього конкретного місця, щоб вшанувати пам’ять про загиблих.

Я пам’ятаю дерев’яні хрести, встромлені біля уламків мосту в Ірпені, вони з’явилися за лічені дні після трагедії. Людям потрібні такі простори на місцях трагедії, щоб мати можливість прийти туди та возз’єднатися зі своїми близькими.

Ці меморіали відрізняються від масштабних монументів. Такі особливі місця потрібні людям уже зараз, а потім ми можемо розмірковувати про те, якими будуть великі монументи, чого вони навчатимуть майбутні покоління.

Головна ідея нашої проєктної пропозиції меморіалу – саме про це. Це дуже мінімалістична пропозиція. Ми пропонуємо використати деревину, матеріал специфічний для Ірпеня, щоб спробувати відтворити атмосферу лісу. Пропозиція передбачає встановлення своєрідних вівтарів, таких духовних кутків для кожного з 279 цивільних, убитих поряд із цим місцем. І також ми пропонуємо зробити місце-укриття під землею, у воронці від вибуху бомби. У ньому ми хочемо відтворити картинки війни, жорстокості, смерті, щоб зберегти пам’ять про всі ці трагічні події.

Усі ці ідеї виникли від враження від Ірпеня, від спілкування з місцевими людьми, а також завдяки колаборації з архітектурним бюро Mira Architects із Києва – Іриною Гаврилюк і Володимиром Налбатом. Ця пропозиція – це результат довгої роботи, у якій обʼєдналися наш досвід переживання стихійних лих, ваш досвід переживання війни, а також мій досвід від відвідування Ірпеня.

Коли ми показали цю проєктну пропозицію, ми отримали схвалення від мера, міської ради, багатьох людей.

Якщо влаштувати міжнародний архітектурний конкурс [на найкращу пропозицію меморіалу], то неможливо отримати такий досвід. Так, можна надати учасникам конкурсу інформацію, документи про події, місця. Але неможливо передати психологічний досвід місцевих людей, родин загиблих. Міжнародні конкурси більше підходять для масштабних політичних та історичних проєктів меморіалів, але не для таких локальних проєктів. Водночас, я думаю, що треба влаштовувати міжнародні конкурси на проєкти меморіалів, присвячені й цим подіям [масовим убивствам у передмістях Києва], але колись у майбутньому. Але людям уже зараз потрібні такі місця, щоб працювати зі своїми травмами, втратами.

– А схвалення від міської адміністрації та від голови означає, що вони мають намір реалізовувати цей проєкт?

– Це дуже неформальне схвалення. Ми отримали дуже зворушливий та емоційний лист від міського голови, у якому він висловив свою вдячність за нашу роботу, наш час. Але це не офіційний лист, який би просив нас розробити на основі цієї пропозиції проєкт або анонсував би реалізацію. Їм сподобалася наша пропозиція.

– Можете розповісти про інші проєкти, над якими ви працювали для Ірпеня?

– Ми також працювали над проєктом публічної бібліотеки Ірпеня разом із Камілою Ріверою, а також Іриною Гаврилюк і Володимиром Налбатом. Це одноповерхова споруда, розташована впритул до типового зразка радянської панельної будівлі. Вона стоїть на головній публічній площі Ірпеня, навпроти міської адміністрації.

Її головний фасад наразі являє собою поганий зразок неокласики. У будівлі маленькі вікна, що розділяють простір. Усередині – це ланцюжок маленьких просторів, які не мають зв’язку один з одним.

Ми вирішили переосмислити цю будівлю. Головна ідея в тому, щоби звільнити простір, прибрати стіни, зробити суцільний живий простір. Ми хочемо дати людям можливість змішуватися, сприяти звʼязкам між ними.

Ще одна ціль – побудувати нові відносини між простором бібліотеки та міською площею. Для цього ми пропонуємо зробити фасад бібліотеки абсолютно прозорим. Щоб, коли ви читали книжку в цій бібліотеці, то завдяки цій прозорості відчували, ніби ви читаєте книжку на площі. З міської площі своєю чергою ви зможете побачити весь інтерʼєр бібліотеки, і тоді у вас, можливо, зʼявиться бажання піти в бібліотеку й узяти книжку.

