Спецпроєкти«Моя зовнішність – ​моя суперсила»

Період, коли хотілося все змінити

Раніше я хотіла бути, як усі, і завжди шукала якийсь засіб, щоби замаскувати вітиліго. Водночас під час маскування мені здавалося, що я обманюю й себе, й інших. Я була впевнена, що це все тимчасово й що ця історія не про мене. Думала, усе мине – і моє життя буде іншим. Що я буду впевнена в собі. Але час ішов і життя разом із ним, а моя «історія» все не починалася.

Поступово моє ставлення до зовнішності змінилося. Зараз я дивлюсь на себе у дзеркало – і мені подобається дівчина, яку я там бачу. У цілому, а не за очі, усмішку чи ще щось. Колір моєї шкіри постійно змінюється; я не можу це передбачити, тому просто приймаю цю особливість. Прийняття себе – це поступовий процес, і в мене він досі триває.

Бути
«інакшим» – не круто?

У дитинстві мені було досить важко приймати свою зовнішність. Мене цікавило, чому я така, а інші – ні? Я розуміла, що я інша, але не сприймала це як щось позитивне. Мені хотілося бути, як усі.

На щастя, з булінгом я не зіштовхувалася – радше з цікавістю з боку людей. Мені пощастило з оточенням, яке не сприймало мій альбінізм як щось негативне й не акцентувало на ньому. Звісно, були й негативні винятки: деякі люди не розуміють, що ти інший, і часто намагаються принизити тебе тим, що ти не такий, як усі. Але цей досвід не вплинув на моє ставлення до себе.

Пий молоко, аби стати «як усі»

Ми – покоління недолюблених дітей. Не пам’ятаю, щоби мої батьки й родичі казали мені, яка я красива, тому й сама тривалий час не вважала себе такою.

У мене не типова за слов’янськими мірками зовнішність, яка часто ставала предметом некоректних коментарів. Був навіть період, коли я хотіла стати світлішою й повірила словам бабусі про те, що побілішаю, якщо питиму багато молока [усміхається]. А після ремарок однокласниці про густі й широкі брови спробувала їх скорегувати й вистригла дірку посередині.

У підлітковому віці стикнулася із прищами. Спершу мене це не займало, та коли мені виповнилося 16, потім 17 і навіть 18 років, а висип усе не минав, почала замислюватися, що зі мною щось не так. У моїх подруг уже була чиста шкіра, а мене продовжувало обсипати. Ситуацію загострювало й те, що я любила давити прищі, тож на місці висипів залишалися шрами.

Підкреслити особливості, аби їх прийняти

Найсуворішим критиком власної зовнішності є я сама. Наприклад, у дитячому віці мене бентежили вуха, які не прилягають так щільно до голови, як мені тоді хотілося. Але й до них я невдовзі звикла, коли почала збирати своє на той час довге волосся у високі хвости. Підкреслюючи цю особливість, я змогла її прийняти.

А от із веснянками жодних труднощів не виникало: вони були зі мною завжди, і я ніколи не хотіла їх позбутися. Дорослі робили компліменти моєму ластовинню, а діти особливо не звертали на нього уваги. Пам’ятаю, що відчувала себе дещо дивно, коли мене називали рудою дівчинкою, адже моє волосся зовсім не руде. Можливо, зелені очі та веснянки мимоволі викликають асоціації з рудими, тому в пам’яті деяких людей я ставала більш рудою, ніж є насправді.

Право на вибір

Мої стосунки із зовнішністю почали формуватися у 12–13 років. Тоді я помітила, що однолітки почали чепуритися та гуляти одне з одним, і подумала, що мені теж треба доглядати за собою. Та коли вирішила «взяти себе в руки», усвідомила, що узагалі-то мене все влаштовує.

Я безмежно вдячна батькам, які завжди підтримували мій вибір. Якщо я хотіла машинку в подарунок на Новий рік, ніхто не казав, що дівчата мають грати ляльками. Мабуть, саме такий підхід до виховання сформував у мені безумовне прийняття себе. Немає жодного сенсу підганяти свою зовнішність під чужі стандарти – ти не зможеш догодити всім і кожному. Якщо відео зі звуками природи набирають тисячі дизлайків, що вже казати про інших людей?