Також ми пропонуємо використати дах бібліотеки, щоби зробити там новий публічний простір – ніби міський балкон або терасу. Таких місць немає в Ірпені. Ця тераса допоможе зʼєднати бібліотеку з міською площею. Також ми розглядаємо можливість облаштування на даху бібліотеки кавʼярні. Бо кавʼярні – це зараз найважливіші публічні місця в Ірпені, усі хочуть зустрічатися там за столиками. Інтерʼєр бібліотеки ми хочемо поєднати з терасою скляним дахом. Завдяки цьому в бібліотеці буде більше природного світла, якого їй зараз бракує.

Важлива річ, яка обʼєднує два наші проєкти – меморіал і бібліотеку – матеріали. Ми пропонуємо використовувати великі деревʼяні ламіновані блоки. Це будівельна технологія, яку використовують у Данії, Норвегії та Швеції. Цей матеріал називають «бетонною деревиною». З цих блоків можна будувати високі споруди, вони дуже міцні, стійкі до руйнувань від землетрусів. Вони не займаються від вогню, вони вкриті хімічними елементами, які захищають їх від погоди – снігу, вітру. Це міцний матеріал, як камінь. Водночас його дуже легко мити завдяки покриттю. Цю технологію також розвивають у Чилі великі міжнародні компанії. Вони обіцяли нам допомогу для реалізації цих двох проєктів в Ірпені.

Дерево – дуже важливий матеріал для мешканців Ірпеня, місто оточене лісами. Ми хочемо змішати скло з деревом, щоби зробити цей проєкт дуже теплим, інтимним місцем.

– В одному з інтервʼю для місцевого видання в Ірпені ви казали, що були здивовані легкістю та ​​легкозаймистістю матеріалів, які використовували в місті для будівництва. За вашими словами, це призвело до того, що руйнування в місті внаслідок російських обстрілів стали такими масштабними. Можете уточнити, які саме матеріали ви мали на увазі та що треба врахувати нам під час відбудови, щоб таке не повторилося?

– Я мав на увазі утеплювачі. Зрозуміло, що головне їхнє завдання – це уникнути холоду взимку та перегрівання влітку. І оскільки у вашій країні не буває землетрусів, ви не звикли використовувати міцні фундаменти, ваші будівельні матеріали дуже легкі й нестійкі. І коли російська армія атакувала, то швидко зруйнувала будівлі в Ірпені – легкозаймисті матеріали швидко горіли, уламки від снарядів легко пробивали стіни.

Щоб уникнути подібних руйнувань, потрібні міцні бетонні будівлі. Але, з іншого боку, якщо подивитися на руйнування в інших містах України, то стане зрозуміло, що й бетонні споруди теж не можуть вистояти перед російськими атаками. Немає жодної будівлі, яка може на 100% вистояти перед ракетами.

Я думаю, вам треба думати над матеріалами для дахів. Багато будівель були зруйновані через те, що пожежа починалася на даху й перекидалася на решту споруди.

Крім того, просто потрібно будувати більше підземних укриттів. Більшість сховищ в Ірпені виявилися неефективними, вони не могли надати безпеку мешканцям. Саме тому ми продумали в концепті меморіалу будівництво своєрідного укриття, де має розміститися експозиція з нагадуваннями про військові події в місті. У період атак люди також можуть переховуватися там. Це була одна із символічних деталей у цій пропозиції.

Але загалом дуже складно підготувати будівлі до таких атак. Якщо будувати кожну будівлю, думаючи про війну, то буде дуже складно створювати функціональні споруди, пристосовані для людей. Доведеться робити дуже товсті стіни, дуже маленькі вікна, тоді всі будівлі будуть схожими на бункери. Міста не мають бути такими, люди не мають так жити, думаючи весь час про війну. Я би пропонував просто будувати більше підземних просторів та укриттів.

– Ви також радили уникати будівництва висотних будівель. Це насправді велика проблема для Києва, бо всі нові житлові комплекси – це багатоповерхові будівлі. І зараз із відключеннями світла мешканці цих будівель страждають найбільше – бо без електрики немає води, опалення, не можна приготувати їжу, ще й треба підійматися на 20 поверх пішки. Як можна змінити цю практику?

– Це дуже гарне запитання. Чому виникає бажання будувати такі високі будівлі? Усе через щільність забудови сучасних великих міст. Це проблема великих міст, столиць, де сконцентровано багато бізнесів. З уже побудованими будівлями в Києві, на жаль, уже нічого не зробиш. Але, як ви згадали, це показує нам усім, що це – поганий спосіб розв’язати проблему розвитку міст. Якщо взяти Гонконг, найбільш щільно населене місто у світі, середня висота будівель там 19 поверхів. Це божевілля. Уявіть пожежу там, уявіть, що вогонь охопить відразу три-чотири будівлі – усі люди загинуть.

Але у вас є можливість переосмислити цю практику, земля у вашій країні дуже дешева, як порівняти з багатьма іншими країнами, і у вас багато вільної землі. Розширення міст – це також спосіб розвитку міст. Так, вони будуть більшими, буде потрібно більше часу на дорогу, але якість життя там буде набагато кращою.

Якщо взяти міста, які відбудовували після Другої світової, як-от Варшава, Дрезден, то ідея ніколи не була в тому, щоби будувати у висоту. Професори школи Баугауз зрозуміли, що найкращі міста для життя – це міста з одним-двома або максимум чотирма поверхами в будинках. У таких містах можна обійтися без ліфтів, водночас бути більш наближеним до природи.

Тому я радив Ірпеню не повторювати помилок Києва й уникати будівництва висоток. Люди божеволіють у таких містах. Узяти, приміром, Сантьяго. Це абсолютна помилка [будувати у висоту]. У нас так багато психологічних проблем у людей через те, що ми живемо в маленьких просторах, сварячись увесь час. Якщо порівняти життя в Сантьяго з життям у маленьких містах у Чилі, то це велика різниця, там у людей немає таких проблем із ментальним здоров’ям.

– Отже, ви приїхали до України поділитися своїм досвідом відбудови міст. Чи було щось таке, що ви тут побачили, про що дізналися, що ви привезли із собою додому, що ви збираєтеся використати в Чилі?

– Ще одне фантастичне запитання. Так, звісно. Я дійсно закохався в Ірпінь. Коли ти гуляєш там, то бачиш це поєднання лісу з містом. Це неймовірна ідея! Якщо йти пішки з одного району до іншого, то дорогою можна зустріти стільки скверів і парків! Я думаю, що це одне з найбільш чудових міст у плані співвідношення зелених і сірих квадратних метрів. Здається, я нарахував там орієнтовно 50 маленьких скверів і 12 або 15 парків.

Я був там улітку за 35-градусної спеки. І я гуляв протягом години або півтори. Ці простори із затінком на шляху дають можливість відпочити від спеки й освіжитися. Природа дає можливість – і це відбувається без будь-яких зусиль із боку людини – відчути погоду, енергію, що сприяє добробуту мешканців. Чилійські міста зовсім не такі. Цей баланс між зеленими територіями, лісами, скверами та вулицями, будівлями в Ірпені – просто неймовірний! Я пам’ятаю, як Михайло попросив мене не ходити стільки, бо він втомився і йому спекотно. Я сказав: «Михайле, спробуй зрозуміти, який скарб ви маєте». Пройшов квартал – опинився в парку, пройшов пʼять кварталів – опинився на цій новій набережній. Місто оточують дві річки – Ірпінь і Буча. У вас є можливість відчути воду, дерева, природу. Якість трави, якість тіні від високих дерев і цей приємний краєвид! Це було дивовижно. Це неймовірний спосіб життя.